Протягом попередніх двох тижнів членами журі було опрацьовано та оцінено всі твори, які були прийняті до розгляду на літературний конкурс імені Марії Урбанської. У конкурсі взяли участь 15 авторів з різних куточків України, (а також Німеччини і США), презентувавши 27 оригінальних творів різних жанрів.
Оскільки найбільшу кількість творів становила поезія, оргкомітет конкурсу прийняв рішення про збільшення призових місць в номінації «поезія» з одного до трьох. А переможцями у цій номінації стали:
- 1 місце – вірш «Маріїн день», Катерина Полтавець, м. Суми (Сумщина);
- 2 місце – вірш «Моя душа», Інна Калина, м. Ганновер (Німеччина);
- 3 місце – вірш «Що пам’ятають стіни, і що від нас чекають», Галина Хохонь, с. Забужжя (Львівщина).
1 місце.
Після відвідин Тартакова народилися ці рядки. Благодійниці, високодуховній, мудрій, зі щирим серцем, душею Янгола і мученицькою долею Марії Урбанській присвячую.
МАРІЇН ДЕНЬ
Вересень… Друге… Пахне повітря кавою.
Осінь у сни зазирає чиїсь,
День розквітає строкатою правдою:
Мрії про Тебе у світі збулись!
Дівчинко! Ти вже – народжена!
Сонце вітає своїм теплом!
Ім’я Твоє – із любов’ю помножене,
Ймення Марія – на славу з добром!
Вересень… Друге…У Янголів – свято:
Душу дитячу леліють вони…
Святості буде й краси в ній багато,
Буде шанована межи людьми…
***
Рік… Знову – рік, знову – рік, знову – рік –
Років – сузір’я, мов зоряний слід…
Нас розділяє з Тобою навік.
Ні, я не плачу! Бо там, де ти, – лід,
І скільки у серці моєму жалю,
Боюся заплакати, бо розтоплю
Той лід, наче спогад, в пожежі спалю…
Я знаю: ти – поряд. Отут я стою:
Палац Твій і школа – Твоя, мов рідня,
А очі – заплакані вікна – ні шибки, ні скла,
І даху немає, а тільки здаля
Так прохано-тихо стіна промовля:
«Сьогодні – Маріїн день. Сьогодні…»
***
Вересень… Друге…В школах – дзвінок,
Тільки у цій – вже нема, лиш здаля
Нам шепоче чебрець, що від школи – за крок,
Наче кличе і нас на Маріїн урок…
Вересень… Друге… Дитинно співа
Уціліла в палаці стіна –
Із беззвуччя хоралом озвалась вона:
«Ой, чому ж ти, Маріє, сьогодні сумна?»
І вторить уціліла, змарніла стіна –
То ота, що пожежу на себе взяла:
«Ой, Маріє, сумую і я, наче доля твоя,
Наче доля Твоя…»
***
Я не плачу. Маріїн день добігає кінця,
Як тінь із Йошкар-Оли, сутеніє,
На якій уже немає лиця,
І раптом моя долоня тяжіє:
То схлипнув у ній камінчик з гори –
З тієї, що поряд Йошкар-Оли:
«Кам’яніють спогади там, де живуть орли,
А Маріїне серце і досі болить.
О, люди, із пам’яттю щось та зробіть!» –
Раптом скрикнув у моїй долоні
Закам’янілий спогад лише на мить,
А поряд промчали Маріїні коні…
Сьогодні – Маріїн день… добігає кінця.
Говорять, що кожне життя – то пісня: радісна чи сумна. 2 вересня 1942 року обірвалася життєва пісня Марії Урбанської
В ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ МАРІЇ УРБАНСЬКОЇ
Листком останнім, змерзлим,
Чи птахом, встреленим на берегах,
Цей біль, у сутінках воскреслий,
На серці карбувався і вустах…
О, Боже! Тільки б втриматись – не скрикнуть!
Нехай іде… іде прожитий день,
Та раптом хтось примусив гальма скрипнуть:
Хіба ж не знав, що вже нема пісень?!
Хіба ж не знав, що не спинити ходу?
Хіба ж не знав: на тисячі доріг
Зібрався смуток мовчки до походу,
Його ніхто вже стримати не міг.
Катерина Полтавець, м. Суми, керівник громадської організації «Благовіст».
2 місце.
Лист репресованої та висланої на спец. поселення Марії-Ружі-Флорентини Урбанської до Батьківщини.
МОЯ ДУША
Моя душа летить до Тартакова,
Де серце засіває сон-пісні;
До Яна і Ядвіги Ярошинських,
До шкіл, що українські голосні
Вигукують, виспівують в блаженстві,
Смакують кожну букву: бруньку знань.
Неначе вісь земну, розміняну на жести,
Гойднуло на осінню філігрань.
