163 роки тому, 8 лютого 1860 року, народився о. Єремія Ломницький – важлива постать в історії Чину святого Василія Великого, а також в історії Кристинополя. Про життя і діяльність цього по-справжньому видатного церковного діяча написано чимало. Втім, літературний портрет отця Єремії Ломницького буде неповним без оповіді про життя і смерть у далекому російському Симбірську, перейменованому в радянський час на честь найвідомішого уродженця цього міста – «вождя пролетаріату й ініціатора «червоного терору» Владіміра Лєніна.
В історію кристинопільских василіян вплетено стільки життєписів воістину видатних людей, що докладна розповідь про всіх них не поступилася б за обсягом Британській енциклопедії. Після Добромильської реформи монашого чину василіян 1882 року кристинопільский монастир перетворився в один із найважливіших духовних осередків Галичини, а тутешні отці – освічені й талановиті – стали справжніми сподвижниками і провідниками українського народу. Однак на заваді духовному та національному відродженні стала Перша світова війна і російська інвазія в Галичину. Звісно ж росіяни вбачали неабияку небезпеку в незалежній поставі та авторитеті українських культурних та духовних діячів. Тільки впродовж 1914-1915 років з території Східної Галичини депортували углиб Росії 13 000 осіб, серед яких було чимало церковних діячів, зокрема й митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Не всі з них змогли повернутися, як-от отець Єремія Ломницький – засновник Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, блискучий проповідник і співавтор першого молитовника для молоді «Гостинець», який витримав шість видань у Галичині загальним накладом 190 тисяч примірників (!).
ДУХОВНИЙ ОТЕЦЬ СЕСТЕР СЛУЖЕБНИЦЬ
Іван (монаше ім’я – Єремія) Ломницький народився 8 лютого 1860 року у селі Кавське на Стрийщині в родині місцевого пароха о. Михайла Ломницького та Марії Гащиць, в яких було ще шестеро дітей. Хлопець добре навчався, мріяв учителювати і здійснив свою мрію, але відчув монаше покликання, вступив на новіціят, після закінчення якого прийняв монаше ім’я Єремія, і 1886 року отримав ієрейські свячення. Його три брати також обрали чернечий шлях .
Важлива сторінка в його житті – це місійна діяльність, яку о. Єремія розпочав у 1889 році. Упродовж життя він провів 54 місії, кожна з яких тривала від 5 до 8 днів, а візит до села Жужіль неподалік Кристинополя започаткував новий і дуже важливий етап у житті ієромонаха, який з допомогою о. Кирила Селецького заснував найчисленніше чернече жіноче згромадження УГКЦ.
Як згадував о. Юліан Дацій, один із моїх улюблених хронікерів василіанського монастиря у Кристинополі, «се було в літі, але не пам’ятаю, котрого року – правдоподібно 1890. В Болехові на станції чекаємо [з о. Єремією] на потяг, що мав прийти з Долини. Часу маємо з пів години, ходимо по тропі і розмовляємо. О.Ломн. відкриває мені сенсаційну ідею. “Знаєте, отче, – каже о.Єремія, – я ношуся віддавна з гадкою, чи не було би добре, якби ми мали свої Служебниці. Діти наші по селах – які ж вони бідні, опущені – не мають нікого, хто би ними опікувався і їх по божому виховував”». А що галицькі українці мали певне упередження до «реформованих» василіян, отець Юліан порадив Ломницькому знайти «священника світського, наскрізь божого чоловіка, котрий має добру репутацію і між духовенством і між руською інтелігенцією».
Таку людину о. Єремія знайшов у Жужелі (зараз село Жужеляни Червоноградського району). Сільський парох о. Кирила Селецького, який із захватом поставився до ідеї, придбав на потреби майбутнього згромадження старий будинок біля плебанії – словом, узяв на себе усі технічні питання. Натомість о. Єремія взявся за пошуки «людського матеріалу». Львівські отці звернули його увагу на сестер Гордашевських, Ганну й Михайлину, що мешкали на Личаківській і жили з кравецтва. Обидві дівчини були працьовитими, скромними і побожними. І після кількох місяців навчання у феліціянок молодша з сестер, Михайлина, вдягнула монарший габіт і поїхала до села Жужіль, яке стало першою домівкою Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії .
Історія цієї спільноти – окрема важлива сторінка історії Кристинополя, до якого 1894 року перейшли сестри, нам же йдеться про їхнього «духовного отця», який з 1894 до 1902 року був магістром новичок і до кінця свого життя ніколи не забував про «твір свого духа». В одному з листів він писав так: «Скільки, Сестри, я за вас терплю, так коли б з вами яка стала біда, за кожну віддав би своє життя».
