Навряд знайдеться бодай одна людина, яка б ніколи не чула про Казанову. Його ім’я насамперед асоціюють з любовними, рідше – з авантюрними пригодами, але аж ніяк не з науками чи політикою (на яких він знався цілком незле), не з письменництвом (бо майже ніхто із сучасників не читав його твори, хіба що гортав скандальні мемуари), не з історичними студіями (а був він автором тритомної «Історії смути в Польщі), і навіть не з перекладами (хоча, серед іншого, Казанова переклав «Іліаду» Гомера).
Заручником одного-єдиного, не надто пристойного образу невтомного коханця Джакомо Джіроламо Казанова, самоназваний шевальє де Сенґаль, став мимохіть і лише посмертно. Славетні десятитомні «Мемуари Казанови де Сенґаль, розказані ним самим» (Mémoires de J. Casanova de Seingalt, écrits par lui-même) він написав у сімдесятирічному віці, доживаючи віку в чеському замку графа Вальдштейна, де працював бібліотекарем. Рукопис цей мав назавжди залишитися у графа, а що у день похорон венеційця господаря замку не було, мемуари привласнив такий собі Карло Анджоліні, чоловік небоги Казанови. А 1821 року син Анджоліоні продав рукопис засновнику знаменитого видавництва «Брокґауз». І саме цей твір приніс Казанові посмертну славу, а його видавцям – купу грошей, яких так потребував упродовж життя сам автор. Що ж до слави видатного гульвіси, то, згідно мемуарів, за життя він звабив близько 130 жінок, тобто мав зо три інтимні пригоди на рік (і майже напевно частину з них вигадав). Казанову вабили не так жінки, як влада і гроші, тож більшу частину життя тинявся Європою, шукаючи підтримки заможних і впливових осіб. А щодо жінок, то інколи вони навіть заважали…
І все одно… сherchez la femme
Мінлива фортуна закинула Казанову до Варшави, де «на місяць винайняв лакея та карету, украй необхідну у Варшаві, в якій пішки ходити не можна. Було це наприкінці жовтня 1765 року. […] Життя я вів доволі одноманітне […] Але, попри розважливе життя і ощадливість, за три місяці вліз у борги…». Казанові пощастило – він сподобався молодому польському королю Станіславу Августу Понятовському, колишньому фаворитові російської імператриці Катерини ІІ. Італієць мріяв про посаду королівського секретаря і мав усі шанси її отримати, однак на заваді цьому амбітному планові стала колишня коханка, італійська танцівниця Анна Бінетті (до заміжжя Рамон). Уперше Казанова спіткав цю доньку венеційського гондольєра років десять тому. Їхній роман тривав якихось два тижні, а потому батько віддав зовсім юну дівчину за французького танцівника Біне, який згодом змінив прізвище на Бінетті. А що і Бінетті, і Казанова провадили мандрівне життя, то вони ще не раз «тепло і сердечно» зустрічалися – у Лондоні, Штуттґарті, і нарешті у Варшаві. Анна Бінетті так сподобалася польському королю, що він підписав із подружжям щедрий річний контракт. За словами Казанови, «не минуло десяти чи дванадцяти днів, а Бінетті вже мала розкішно оздоблений будинок, скромне, але гарне срібне начиння, льох, повний найвишуканіших вин, чудового кухаря і численних залицяльників, серед яких був стільник Мошинський і приятель короля, підстолій коронний Браницький».
Театральні інтриги Анни Біннеті призвели до сварки Браницького і Казанови, й італієць викликав польського вельможу на дуль. 5 травня 1766 року вони стрілялися, й обоє зазнали серйозних поранень. І хоч згодом чоловіки порозумілися і вибачили одне одному, в Казанови з’явилося чимало ворогів, а про посаду королівського секретаря було годі й мріяти. Тож він згадав про запрошення київського воєводи Францішка Салезія Потоцького, здобуте завдяки рекомендації воєводиного зятя, Алоїзія Фридерика фон Брюля, і вирушив до далекого Кристинополя.
Усі дороги ведуть до Львова
Казанова прибув до Львова лише через шість днів після виїзду з Варшави, бо на кілька днів затримався в молодого, але хворого графа Замойського, власника майорату Замость (і, звісно ж, приголубив його нещасну дружину). Тогочасне місто мало нагадувало сучасне і, за словами автора «Хроніки міста Львова» Дениса Зубрицького, «замість охайних друків було засипане сміттям і нечистотами, мури навколо нього й кам’яниці розпадалися на порох». На жаль, сам Казанова не описав своїх вражень від Львова, із Низьким замком на площі Каструм поблизу Полтви (на місці театру ім. М.Заньковецької та «вернісажу») та ушкодженим, але все ще існуючим Високим замком. У Львові Казанова спочатку зупинився у заїжджому дворі (бо ж перший справжній готель у Львові з’явився допіру 1785 року!), а вечорами гайнував час у львівському ресторані «Три гаки» (на місці якого згодом збудують готель «Жорж»). За словами Казанови, у цьому ресторані «забавлялися без кінця, кохали до нестями, грали в карти без пам’яті і напивалися до смерті». Утім, італієць ані на мить не забував про свою мету і невдовзі переїхав із заїжджого двору у будинок палкої антагоністки короля Станіслава Августа Понятовського, ворогині Браницького, 45-річної вдови каштеляна Кам’янець-Подільського замку Катажини (Катерини) Коссаковської, що аж ніяк не випадково доводилася двоюрідною сестрою Францішку Салезію Потоцькому, до якого прямував Казанова. «Колись вона була дуже заможною, – писав Казанова, – але нескінченні змови зруйнували її маєтки». Утім, нині неіснуючий палацик Коссаковської при Сокільській дорозі (на початку сучасної вулиці Коперніка) у ті часи був популярним місцем зустрічей польської шляхти. Коссаковська «розкішно розважала» Казанову впродовж тижня, «проте цей візит не задовольнив до кінця жодну зі сторін, оскільки вона володіла лише польською та німецькою мовами».
