1995 року міська влада Івано-Франківська назвала одну з вулиць міста на честь родини Полотнюків, серед яких чимало діячів культури та національно-визвольного руху. Натомість для червоноградців постать Ігнатія Полотнюка, який народився на території міста й був одним із найпомітніших членів української громади Кристинополя другої половини ХІХ століття, досі залишається незнаною.
Трохи довга передісторія з кількома несподіванками…
15 лютого 1885 року у Кристинополі відкрилася перша народна читальня «Просвіти»:
«Відкриття читальні сполучене з науковими популярними прелекціями одбулось в обширеній салі монастиря в присутності отців василіян і численних міщан. Між прелекціями співав хор молоді під проводом місцевого півця Ігната Полотнюка народні пісні з нот»…[1]
Ніде правди діти, мій погляд роками чомусь не чіплявся за цю читану-перечитану фразу в одному з літописів місцевого василіанського монастиря. Аж поки ще одна згадка про Полотнюка в буквальному сенсі не впала мені на голову – пошарпаним примірником «Музичного альманаху» за 1904 рік у редакції Ромуальда Зарицького. Ця запорошена книжечка без обкладинки бозна-скільки часу вилежувалася в непоказній букіністичній крамничці, та ще й на найвищій полиці, на якій мені невідь-чому заманулося попорпатись. І так, ця книжечка справді впала на мене згори, наче запрошуючи погортати…
Є в мене майже містична теорія про духа міста, genius loci, – духа, що повсякчас переслідує дослідників міської історії, завдяки якому знаходиш «заповнювачі» сірих плям, навіть якщо не шукаєш. Тому я майже не здивувалася, коли альманах розгорнувся докладно на замітці якогось Л.А. під назвою «Селянсько-міщанський хор у Кристинополі». Йшлося там здебільшого про Полотнюка. Ось майже повний текст:
«Близько 1873 року учитель з села Поториця коло Сокаля на прізвище Хома почав було навчати хорального співу в Сокалі. Зацікавився тим співом молодий ще хлопець Ігнатій Полотнюк, родом з Клюсова під Кристинополем, і почав вчащати до Хоми на науку сего співу. Ходив він до вчителя совісно щось два місяці, а що був хлопець понятливий та пильний, хутко перейняв ту науку так, що опісля і сам міг інших вчити. Саме в тому часі уступив був з посади дяк кристинопільської церкви, а на його місце став півцем Полотнюк. Запровадив в церкві мішаний хор, сам розписував ноти на сопрано, тенор та бас, сам учив людей співати і то через півтора року дуже часто. Дяком і управителем хору в Кристинополи був Полотнюк дев’ять років, коли ж дістав посаду співця в Станіславові, на його місце став Яким Дубик, і хоч поступався Полотнюкові, хор не упав. Отці василіяни, що завідують цією парафією, сприяли і сприяють цьому хорові, від часу до часу підучуючи співаків нових кусників… Хор цей давніше був селянський (з Клюсова), а тепер перевагу взяли міщани з Кристинополя з співаками з Нового Двору… Співають сміло і певно, а голоси є дуже милі, так, що чужинці, коли лучать ся їм сей хор почути, чудують ся єго красою. Замітити треба, що весь нарід в Кристинополи і в околицї є дуже співучий. Можна сказати, що тепер не лишень хор спьіває, але і всі люди в церкві… Навіть поближні церкви перейняли манеру співу зі слуху з церкви кристинопільської… Се найкрасший доказ великого дару і замилованя до співу в нашім руськім народі» [2].
І тут здалося би бовкнути щось про несповідимі шляхи якщо не Господні, то дослідницькі, або ж про чарівний копняк кристинопільського genius loci, що спонукав мене до хапливого ґугління та побіжного генеалогічного пошуку з несподіваним наслідком. Виявилося, що отой диригент славного наприкінці ХІХ століття кристинопільського хору, Ігнатій Полотнюк, – прадід відомого українського письменника, лауреата Шевченківської премії Тараса Прохаська та його не менш відомого брата Юрія Прохаська – літературознавця, перекладача, есеїста та психоаналітика. А письменниця Ірина Вільде (Дарія Макогон), була дружиною Євгена Полотнюка, одного з трьох синів рідного брата Ігнатія Василя Полотнюка. Додам, що старший син Ірини Вільде та Євгена Полотнюка Ярема став відомим сходознавцем та перекладачем, ініціював відкриття кафедри сходознавства на базі Львівського університету, а наприкінці життя навіть прийняв іслам. «Дивний чоловік, так випливало зі скупих слів, а ще із зітхань Олександри Іванівни» [3], колишньої дружини, що залишила Ярему Полотнюка через велике кохання до славетного Миколи Вінграновського. Це я вже вихопила в «Землі мертвих» Павла Вольвача, яку саме читала… І на цьому, мабуть, поставимо крапку в цій літературно-сімейній сазі, кожному з героїв якої можна присвятити окреме дослідження, і повернемося до витоків.