Утім, біда спіткала самого о. Єремію Ломницького.
ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ВИСЛАНЦІВ
Першу світову о. Єремія Ломницький зустрів на посаді ректора духовної семінарії в Станіславові. Російські казаки увійшли до Станіславова о другій годині дня, 3 вересня 1914 року. «Поводяться спокійно, людям дозволяють грабувати склади», – записав отець Єремія у своєму щоденнику.
Він знав, що його заарештують, і хоч міг виїхати до Відня, постановив залишитися. Отець Василь Навроцький, давній приятель о. ректора, згадував: «Ще раз його переконував і намовляв до виїзду… На те одержав я категоричну відповідь: “Ніяк не виїду, а лишуся. Міг би я виїхати і гроші на дорогу маю і певно виїхав би, якби не одно. Мушу опікуватися сестрами і боронити їх перед солдатами. Се мій обов’язок”».
24 січня 1915 року о. Єремію Ломницького заарештували, 5 лютого вивезли до Києва, де протримали 3 тижні, а потому конвоювали до сибірського міста Симбірськ.
По прибутті до цього сибірського міста о. Єремія оселився в будинку на вулиці Мартиновій, що належав місцевому поліцмейстеру Піфієву. Поліцмейстр був людиною не лихою і крізь пальці дивився на приписи щодо висланців, зокрема, не змушував їх двічі на тиждень відмічатися у відділку. Бо ж навіщо так клопотатися, якщо ці люди живуть у нього вдома. «Місто, нема що казати, гарне і спокійне», – писав о. Єремія до давнього знайомця, о. Віталія Градюка, ЧСВВ, якого росіяни також вислали, до Казані.
У цьому «гарному і спокійному» місті зібралося добірне товариство українських священнослужителів та інтелігенції – о. мітрат І. Гордієвський, о. Шкромида, о. Любінецький, о. Носковський, професор Іван Дем’янчук, професор Грицак, лікар Володимир Янович, о. Полікарп Марцінюк, доктор права Данило Стахура, радний Теодор Біленький, а також професор Михайло Грушевський із родиною.
Отець Єремія став центром цього українського «гуртка», усі члени якого мріяли про повернення в Україну. Як згадував Теодор Біленький, о. Єремія «оповідав про свою працю у духовній семінарії в Станіславові, про побут на літниську в горах, який малював приманливими красками, захвалював вільне життя, працю та посвяту СС.Служебниць, та мріючи про поворот, заохочував мене до приїзду і відвідин […]
З весною [1916 року] розділилася наша громада, одні залишились в дотеперішній домівці, а о. Ломницький, о. мітрат Гордієвский, о. Марцінюк, Біленький Теодор, Козачок Александер, др. Стахура, Бенкендорф, Пінкас і залізничний радник із трьома членами прислуги перенеслись до винайнятої домівки при Казанській вулиці напроти казанської церкви в домі Мунтяна.
Поважний, кремезної будови, але з милим виразом лиця, з сивіючою бородою, уймаючою мовою бл.п.о. ректор Ломницький… жив в осібній кімнаті, тож у нього сходилися ми і на розмовах та преферансі сходили нам довгі зимові вечорі. Отець Єремія дбав про здоровля (терпів на ревматизм), уважав на себе, а мимо цього був милий і говірливий в товаристві. В розмовах ми укладали плин повороту до краю і звидження Стокгольму й інших міст. В погідні зимові дні мимо морозу я повсякчас товаришував отцеві в його пообідних проходах по Симбірську і під час них розказував він не одну історію зі свого життя, як вступив до монастиря і друге […]. Перед війною вислав василіанський Чин свого чільного члена о.Єремію Ломницького в Росію для про слідження можливостей праці над тамошніми Уніятами. Отцю Єремії вдалося навіть узискати аудієнцію у Победоносцева. “Йдіть, звідки ви прийшли, – була відповідь оберпрокуратора синоду, – всі представники всіх віросповідань будуть допущені до Росії, лиш не Уніяти!” […]
Хід нашого життя не змінився, тільки що почувалися вільніше. Рано священики і дехто з нас ішли до латинського костелу, де парохом був о. Цакул. Усі наші й латинські священики відправляли щоденно тихі Служби Божі, на які сходились досить численно, крім латинян і наші виселенці…»
ПРОРОК І ЦІЛИТЕЛЬ
Геть усі мешканці маленького, провінційного Симбірська упізнавали отця Єремію, бо ж звертав він увагу на себе поставою, повагою, особливо ж довгою, сивою бородою. А незабаром почали й захоплюватися «батюшкою с бородой », як його називали росіяни.
