Села в Україні будували в місцях, з яких далеко проглядалися долини річок з луками, ліси, ближчі села. Такий зоровий зв’язок поселень з оточенням віддавна позбавляв людину самотності, допомагав відчувати близькість сусідів. Мабуть, цим принципом керувалися і перші поселенці місцевості Кобузів (Kobuzów) над Бугом, яка вже згодом отримало свою більш відому назву Клюсів.
Клюсів (Kłusów або Kłussów) – давнє українське село на лівому березі Бугу, що існувало ще до виникнення Кристинополя. Село розташовувалось «за 12 км на пд. від повітового суду у Сокалі, на пн.-сх. від поштового центру у Кристинополі; на північ від села проляє місцевість Добрячин, на пн.-сх. Вулька Потужицька, а на пд.-сх. – Бендюга Потужицька. З півдня на північ тече Буг, який слугує межею села. На лівому березі Бугу – сільські забудови».
Із XVI ст. життя селян ставало дедалі більше подібним на рабство. У 1505 р. сейм повністю заборонив селянам змінювати місце проживання без дозволу пана, а вже у першій пол. XVII ст. в Сокальському старостві селяни три дні на тиждень відбували панщину, а ще сплачували чинш, приносили натуральну данину і зобов’язувались виконувати робочі повинності на пана.
Польський сейм у 1768 р. продав село у власність Київському воєводі Франциску Селезію Потоцькому. Новий власник Клюсова сплачував за село 341 злотий, 13 гроши і 6 денарів кварти щорічно.
Незадовго після цього продажу Кристинопільщина стала територією «золотої клітки народів» – Австрійської імперії, у складі якої у 1848 р. клюсівчани дізналися щасливу новину про скасування панщини.
Згідно з переписом 1880 р. у селі проживало 376 осіб, а вже в 1900 р. 66 домівках мешкали 460 людей, більшість становили жінки –257 осіб.
Щодо території і власності Клюсова, то у 1900 р. площа села з прилеглими до нього землями становила 481 га, з них: 245 га орних земель, 137 га луків та пасовищ, 58 га луків та пасовищ на підвищених землях, 11 – садів, та 69 гектарів лісу. У володінні селян були 120 голів великої рогатої худоби, 131 кінь, 85 овець і 131 свиня.
Хоч і тогочасні кристинопольскі храми були на відстані півгодини пішки від села, місцеві віряни в 1749 р. звели тризрубну дерев’яну церкву св. Івана Богослова. Очевидним було місце побудови святині – найвища ділянка села. У 1787 р. коштом греко-католицької парафії (в цей час налічувала 244 особи) її відновили, а у 1866 р. розписали.
Більшість клюсівчан надавало перевагу богослужінням руською мовою. Зокрема у 1900 р. у селі проживало 426 греко-католиків, 11 латинників, 23 особи сповідували юдаїзм, для яких на той час у сусідньому Кристинополі вже звели триповерхову синагогу. 423 жителі спілкувалися українською, 33 – польською.
Перед I Світовою війною у Клюсові було вже 78 господарств, проживало 482 мешканців: 434 русини, 20 поляків, 27 євреїв і 1 людина іншої національності.
Під час I Світової війни село Клюсів, як і вся Кристинопільщина, надовго стала ареною бойових дій. «Вночі 3 липня були ліквідовані атаки противника між населеними пунктами Крилов і Сокаль, а також у поселеннях Клюсів і Пархач – тут ми взяли в полон кілька сотень ворожих солдат» (газета Pernausche Zeitung від 7 липня 1915 року).
В 1915 році внаслідок військової операції повністю згоріла дерев’яна церква св. Іоанна Богослова. На замовлення громади у 1927 р. проект мурованої церкви виконав архітектор Омелян Лісецький, але будівництво не було здійснене. Отож у ході I Світової війни село назавжди і безслідно втратило храм.
Після вогнів баталій Клюсів почав відновлення у важкий міжвоєнний час. У 1931 р. у тут налічувалось 108 господарств і мешкали 574 людини, а вже станом на 1 січня 1939 (село перебувало під владою ще неокупованої нацистами Польщі) проживало 610 людей.
Клюсів був місцевим осередком освіти, зокрема навчанням українською мовою. У 1868 р. тут діяла 4-класна українська школа під керівництвом Симеона Рибака. У період 1874-78 рр. місцевий інтелігент Гнат Полотнюк організував діяльність 12 хорових груп. У вересні 1904 року у Клюсові закладено читальню товариства „Просвіта”. 19 грудня в день св. Миколая «члени читальні з Клюсова давали виставу „Гостина св. Миколая”; всім гостям дуже сподобалось – того вечора те саме два рази грали».
За жорсткої влади Речі Посполитої (1919-1939 рр.) україномовні школи масово припиняли діяльність. Через активність клюсівської громади у 1945 р. любельський кураторіум надав виняткову згоду на відновлення тут діяльності української школи 1 ступеня.
Болісною хвилею пройшовся селом українсько-польський конфлікт під час Другої Світової війни і у післявоєнний час. Постраждало як польське, так і українське населення. На клюсівському кладовищі зведено пам’ятник воїнам ОУН-УПА, який нагадує події тих років.
1946 року все українське населення села примусово виселили на територію Радянського Союзу, а спорожнілі українські хати поляки розібрали на дрова. У 1950-х роках село носить назву Бережне, що відображено на топографічних картах того часу. З 60-х рр. починається агресивна забудова нового радянського міста Червонограда. Червоноградська школа №1, яку збудували на території зниклого села Клюсів, отримала «у спадок» 2 гектара земельних угідь, де працювали учні.
Так завершилася жива епоха кількастолітнього села Клюсів, яке не встояло під болісними ударами історії, канувши в небуття, зникнув з мап, втопившись у асфальті міста. А нам згадкою про це давнє українське село слугує невелике кладовище і назва міської вулиці.
На фото вгорі: “Повінь. Вмираюче село Клюсів”, Адам Бача, 1962 р. (фрагмент). Зберігається у Червоноградському філіалі Львівського музею історії релігії.
Автор: Владислав Мочульський.
Джерела: Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich; Прадідівська слава; Archiwum Panstwowe w Przemyslu; “Summarjusz królewszczyzn w całej Koronie Polskiej”, Piotr Ryttel, Żytomierz, 1861 r.; “Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 01.01.1939”, Володимир Кубійович, 1983 р.