Кристинопільський період: «Хлопець понятливий та пильний»
Клюсівчанин Іван Полотнюк мав неабиякий хист до співу, тож став дяком. Навчався він у співця Возняковського в монастирській школі кристинопільських оо. Василіян. Року 1850 одружився з Марією з Клюсова, і мав із нею двох синів – Василя та Гната.
Ігнатій Полотнюк народився у Клюсові 29 грудня 1856 року. Тут ходив до початкової школи, згодом продовжив навчання у Кристинополі. Малий Гнат, вочевидь, удався у батька, бо також любив та вмів співати. Тож батько взявся вчити сина церковному співу, а згодом віддав на навчання в Боратин до Семеона Рибака – знаменитого в ті часи автора доступної нотної азбуки, так званого «Алфавіта ірмологісанія». Після дяківської школи Рибака Гнат Полотнюк продовжив навчання у дяка Тимофія Хоми (або ж Хомина) з Поториці під Сокалем, мріючи вступити до вчительської семінарії. А що був «хлопцем понятливим та пильним», то отримав посаду заступника вчителя у народній школі в Бендюзі. І там неповнолітній хлопчина створив хор, «що міг ся ним гордити і виступати» [4]. Талановитого юнака зауважили: 1872 року кристинопільські василіяни віддали йому посаду церковного співця в Кристинополі. Це була неабияка честь, а хлопцю ж ледь виповнилося шістнадцять!
Два роки по тому Гнат Полотнюк організував у Кристинополі хор, той самий, «красою якого чудувалися чужинці»[1], натомість місцеві поляки навіть заздрили українцям за «красоту їх богослуженія» [4].
У 1876 році Ігнатія Полотнюка на три роки забрали до війська. Військову службу він відбував у Львові, де мав чимало нагод вдосконалитися в обраній професії. «У церкві св. Юра він познайомився з колишнім дяком Микитою Гетьманом, який багато зробив для піднесення дяківського співу, зокрема, у нього церковного співу навчався один з кращих галицьких літургістів о. Ізидор Дольницький, який пізніше створив відомий підручник з церковного співу «Гласопіснець» (Львів, 1894)» [5].
Гнат Полотнюк міг відслужити в армії 12 років та стати державним чиновником, проте відмовився від цієї спокусливої пропозиції і повернувся до Кристинополя. Подейкують, до цього повернення доклав руку ігумен василіанського монастиря Антоній Кучинський, який не хотів втратити здібного дяка.
1880 року 24-річний Гнат Полотнюк одружився з Катериною Градюк, дочкою Івана Градюка та Теклі Тушкарської. Побудував нову хату (батьківська згоріла під час пожежі), господарював на 18 моргах орної землі, утримував пасіку, а поза тим виконував обов’язки дяка і засновував народні хори в поближніх місцевостях, кількість яких вражає: Клюсів, Нисмичі, Угринів, Цеблів, Боратин, Жабче, Королівка, Сілець, Ольшаниця, Ботятичі, Креховичі, Новосілки [5]. Поза тим брав активну участь у відкритті вже згаданих читалень «Просвіти» у Кристинополі та Клюсові, а з 1884 до 1886 року провадив у Кристинопільському монастирі дяківські курси. Без сумніву, Гнат Полотнюк посідав одне з чільних місць в українській громаді міста. А йдеться ж, не забувайте, про зовсім молодого чоловіка, якому не виповнилося й тридцяти.
«Ігнат Полотнюк — рідкісне явище між дяками»
А зараз дозволю собі невеличкий відступ, щоб пояснити важливість дяківської верстви в Галичині наприкінці ХІХ століття. Змальовуючи масштабну картину українського національного руху, не оминути заслуги греко-католицького духовенства, що стало рушієм національного відродження. А дяки (яких також називали регентами та церковними півцями) творили невід’ємну важливу складову життя Церкви. Дяківські обов’язки виконували світські особи – здебільшого це були освічені люди з високими моральними якостями, хорошими вокальними даними та вмінням супроводжувати співом відправи відповідно до вимог обряду. Згідно з державними приписами, дяки виконували також функції вчителів, навчаючи хлопців читати, писати й співати, а тому й отримували приміщення (так звану дяківну), земельну ділянку та зарплатню від громади. Шкільна реформа 1873 року позбавила дяків права викладати в початкових школах, відібравши в кількох тисяч осіб основне джерело прибутків [6].
