Трагедія Гертруди Коморовської

Кристинопільський палац за часів Францішка і Анни Потоцьких був вогнищем усякого роду беззаконня, аморальності та злочинності. Потоцькі плекали мрію, що дружина їхнього сина буде, якщо не королівська дочка, то у всякому разі, дочка багатого князя чи графа.

В той час у 1770 р. в краю панувала чума, у зв’язку з чим по селах та містечках були розтавлені варти, які не дозволяли людям приїзджати і виїзджати без перепустки, щоб не розносилася хвороба. Шляхтичі часто об’їзджали ці варти і контролювали їхню роботу. В одному такому виїзді Станіслав Щесний у супроводі маршала Кароля Сєраковського відвідали селище Сушно. Там і побачив молодий Потоцький Гертруду Коморовську (хоча раніше він мимохідь бачив ії при дворі свого батька в Кристинополі). Кажуть, це було коханя з першого погляду.

Отож, усупереч мріям батьків, син Потоцьких Станіслав полюбив Гертруду (Христину), дочку шляхтича Коморовського, який володів лише кількома селами. 16-літня Гертруда відзначалася надзвичайною вродою і тендітною статурою. Молоді люди потайки зустрічаються і як наслідок їх зустрічей – Гертруда завагітніла. Коморовські, обурені ваганням Станіслава, який боявся зізнатися у своєму гріху вдома, домагалися, щоб він узяв із Гертрудою таємний шлюб. 26 грудня 1770 року в Нестаничах відбулось таємне вінчання молодих з дотриманням усіх необхідних формальностей.

Взнавши про це, Потоцький шаленів від люті. Було прийняте рішення викрасти невістку, помістити її в монастир і добитись анулювання шлюбу. 13 лютого 1771 року о 10 годині вечора 150 надвірних козаків Францішка Потоцького напали на садибу Коморовських у Новому селі і викрали Гертруду. Того року була дуже люта зима. Гертруду везли санями в заметіль через Куликів до Кристинополя. Частина банди поїхала в одну сторону, інша в другу, щоб збити зі шляху переслідувачів. На свому шляху вони перестріли 300 саней з зерном Потоцьких, яке везли до Львова, і мусили перечекати поки колона проїде, бо не могли з ними розминутись через великий сніг на шляху. Побоюючись, що жертва буде кричати, полковник Александр Дамбровський та козачий старшина Вільчек накрили міцно дівчину перинами, щоб стримати крики, та мимоволі задушили її. Тіло Гертруди кинули в ополонку на ріці Рата у селі Сілець, за 9 кілометрів від Кристинополя. У квітні місяці, коли зійшов лід, води Бугу принесли тіло до села Конотопи, де воно було тимчасово поховане (у 1777 році тіло перепоховають до крипт під костелом Святої Трійці у Новому Виткові).

Подія отримала великий розголос у суспільстві. Судова справа по факту вбивства дівчини затягнулась на роки, так як Потоцькі усілякими способами хотіли відвести провину від своєї сім’ї. Щоб загладити провину вони дарують Коморовським Новий Витків, 700 000 злотих та 12 сіл. Вирок комісії сейму від 2 листопада 1774 року всю відповідальність за смерть Гертруди перекладав на «якусь злочинну банду». Безпосередні вбивці були заочно засуджені до смертної кари, але цей вирок так ніколи і не був виконаний.

Ці події сильно підкосили здоров’я 72-річного воєводи. Тим часом син з-за кордону пише батькові листа, де висловлює свою помилку щодо шлюбу з Гертрудою, списуючи все на свою молодість і дурість, тим самим показуючи свій слабкий характер. Сильні світу цього уникли покарання за скоєне. Проте час сам засудив Потоцьких: 7 cічня 1772 року у віці 42 років у Сокалі помирає мати Щесного – Анна Ельжбєта, за таємничих і нез’ясованих обставин; підозрювали навіть, що то було самогубство. 17 жовтня помирає його сестра Пелагея. А 22 жовтня 1772 року, після важкої хвороби, помирає і батько – Францішек Салезій Потоцький.

Ця історія стала предметом вивчення і джерелом натхнення для багатьох журналістів і письменників. Найбільш відомим став твір Антона Мальчевського – польського поета, так званої української школи, який описав цю подію в поемі “Марія”.

«Гробівці Лянцкоронських і Коморовських у льохах-підземеллях нововитківського костелу мають вигляд великого знищення. Вандалізм спричинив страшне спустошення. Домовини порозбивані якоюсь злочинною рукою. Мерців пообдирали з шат і дорогоцінностей. Характерний вигляд мав небіжчик, черепна чашка якого була рівненько обтята, очевидно шаблею; інший небіжчик мав під грудною кліткою безформну брилу олова…». – з газети «Slowo Polskie», 1906 рік.

14 липня 1906 року в підземеллях костелу Святої Трійці в Новому Виткові ймовірно було знайдено труну з останками Гертруди, поруч з трунами її батька і матері (Якуб та Антоніна Коморовські, роки смерті 1781 та 1791 відповідно). 1913 року граф Стефан Бадені, на той час власник Нового Виткова, біля костелу Святої Трійці будує капличку, де перепоховують тіла Коморовських. На ній був напис: «Kaplica Gertrudy z hr. Komorowskich hr. Potockiej». У цій капличці і залишили три металеві домовини зі скляними вікнами.

В часи більшовицької інвазії, у 1920 році, вояки-будьонівці 1-ї Кінної армії повідкривали домовини, обдерли коштовності з небіжчиків: забрали срібні ґудзики і запонки від кунтуша, перстені та пряжки, а також частину добре збережених мережив-коронок. Те, що збереглося впродовж 150 років, впало від рук диких наїзників XX століття.

Сьогодні капличка Коморовських у Новому Виткові має жахливий вигляд. Внутрішню частину її сплюндровано після закінчення Другої Світової війни. В пошуках «ворогів народу» облавники з НКВС повикидали домовини із кістками небіжчиків Коморовських, сподіваючись знайти у каплиці «схрони бандерівців».

Капличка Гертруди ще й досі стоїть у Новому Виткові, та нажаль вона перетворилася в руїну. Так помалу зникає у невідомість історія. У цьому важливу роль відіграло важке ХХ ст. та байдужість ХХІ ст.

 

Підготували: Олександр Коркішко та Юрій Гринів.

Джерела: “Кристинопіль 1692-1951”, Г. Гриник, О. Ярош-Замойська, Червоноград, 2010; “Історія Нового Виткова”, Дзьобан О., Львів, 2006; “Анна Ельжбета Потоцька: сторінки життя”, Чубіна Т.Д.; “Кристинопільська історія з Уманським відтінком”, Наталя Гігош; Педагогічне краєзнавство; Вікіпедія, Geni.