Вересень, 1939 року. Перші німецькі розвідники на мотоциклах. Саме тут зупинилися, на цій площі. Через кілька днів після того відбувся бій поляків з німцями. Горіло місто – пекло було на землі. Поява Червоної армії, яка за словами її командирів, йшла на допомогу німцям наводити порядок. А на ділі – вивозила ночами хімзавод. Його тоді називали «Фабрика «Ванда». Вивезли все, навіть фундамент, не залишивши каменя на камені.
Через деякий час офіцери радянської армії провели мітинг, на якому люди довідались, що по Бугу і Солокії пройде кордон. Це викликало переполох серед євреїв, які поспішно почали виїзджати до Сокаля.
Частини 16-ї танкової дивізії Вермахта переправляються мостом через Буг біля Кристинополя. 24.VI.1941 р.
В короткому часі відбулося урочисте рукостискання німецьких і радянських офіцерів на солокійському мості. Після цього у Кристинополі настав новий державний лад, який не забороняв русинам називатися українцями, відкрити українську школу, ставити у читальні п’єси, раніше заборонені, співати пісні і гімн «Ще не вмерла Україна». Це дуже не подобалося полякам, вони вирішили спалити читальню. На другий день після пожежі українці зайняли польський «Дом людови», де помістили речі і бібліотеку, винисені з вогню. Це був перший гострий конфлікт між українцями і поляками у Кристинополі. Це був початок ворожнечі, яка час від часу проявлялась у різних формах.
Настав 1940 рік. У січні відбулося водосвяття на Солокії, яке пройшло організовано й урочисто, а весною кордон вже став недоступним. Проте, вже тоді було помітно, що німці готуються до війни, а Радянський Союз укріплює позиції. 20 червня мешканці міста знали, що в неділю, 22-го почнеться війна. Люди поспішно закопували майно і виїзджали до Боратина. В суботу ввечері ми, хлопці, гралися в хованки. Я скочив у окоп і підійшов ним до бомбосховища. Всередині був довгий стіл, за яким сиділи молоді німецькі солдати. На столі стояли свічки і пляшки вина. Хто зі сльозами на очах писав листа, хто втирав сльози, а дехто лежав на столі, спершись на руки.
Вояки Вермахта у Кристинополі. Світлина часів Другої світової війни.
Офіцер стояв плечима до мене і давав їм останні інструкції. Я розумів: «В бою підтримуйте вогнем один одного. На випадок поранення кличте на допомогу». Я розповів про це хлопцям і ми більше не гралися. В неділю рано, о 3:15 берлінського часу, ми всі сиділи у бомбосховищі і чекали початку війни. Точно у визначений час загриміла гармата у сокальському напрямку, то генерал Браухіч мав дати сигнал початку війни. І вже ревуть гармати вздовж всього кордону. Ми сидимо не дихаючи, прислухаємося, чи десь близько не рвуться снаряди у відповідь. Все затихло. Ми вийшли у сад. Край неба світлішав. З горба нам видно було кордон. Він був оповитий білою пеленою мряки і диму, а над ним, на фоні темного лісу, як свічки, горять вежі. У понеділок люди верталися вже додому. І тільки у четвер на місто налетіли літаки з червоними зірками на крилах і спричинили пожежу, руїну, рани і смерть.
З початком війни у Польщі активізувались АКівці (АК – пол. Armia Krajowa). В Грубешові вони вбили юриста Скрутинського. Його тіло перевозили до Львова. Біля нашої церкви відбувалась панахида. Народу було багато, також були присутні і поляки. Хтось підслухав їх розмову: «Уміють українці зробити парад». «Я такий парад хотів би бачити щодня» – відповів інший. Це обурювало людей, поглиблювало ворожнечу. Терпець народу увірвався тоді, коли на околиці міста знайшли труп жінки. Їй було запхано прут в рота так, що його другий кінець вийшов крізь живіт. Люди жахалися тої картини і з обуренням проклинали вбивць. Жінка була з села. Приїхавши поїздом зі Львова ввечері, вона хотіла десь переночувати, а знайшла свою смерть. У тої жінки було троє маленьких дітей. Наступної ночі горіли три польські будинки. В місті з’явилися листівки: «Поляки, забирайтесь на захід, більше не будемо вас терпіти! Підпис – УПА. Однак, маючи підтримку Острова, ніхто з поляків не виїздив.
Кристинопіль. 1939 р.
Однієї неділі я йшов на станцію до поїзда. Перед мене вийшов похорон з костела. Люди йшли повільно. Опустивши голову, йшов і я, пригнічений людським горем, стримуючи сльози. Домовин було дев’ять. Людей було мало. За кожною з домовин йшли лише рідні. Після того всі поляки залишили місто.
Влітку 1944 року до Кристинополя наблизився фронт. Перші частини Червоної армії перейшли Буг у районі Клюсова. Німецького війська у місті не було, крім прикордонників, які поспішно виїхали. З Клюсова підійшли два розвідники до центральної дороги і повернули до жіночого монастиря. На їх безперервний дзвінок вийшли дві монахині – «Немцы есть? – Нема. Откройте!!! Сестри направилися до будинку за ключем. На півдорозі з відкритого віконця воріт роздалася автоматна черга й одна з монахинь впала на тротуарі біля статуї Матері Божої, а друга добігла до будинку. Так загинула молода дівчина, яка усе своє життя присвятила молитвам за навернення до Бога братів на Сході. Останню свою молитву вона вимовила, лежачи у калюжі власної крові….
Ці жахливі події місто та його мешканці не повинні забути, щоб молитви, освячені кров’ю, не пропали надаремно.
На фото вгорі: пам’ятник воїнам ОУН-УПА, вихідцям з Кристинополя, Нового Двору та Клюсова. Чеовоноград, 2018 р.
Джерело: «Для мене найрідніше – моє рідне місто», Ю. Жовківський, с. Ділове, Закарпатська область.