Відтак дяківська верства – ця важлива частина українського суспільства в Галичині – почала занепадати. А що проблем, які потребували нагального вирішення, в церковних півців було чимало, 1884 року з’явилася перша станова організація церковних співців – дяківський комітет у Рогатині. А вже наступного, 1885 року, такий комітет постав у Кристинополі (до слова, Львів барився ще два роки). За дяків вступився депутат Галицького сейму Василь Ковальський, а що справу потрібно було піднімати «з низів», почали шукати людину, яка б взялася за лобіювання дяківських прав. Цією людиною й став кристинопільський півець Ігнатій Полотнюк.
25 лютого 1885 року Полотнюк оприлюднив в газеті звернення до дяків Перемишльської єпархії, пропонуючи єднатися в товариство, яке б відстоювало інтереси верстви. Ініціатива отримала підтримку священника з Сільця о. Василя Чернецького, і вже 30 квітня 1885 року «руські дяки» з’їхалися на своє перше віче до Кристинополя і ухвалили створення комітету. О. Чернецького обрали головою, а Ігнатія Полотнюка – секретарем. На наступні збори, що відбулися 14 червня 1887 році у Львові, з’їхалося біля 100 дяків. Полотнюка вдруге обрали секретарем комітету і доручили йому опрацювати Статут товариства дяків.
Утім, на той час або самому Полотнюку стало в Кристинополі надто тісно, або ж на нього звернули увагу в новоствореній Станіславівській єпархії, єпископом якої імператор Франц Йосиф І іменував українця, о. д-ра Юліана Пелеша.
Станіславівський єпископат відчував потребу в інституції, де можна було б навчати церковного Уставу та літургійного співу, тому 1886 року єпископ розпорядився заснувати при катедральному соборі «Інститут для виховання півців церковних». Ігнатій Полотнюк 1887 року переїхав до Станіславова, де посів посаду управителя хору при кафедральному соборі. І керований ним церковний хор при Станіславівській катедрі незабаром став одним із найкращих у Галичині. Що-що, а в справі управління хорами ліпшого за Полотнюка знайти було годі.
Станіславівський період: «невтомимий труженник»
Уже наступного року після переїзду до Станіславова Ігнатій Полотнюк вирішив створити дяківські курси. Для молодих кандидатів курс тривав 8-10 місяців, для старших — 3-4 місяці.
На той час авторитет кафедрального співця серед дяківської верстви був незаперечним: «Іг. Полотнюк був рідкім явищем межи дяками, мав найкрасшу волю, високе замилованє до чистоти церк.співу, неутомимо розщибав ся за збором церк. мелодій, за порадою світліших знатоков пєнія нераз їздив, богато на подорож, кореспонденції клав, своє здоровлє, навіть родинні відносини жертвував» [7].
Щодо родини – в подружжя Полотнюків народилося восьмеро дітей, з яких вижили четверо: син Іван, доньки Михайлина, Олена та Наталія [8]. Вочевидь, опіку над такою чималою сім’єю було доволі важко сполучати з небияким завзяттям до суспільної активності. У Станіславові досі збереглося приміщення дяківської школи та бурси, до будівництва якої був причетний Ігнатій Полотнюк. В колишньому приміщенні бурси з 1940 року і досі розташовується музичне училище і є кімната-музей композитора Дениса Січинського, автора одного з найпопулярніших українських гімнів початку ХХ століття «Не пора». Січинський та Полотнюк були добрими знайомими: композитор виконував обов’язки диригента хорового товариства «Станіславівський боян», одним із найактивніших членів якого був Полотнюк. У 1903 році Полотнюк (разом із Теодором Чернявським) заснував у Станіславові товариство «Руська хата» і став його першим головою.
Ще одним «дітищем» Гната Полотнюка став перший часопис Товариства дяків – «Дяківський глас», головним редактором якого він був від заснування газети у 1895 року до 1903 року.