Моя душа летить до Тартакова,
До Спасівки, що бачу в синіх снах,
До тих возів, що викупані в солі,
Де місяць самоту по кольорах
на купки розкладає магістральні.
Чумацький Шлях, мабуть, уже востаннє
Вигулює Ведмедицю Малу.
В моїх долонях шахівниця райська
Збирає пішаків за плугом днів,
Де шах і мат не для Урбанської.
…Високі гнізда сонця у вікні…
Інна Калина, 05.12. 2020, Німеччина, місто Гановер.
3 місце.
ЩО ПАМ’ЯТАЮТЬ СТІНИ, І ЩО ВІД НАС ЧЕКАЮТЬ
Торкнула браму і зайшла в минуле…
Веде мене алея стареньким парком.
Дбайливо клінкерну доріжку стеле
Аж до Палацу.
Колись тут було жарко!
Стою. Постелене парадне рондо
запрошує мене здійснити коло.
Я маю зрозуміти чому я тут?
Бо модно?
Бо всісюди тепер чомусь ідуть?
Стоїть Палац! Руїною назвати
не повертається мені язик.
Вітаюся з ним ґречно. Скажи,
як звати того, хто диво це створив?
Мовчиш? Не знаєш? Уже звик?
А тут, посередині, пасувало б мати
бодай погруддя зодчого зі Львова
Вінцента-Яна Равського молодшого.
Бо елегантність французька
необарокова манить зайти,
всередину запрошує.
Стоїш галантний, в поясах і рустах,
сорочка тішить погляд теракотом.
Убранство пишне на парадних грудях,
і гордий ризаліт
хизується балконом.
Перекликаються в кутах пілястри.
Ач, вікна здивувались мені арками.
Даху нема, лише вежА на вістрі!
Протяг заходить в мене шпарками.
І я ступаю з трепетом на плитку.
Це неймовірно, стільки часу!
Краса! Уміли майструвати!
І стиль, і смак у всьому зберігати.
Стіни надійні, близько метра,
усі в пілястрах коринфського ще ордеру,
у в’язках роз, піщаних квітах лотоса,
диво розетках і волютах!
Усе із рук скульптури Метра!
Що, стіни, пам’ятаєте? Відлуння
музики і шурхіт бальних суконь,
шепіт прислуги, предивні аромати
з панських кухонь?
Чи, може, збори у радянські вже часи?
А чи дитячі в школі голоси?
Учителів, що класами ходили?
За пані Урбанською,
признайтесь чесно так, тужили?
А чи… Боюся запитати, може,
пішла з вогнем вся пам’ять спати?
Рубці, зазубрини, вибоїни,
Скрізь опіки, ще досі не загоєні.
Я не картаю Тебе, старого,
й досі елегантного.
То не Твоя вина, такі от бач, часи.
Нема нікому діла до краси.
Але ж Ти вистояв, усім часам назло.
І знаєш, Тобі навіть повезло!
До Тебе потягнулись люди,
відчули дух і містику Твою.
Напевно, пані досі ходить всюди,
у душу стукає вона Твою й мою.
І гаратає у чиновницькії двері,
щоби спасти Тебе,
реанімувати.
БоТи –підвалина культури,
І осередок духу! Як без нього?
Чиї тоді ми будем діти?
Чи будем люди?
А дітям що залишимо? Нічого?
Тобі б надалі бути осередком
краси, натхнення і культури,
величним і зеленим парком,
Перлина у якому – Твої мури.
Ну ось, погомоніли. Я іду…
Старезна і розлога крона кидає
Кострубаті тіні на клінкер під ногами.
Сліди мої вкриває густо іній.
Я щось несу, десь там, усередині.
І знаю, що сюди іще прийду,
й дітей до Тебе приведу, –
Ти чуєш? – не як до руїни,
а до малої серця Батьківщини.
Галина Хохонь, с. Забужжя, Сокальський район, Львівська область.
НА ГОСТИНУ ДО УРБАНСЬКИХ!
Котиться сонця промінь кирпатий
Ген за високої, ген за гори.
Кличе усіх до Урбанських на свято.
Вітер відлунює: – «хочу прийти!»
З’їдуться разом митці та поети,
Стіни прикрасять картинами мрій.
Ну ж бо, палаце, приймай на бенкети
Довго стояв, як не свій, не живий.
Був тобі втіхою голос пташиний,
Цвіт медоносних акцій та лип,
Мов, водограй розмарин і жасмини
Ніжність весни розливали в розсип.
Їдьте з Поділля, зі Львова, столиці
Славний Тартаків скликає гостей.
А на Великдень тут чутно дзвіницю
З-під джерела, що у лісі тече.
Стежка вузенька сплелася до брами,
В шармі бароко палац на виду.
Тиша, блаженство – ген – ген небесами
Вітер веде хмаровиськ череду.
Леся Родіна с. Кордишівка, Вінниччина. Переможець у номінації “Проза”.