Десятилітнього сина симбірського купця Єгора Єремєєва лихоманило протягом цілого місяця, і геть усі лікарі пророкували швидку смерть хлопчика. Але сталося диво. Ось що написав у своєму щоденнику батько хлопчика: «23 листопада 1915 року. Зустріч із преподобним отцем Єремією Ломницьким, дай Боже йому здоров’я, який раз тільки схилившись над моїм сином, що згасав, молитвами (чи дивом?) розплющив йому очі. Кондратій цієї ж хвилини вимовив слово, і слово це було: “Єремія”. Хоча до того син майже двадцять днів не промовив ні слова і святого отця Ломницького ніколи не знав і не бачив. 27 листопада 1915 року син мій, уже приречений на смерть, остаточно зцілився».
А згодом виявилося, що й слова отця Єремії ставали пророчими. Якось під час розмови з міським головою Леонідом Афанасьєвим він сказав: «Щось чорне нависає над Росією. Незабаром усе перевернеться. А на вашому місці буде хитрий волоцюга-човняр. Мішкою його зватимуть». Пророцтво справдилося: після революції місто очолив «червоний губернатор» – колишній симбірський голодранець Міхаїл Гімов, який частенько ночував під рибальськими човнами. Ломницький передбачив і смерть поліцмейстера Піфієва. Переїжджаючи від нього, сказав, що жити тому залишилося недовго, але що незабаром вони знову зустрінуться… у вічности. Так, отець Єремія знав, що його власне життя також добігає кінця, і частенько казав знайомим: «Ми всі повернетеся, а я залишуся тут».
НАРОДЖЕННЯ ДЛЯ НЕБА
Зі спогадів Теодора Біленького:
«Бл. п.о. Ломницький залюбки по кілька разів на тижні ходив до бані. Ми обмежились до одного разу. В бані поучував нас, як по горячім натриску водою ставати безпосередньо під зимний душ і на відворот, та по розпаренню тіла в парні ставати під зимний душ. Декілька разів спробували ми сего роду купелі, але відтак залишили. О. Ломницький цілий час уживав сего способу купання, здавалося йому, що загартувався, а не надіявся, що сам прискорив собі смерть. Ніхто з нас не сподівався цього удару, тим більше, що якраз у сім часі появився в київськім польськім дневнику допис, що на опорожнений владичий престол у Перемишлі мав бути іменований о. Ломницький. Місцеві поляки і парох о. Цакул гратулювали йому, а ми, розуміється, раділи.
Не так однак склалось, як ждалось. В короткім часі по тім, перед обідом, застукав о. Ломницький до мене через стіну. Зайшов я до його комнатки. О. Ломницький вернувся якраз з бані, положився в убранню, а коли я ввійшов, сказав: “Години мої почислені; не лишаю нікого; та свідомість улегшує мені відхід з цього світу”. Коли я здивований, не розуміючи дійсного стану, звернув увагу, що передчасні сі чорні думки, о. Ломницький сказав, що дістав у бані апоплектичний удар і просив, щоб я післав по о. ігумена Марцінюка.
Так зложилось тоді, що майже всі порозходились. Сповнив я його волю, послав за о. Марцінюком і за о. мітратом Гордієвським, а сам лишився. Старався я потішити, однак о. Ломницький повторив попередньо сказане і додав: “Маєте родину, дасть Бог, повернетеся до неї, а я тут зостану”.
Посходились члени нашої групи, о. Марцінюк висповідав о. ректора, а ми вислали по д-ра Яновича, котрий негайно приїхав, зарядив спосіб лікування і радив поставити п’явки. Трудом вистарався про них о. мітрат. Сего дня по черзі пересиджували ми коло о. ректора. Пізнім вечором сиділи ми в кімнаті о. Марцінюка, а при недужім оставили прислугу, увійшов до нас о. ректор і притишеним голосом, держачись за груди, вигукнув: “Воздуху, воздуху!” Піддержали ми його, щоб не впав і відвели в кімнату. По півночі упокоївся о.Ломницький».