На особливу увагу заслуговує виданий Полотнюком «Напівник церковний» (1902), «зібраний з найлучших джерел рукописних, печатаних та усних […] в такому гарному форматі і виді, що і заграничної роботи не можуть бути лучшими» [7]. Новизна цього «Напівника», що був практичним посібником з вивчення музичної грамоти і церковного співу, полягала у тому, що Полотнюк поклав на ноти мелодії, які більшість дяків знали лише зі слуху, і зробив їх доступними широкому загалу дяків і мирян [5].
Для запису мелодій Напівника І.Полотнюк використовував нову італійську нотацію, відтворюючи «нотні тексти у значно кращій, формальній, ритмічній і мелодійній будові, розширивши і усистематизувавши сам пісенний матеріал» [9]. Як писав П. Бажанський, «друком сего «Напівника церковного» п.Полотнюк не лише дав доказ свого великого труду, посвячення його церковній справі і що посідає широкі відомості на полі церковної музики, але ще більше зробив велику честь цілому дяківському станові, серед якого жиє і в котром веде свою чесну працю, а тим самим доказав, що і між дяками суть люде великого духа, праці і висшого понятія своїх обов’язків, котрі заслуговують на повне узнанє і повагу в руської суспільності» [7].
Видання «Напівника» стало останнім великим проєктом Ігнатія Полотнюка: 24 квітня 1903 року 47-річний катедральний півець помер у Станіславові. Похорон провадив о. архидиякон Литвинович у супроводі багатьох священників, а під час панахиди співав хор під орудою Дениса Січинського.
Напівник церковний. – І. Полотнюк. Перемишль, 1902. Завантажити
Наступного року «Дяківський глас» оголосив збір коштів на пам’ятник на могилу «невтомимого труженика […]; бо каждий відчуває, що годі єму в чомусь дорівняти» [10]. На жаль, не зберігся ані той надгробок, ані могила дружини Ігнатія Полотнюка Катерини, яка померла в часи Першої світової. Сапіжанський цвинтар, на якому поховали Полотнюка, був майже повністю знищений у радянський час. Нині на його території розташовується Івано-Франківський меморіальний сквер. Нащадки Полотнюків перепоховали прародичів на цвинтарі по вулиці Київська.
На завершення, стібком з кількох слів зв’яжемо минуле і сьогодення, згадавши про нащадків Гната Полотнюка. Двоє дітей Гната та Катерини Полотнюків – Іван та Михайлина – вчителювали. Дві інші доньки здобули лікарський фах: Олена Полотнюк- Гробельна стала стоматологом, а Наталія Полотнюк-Пристай – отоларингологом. Наприкінці 30-х років подружжя Гробельних викупило ділянку на куті нинішніх вулиць Незалежності та Вагилевича, де збудували триповерховий будинок у стилі конструктивізму. Цю кам’яницю, що була спільною власністю родин Гробельних та Пристаїв (обидві родини оселилися там 1939 року) в Івано-Франківську і досі називають «будинком Гробельних». Після війни радянська влада конфіскувала будинок, «ущільнюючи» колишніх власників в одній квартирі. У цьому помешканні і досі живе онука Ігнатія Полотнюка, пані Наталія Прохасько, та один із правнуків славетного «півця» – письменник Тарас Прохасько з родиною.
За матеріалами рукопису “Книга історій василіянського монастиря у Кристинополі”.
Автор: Олена Замойська.
Авторка щиро дякує Наталі Прохасько та Тарасу Прохаську за інтерв’ю та дозвіл ознайомитися з родинним архівом.
Використані джерела
1. ЦДІАЛ, ф. 684, оп.1, спр.3067 «а».
2. Л. А. Селянсько-міщанський хор в Кристинополі//Альманах музичний. – Львів, 1904.
3. Павло Вольвач. 20+1, або Земля мертвих. – Львів: ВСЛ. – 2021.
4. Дяківський глас. – Вип. 45. – 1903.
5. Валіхновська З. Церковно-співоча школа у Станіславові та її фундатор Ігнатій Полотнюк // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. – Випуск VI.
6. Колб. Н. Дяківська верства в Галичині наприкінці ХІХ століття: станові єпархіальні товариства//З історії західноукраїнських земель. – Вип.10-11. – Львів, 2015.
7. Дяківський глас. – Жовтень, 1902.
8. Інтерв’ю з п.Наталею Прохасько та Тарасом Прохасько, серпень 2021 року.
8. Мороз Леся. Церковно-музична тематика на сторінках часопису “Дяківський глас” //Калофонія. Збірник статей з історії церковної монодії та гимнографії. –Львів, 2002.
9. Дяківський глас, 1904.