“Не знає Бердичева той, хто не бачив його під час ярмарку”, – у XIX столітті написав Олександр Єловецький, бо, ніде правди діти, бердичівські ярмарки віддавна славилися у цілій Європі.
1765 року бердичівський дідич, князь Удальрік Христофор Радзивілл отримав королівський привілей на проведення десяти ярмарків, два з яких (Онуфріївський та Успенський) тривали аж по 6 тижнів. Можливо, саме у ті часи народилася знаменита фраза “пишіть на Бердичів”, адже мандрівні купці кілька разів на рік відвідували містечко і подовгу затримувалися там – “продавали, купували, пили, гуляли, билися та одружувалися”, тому пошта з великою ймовірністю наздоганяла їх у цьому містечку. Утім, можливо, листоноші у ті часи не надто квапилися, бо згодом вислів “пишіть мені на Бердичів” почав означати щось на штиб ввічливого “відчепись”.
Хоч би що там не відбувалося з місцевим поштовим зв’язком, популярність бердичівських ярмарків невдовзі перевершила славу київських. Та що там київських! Сучасники порівнювали бердичівські ярмарки з дрезденськими, річний прибуток яких становив понад 20 млн. сріблом. У Бердичеві торгували усім, що лише можна уявити, хоча навряд чи ви зможете уявити смак столітніх вин :).
Кажуть, під час ярмарків кількість населення в Бердичеві зростала вчетверо, а зазвичай непоказні єврейські крамнички перетворювалися у храми розкоші та пропонували товари, яких не посоромилися б магазини Варшави, Петербургу та Києва: навіть галантерею сюди привозили просто з Парижа.
Та насамперед бердичівські ярмарки славилися кіньми: лише степових коней на ярмарки приганяли близько 15 тисяч, а ще й тисячі породистих скакунів на будь-який смак та гаманець!
Якось Удальрік Радзивілл розсварився з іншим впливовим магнатом – пихатим і зарозумілим Францішком Салезієм Потоцьким із Кристинополя. Невідомо, як саме Радзивілл образив Потоцького, але той вирішив помститися князеві й… знищити бердичівські ярмарки.
У Тартакові, що належав Потоцькому, також відбувалися торги. Ще 1685 року це галицьке містечко отримало маґдебурґію та привілей на проведення ярмарків — чотири рази на рік по два тижні. Тартаківські ярмарки теж мали міжнародне визнання і навіть спеціалізацію: здебільшого сюди навідувалися за східними товарами. Але до бердичівських їм, звісно ж, було зась. Щоб стерти конкурента на порох, Потоцький наказав забудувати Тартаків мурованими будинками, а потім порозставляв на дорогах до Бердичева своїх надвірних козаків, які силоміць змушували купців та людей, що простували на ярмарок, їхати не до Бердичева, а до Тартакова. А щоб заохотити людей відвідувати нове місце, Потоцький упродовж трьох років безкоштовно надавав житло для людей та стайні для коней. Хто зна, можливо, саме тоді вислів “пишіть на Бердичів” набув сучасного, негативного значення? Адже листи не знаходили адресатів в Бердичеві, бо ті були … у Тартакові?
Кажуть, ця мстива витівка коштувала Потоцькому кілька мільйонів, проте тартаківські ярмарки і справді на деякий час якщо й не перевершили, то принаймні зрівнялися з бердичівськими. Утім, після смерті Францішка Салезія Потоцького безглузде змагання за першість закінчилося. Наступні власники Тартакова не вдавалися до екстравагантних методів конкурентної боротьби й не заганяли купців на ярмарки силоміць. Тож листи почали знаходити адресатів там, куди вони їхали з доброї волі.
На фото вгорі: “Бердичівська ярмарка” на поштівці 1918 року.
Автор: Олена Замойська.
Джерела:
1. Gazeta Bydgoska 1931.10.25 R.10 nr 247.
2. Iwona Węgrzyn. Inna historia berdyczowskich bałagułów, WIELOGŁOS (Pismo Wydziału Polonistyki UJ), 2 (20) 2014.
4. A. Jełowicki, Moje wspomnienia 1804–1831–1838, Lwów,1933.