Сучасний Червоноград розділений заплавою Західного Бугу на старе місто (у минулому Кристинопіль) і нове місто (вибудоване вже у радянські часи). І якщо візитівкою Червонограда, шахтарської столиці Галичини, багато хто вважає монумент “Гімн праці” на в’їзді до міста зі сторони Львова, символічним втіленням історії давнього Кристинополя є палац Потоцьких у старій частині міста.
Територію, на якій розташований сучасний Червоноград, люди обжили здавна: про це свідчать численні археологічні знахідки, найдавніші з яких датовані IX–V тис. до н.е. З кінця Х століття місцеві землі входили до складу Київської Русі, а з 1234 року — до складу Галицько-волинського князівства, столицею якого до 1240-1250-х був Белз. Однак у XIV столітті за белзькі землі точилася невпинна боротьба між Литвою, Угорщиною і Польщею, які почергово захоплювали край, аж поки 1387 року польська королева Ядвіґа не утвердила польську владу на цій території. У ХV столітті Белз стає воєводством Польського Королівства, і польська шляхта витісняє руську, на кілька століть поєднавши історію галицьких земель з історією Польщі.
Кристинопіль був заснований великим коронним гетьманом Феліксом Казімєжом Потоцьким на землях поселення Новий Двір, де здавна мешкали українці. А назву отримало на честь гетьманової дружини, Кристини (Христини) з роду Любомирських, у жилах якої також текла українська кров — дружина засновника міста була правнучкою православного руського князя Олександра Острозького. 1692 року Потоцький звернувся до короля з проханням надати місто маґдебурзьке право, проте отримав відмову. Однак саме цей рік історики вважають початком літочислення міста, що на довгі роки стало родинним гніздом родини Потоцьких гербу Пилява.
Онук цієї пари, Францішек Салезій Потоцький, був власником чи не найбільших земельних володінь на території Речі Посполитої, провадив по-королівському пишне життя (та й сам претендував на польську корону) і прославив містечко Кристинопіль у цілій Європі. Саме він перебудував родинний замок на розкішну резиденцію, яку тривалий час вважали перлиною галицької архітектури. Проект палацу і розкішного парку з водоймами та каскадами Потоцький замовив французькому інженеру й архітектору П’єру Ріко де Тірреґаю, який завдяки оновленню резиденції великого коронного гетьмана Яна Клеменса Браницького у Білостоку зажив слави здібного архітектора. Численні пожежі й перебудови змінили палац, колишню красу якого можна хіба уявити, а більшість предметів інтер’єру та мистецьких артефактів утрачені назавжди. Однак колись у кристинопільському палаці палаці провадили розкішне життя і повсякчас приймали відомих гостей, зокрема й славнозвісного Джакомо Казанову, який 1766 року прожив тут два тижні.
Попри активне світське життя, Францішек Салезій Потоцький був дуже набожною людиною і чимало жертвував на будівництво костелів і греко-католицьких церков та монастирів. Він став найбільшим фундатором кристинопільського костелу Святого Духа (нині церква Св. Володимира) і приєднаного до нього монастиря Бернардинів і вибудував церкву Святого Юрія та василіянський монастир, які й досі є окрасою старої частини міста. Василіянський монастир славився ще й багатою бібліотекою, найцінніші видання з якої – “Кристинопільський апостол” (ХІІ ст.) і “Бучацьке Єванглеліє” (ХІІ–ХІІІ ст.) є унікальними культурними і духовними пам’ятками України. Однак найбільшою святинею кристинопільських василіян досі залишається чудотворна ікона Матері Божої.
Натомість його син, Станіслав Щенсний Потоцький, став фігурантом сумної любовної історії, яка й досі надихає поетів та письменників і надає історії місту неповторного присмаку легенди. Сімнадцятилітній Станіслав закохався у незаможну шляхтянку Гертруду Коморовську і 1770 року взяв із нею таємний шлюб. Дізнавшись про це, його батьки наказали викрасти дівчину і запроторити її в монастир. Та дорогою до Львова викрадачі перестріли хуру, що везла збіжжя, і накрили полонянку перинами, щоб вона не кричала. Коморовська задихнулася, а перелякані злодії вирубали ополонку у кризі над річкою Рата і заштовхнули туди тіло. Усе таємне рано чи пізно стає явним: про злочин Потоцьких дізналися, і ця скандальна історія прогриміла на всю Європу. Утім, нещасне кохання не завадило Станіславу Потоцького одружитися ще двічі, удруге — з “прекрасною грекинею” Софією Ґлавоне-Вітт, на честь якої він облаштував донині відомий дендропарк “Софіївка” в Умані.
Наприкінці ХVIII століття у Кристинополі мешкала Катажина Коссаковська з Потоцьких і місто на якийсь час знову стало великопанською резиденцією. Після її смерті місто перейшло під адміністрацію австрійського уряду, а власники палацу часто змінювалися: Стаженські, Ожаровська, Рудницький, Павловський, сокальський аптекар Фухс і два покоління Вишневських, каплиця яких і досі стоїть на старому цвинтарі.