З липня 1916 р., на 56-му році життя, З4-му році чернецтва і на 30-му році священства Отець Єремія Ломницький помер, чи то пак «народився для неба». Похорони , заплановані на ранок 4 липня, мусили відкласти до пізнього вечора. Бо саме цього дня у Симбірську відбувся так званий «Кривавий базар» – бунт місцевих, викликаний різким стрибком цін та дефіцитом цукру. Поліція не змогла вгамувати тритисячний натовп, тому викликала військових, а ті відкрили по людях вогонь. У день похорону отця Єремії у «спокійному і гарному» місті убили трьох чоловіків і двох жінок, а поранили вісьмох, серед яких були 8-річна дівчинка і 11-річний хлопчик. Люди, що прийшли на похорон, пам’ятаючи про похмуре пророцтво о. Єремії, перемовлялися: «Помер праведник – почалися біди»…
ЗАГАДКА МОГИЛИ ОТЦЯ ЄРЕМІЇ
Восени 1918 року неподалік могили о. Єремії Ломницького симбірські більшовики поховали п’ятьох своїх побратимів, розстріляних білогвардійцями. Звісно ж, вони хотіли, щоб більшовицька могила стало місцем паломництва «свідомих мас», натомість маси виявилися несвідомими і вперто продовжували вшановувати «якогось попа». Тому з ідеологічних міркувань більшовики знесли пам’ятник о. Єремії Ломницького.
У радянські часи ченці з України не раз потаємно відвідували цвинтар у Симбірську, намагаючись знайти могилу о. Єремії, але усі спроби виявилися марними, а розпитувати було небезпечно.
2005 року о. Даниїл Сікора, ЧСВВ, поїхав до Ульяновська (сучасна назва Симбірська), щоб нарешті знайти місце вічного спочинку о. Єремії. З допомогою місцевого краєзнавця, за походженням українця Івана Сивопляса, він знайшов документи про те, що католиків та лютеран ховали праворуч від входу старого центрального цвинтаря. Звісно ж, від хреста, поставленого понад 90 років тому, не залишилося ані сліду, а на цій ділянці кладовища відбулося щонайменше два перепоховання. Утім, Іван Сивопляс звернув увагу на дореволюційний пам’ятник без напису. Передчуття підказувало о. Даниїлу та Івану, що це може виявитися могила о. Єремії, бо в одному з листів його друзів була згадка про те, що «деякі із тутейших католиків зробили складку на пам’ятник для покійного…».
5 серпня 2006 року на місці можливого поховання провели розкопки. Під пам’ятником виявили склеп із трьома трунами, але в жодній із них не було останків о. Єремії Ломницького. Щоправда, у місті ходили чутки, що о. Єремія був справді похований у цьому склепі, але його останки викопали і переправили до Москви, де їх забальзамували. Навряд чи ми колись дізнаємося, правда це чи вигадка.
Тоді, у 2005-2006 роках, постать о. Єремії Ломницького зацікавила краєзнавців та істориків Ульяновська. А 2006 року на будинку Мунтяна, в якому жив та помер о. Єремія, була навіть встановлена меморіальна таблиця.
2009 року УГКЦ ініціювала процес беатифікації о. Єремії Ломницького, який триває донині.
P. S. За інформацією, правдами і неправдами здобутою із Ульяновська, будинок Монтяна досі стоїть. Це багатоквартирний будинок, і тільки це рятує його від знесення, бо забудовникам надто клопітно розселяти кілька сімей. Як повідомив Іван Сивопляс, у жовтні 2022 року меморіальна таблиця на честь отця Єремії Ломницького ще висіла.
Автор: Олена Замойська.
Джерела:
ЦДІАЛ, ф. 684, оп.1, с. 3067б. Хронікарські матеріяли до історії монастиря оо. Василіян у Кристинополі.
о.І. Филипчак, о. Р. Лукань. Ц.К. Окружна Головна школа в Лаврові 1788/89-1910/11. //Записки ЧСВВ, Т. V., Вип. 1-4, 1932-1934.
о. Л. Березовський. О. Єремія Ломницький. //Місіонар, ХХ, 1916.
И. Сивопляс. Симбирянин поневоле: история монаха Иеремии Ломницкого // 73online.ru, доступ від 15.08.2021.
о. Даниїл Сікора. Три листи (про визначного місіонаря, проповідника та засновника Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії о. Єремію Ломницького, ЧСВВ)/ https://osbm.in.ua, 28 березня 2013 року.
Фото до цієї статті походять зі збірок Івана Сивопляса, о. Єроніма Грома, а також сайту https://osbm.in.ua