Зі Львова Казанова поїхав « у маленьке містечко, назву якого не запам’ятав (польські назви дуже нерозбірливі, нечіткі)», де мешкав Вацлав-Петро Жевуський. У своїх мемуарах італієць помилково називає Жевуського Юзефом, натомість містечко, назви якого він «не запам’ятав» – це Розділ, родовий маєток Жевуських.
Казанова у Кристинополі
Після триденного гостювання у «старого патріота» Жевуського Казанова нарешті приїхав у «Кристинопіль, де жив знаменитий граф Потоцький – один із коханців імператриці Анни Іванівни. Він заснував місто, в якому жив, та назвав його на свою честь», – знову помиляється Казанова, бо Потоцький не був графом, а місто заснував його дід і назвав на честь своєї дружини, Кристини з Любомирських. «Цей достойник все ще перебував у чудовій формі та утримував прекрасний двір. Він вшанував графа Брюля, поселивши мене у своєму домі на два тижні, та висилаючи на щоденні прогулянки зі своїм лікарем, знаменитим Стірнеусом [Гірнеусом], запеклим ворогом ван Світена, ще відомішого лікаря».
Тут слід зупинитися і сказати кілька про Ґерарда ван Світена – австрійського лікаря і просвітника, який прославився, зокрема, й розвіюванням міфів про вампірів, які начебто нападали на людей у Південно-Східній Європі. Чутки про вампірів так непокоїли людей, що 1755 року австрійська імператриця Марія Терезія відрядила ван Світена у Моравію. Вчений, дослідивши трупи людей, яких місцеві вважали вампірами, та тіла їхніх «жертв», дав вичерпне наукове пояснення: рожева шкіра трупів і кров на вустах померлих були наслідками браку кисню, що сповільняло процеси розкладення, а висока смертність у селах викликана поширенням епідемій. Завдяки звіту ван Світена імператриця заборонила на своїх землях такі поширені засоби боротьби з «вампірами», як вбивання загострених кілків у серця мерців, відрубування їхніх голів і спалення. Принагідно скажу, що саме ван Світен став прототипом ван Гельсинґа зі знаменитого роману Брема Стокера «Дракула». Цікаво, що Августин Гірнеус теж був раніше придворним лікарем Марії Терезії, але Францішек Салезій Потоцький 1757 року звабив його з Відня до Кристинополя, пообіцявши більшу платню. Лікар Гірнеус мешкав у Кристинополі цілих п’ятнадцять років і «був загально люблений і поважний», як занотовано у «Літописі монастиря оо. Василіян в Кристинополі». Казанова писав, що «лікар був людиною високоосвіченою, хоча […] дещо екстравагантною та забобонною. Він притримувався Асклепієвої системи, яку інші лікарі вважають неспроможною ще з часів великого Бургаве [засновника клінічної медицини і вчителя ван Світена]».
Вечорами Казанова «завжди бував з графом та його двором. Гра не була важкою і я завжди вигравав, що було на той час дуже доречним і навіть необхідним для мене». Не забув він згадати і про пані воєводину, яка «зовсім не виходила до вечері, безупинно молилась у своїй кімнаті». Славетний італієць бачив Анну Потоцьку «не інакше як у супроводі трьох дочок та двох францисканців, які її почергово сповідали».
Після напрочуд приємного візиту до Потоцького Казанова повернувся до Львова, де впродовж тижня розважався «з дуже милою дівчиною, яка згодом так полонила снятинського старосту графа Потоцького, що він одружився з нею. Ця «чистота» крові є помстою у ваших благородних сім’ях». Можна припустити, що згаданий «снятинський староста» – це Пйотр (Петро) Потоцький, єдинокровний брат Анни Потоцької, про якого на диво обмаль згадок у історичних джерелах (можливо, саме через згаданий Казановою мезальянс).
І хоч з якою приємністю Казанова згадував «нескінченні бенкетування» в Галичині, він ані словом не згадує про справжню мету своєї поїздки (а це напевно були політичні інтриги, зважаючи на те, що відвідував він тих магнатів, які завдяки зв’язкам і статкам могли вплинути на польського короля), і виносить несподіваний вирок визнаним у всьому світі польським красуням: «Зазвичай польські жінки потворні. Зустріти красуню – справжнє диво, а привабливі жінки є рідкісним винятком».
На фото вгорі: ймовірно портрет Джакомо Казанови, що приписується пензля Антона Рафаеля Менгса. 1760 рік.
Автор: Олена Замойська.