Перша половина ХХ століття стала часом національного відродження і пожвавлення духовного життя міста. У вересні 1904 року з ініціативи сілецького пароха і автора численних краєзнавчих досліджень з історії Надбужанщини Василя Чернецького в Кристинополі відкривається читальня “Просвіти”. При читальні діяло товариство “Відродження”, що гуртовувало свідому молодь. Кінець ХІХ і початок ХХ століття стали справжнім розквітом василіянського Чину: у Кристинополі діяли богословські студії, одним з викладачів яких був майбутній митрополит Галицький Преосвященний Андрей Шептицький. Саме тут, у Кристинополі, Шетицький складав вічні обіти і заснував при місцевому монастирі чернечу спільноту Студійського уставу.
Під проводом кристинопільських василіян також розвинулися дві впливових жіночі чернечі спільноти — згромадження Сестер Служебниць, першою настоятелькою якого стала сестра Йосафата (Михайлина Гордашевська), і згромадження Сестер Мироносиць.
Однак ХХ століття виявилося і найважчим часом для міста, в якому станом на 1900 рік жило 3592 особи (460 греко-католиків, стільки ж римо-католиків і 2672 євреї). Насамперед змінилось обличчя міста, понівеченого у полум’ї І світової. У серпні 1914 року до міста увійшли російські війська під командуванням генерала Брусилова. Під час наступу російські казаки вчинили у місті справжній погром, під час якого здебільшого постраждали євреї. Влітку 1915 року австрійсько-німецькі війська відвоювали Галичину, але минуле спокійне життя не повернулося. Після розпаду Австро-Угорщини українцям, не відміну від інших народів, що входили до складу імперії, не вдалося реалізувати своє право на самовизначення. І 1 листопада 1918 року було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Проте цей історичний для українців день став початком неоголошеної українсько-польської війни. Бої точилися і в Кристинополі, однак вже в липні 1919 року Українська Галицька Армія була змушена відійти і Галичина повернулася під владу Польщі. За час війни населення Кристинополя зменшилося на третину, а саме місто зрослося з поселенням Новий Двір. Натомість у місті пожвавилося підприємництво: тут діяли три млини, хімічна фабрика “Ванда”, тартаки, підприємства з виготовлення цементу, фірми з пошиття одягу, миловарня і навіть кондитерський цех.
Але спокій не тривав довго: у вересні 1939 року Радянський Союз і Німеччина підписали таємний пакт, розділивши Польщу, і Кристинопіль зайняли німці. Вже 21 вересня центр міста перетворився на згарище — палали єврейські будинки. Тої самої ночі більшість єврейських мешканців втекли з міста, а кілька останніх родин 1941 року німці вивезли до сокальського гетто, назавжи знищивши кількасотлітню історію єврейської громади Кристинополя. Кристинопіль став свідком нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 році. І хоча німецький окупаційний режим, принаймні спочатку, підтримував українців, однак незабаром стало зрозуміло, що про українську державність німцям не йдеться.
Восени 1942 року було створено Українську Повстанську Армію, і чимало місцевих українців почали співпрацювати з підпіллям. У місті також діяла підпільна група Армії Крайової, до складу якої увійшли місцеві поляки. І хоча в обох організацій були спільні вороги, різне бачення повоєнного державного устрою допровадило до криваих конфілктів. Останні роки війни стали часом найзапеклішого українсько-польського протистояння, жертвам якого часто ставали цивільні люди. Але у липні 1944 року до міста увійшли радянській війська, і долю Кристинополя знову вирішили “нагорі”, не питаючи згоди мешканців. Новий радянсько-польський кордон залишив Кристинопіль у складі Польщі. А навесні 1945 року розпочалося примусове виселення місцевих українців з теренів Галичини. Уже наступного року в колись багатонаціональному місті залишилися тільки поляки. Утім, і їм довелося незабаром залишити рідні домівки. У 1951 році Польщі і СРСР підписали в Москві угоду про обмін ділянками територій, внаслідок якої усім мешканцям Кристинополя довелося виїхати з міста.
15 листопада 1951 року частина Сокальщини, зокрема й Кристинопіль, офіційно увійшла до складу СРСР. Місто, яке перейменували у Червоноград, почали заповнювати нові мешканці, які з’їжджалися з усього Радянського Союзу на будівництво шахт. Нове поселення поглинуло села Новий Двір і Клюсів, і вже наприкінці 1951 року стало невеличким робітничим селищем міського типу з населенням 1750 осіб.
Промислова історія Червонограда почалася з будівництва шахти № 1 “Великомостівська” і незабаром місто зажило слави шахтарського міста. Саме червоноградські шахтарі поклали початок знаменитому “ленінопаду”, з якого почався відлік української незалежності: пам’ятник Леніну у місті було демонтовано 1 серпня 1990 року. Історія Червонограда у складі незалежної України ще лише пишеться. Утім, у ній вже є чимало славних сторінок, і буде дедалі більше….