Вже в молодечім віці дадуться не раз запримітити ті черти, які ясно виступають у людини в повні літ в праці, в характері душі, в цілій творчости. Бо в молодечих літах зачинають снуватися перші мрії, виринають перші пляни, які з часом набирають сильної основи і стають метою цілого життя. Певна річ — вони улягають в пізніших роках зміні, справлюються, з рожевого квіту опадає не один листочок, романтичний політ перемінюється в поважну призадуму, акти ставляться в міру сил і умовин, але звичайно їх основний тон залишається той самий.
– Й.Сліпий, Верховний Архієпископ.
Минуло чотири роки, відколи старший із п’яти синів Шептицьких – світлоокий, гарний на вроду, напрочуд інтелігентний, обдарований та в буквальному сенсі вищий на дві голови за інших (заввишки 2 метри 10 сантиметрів) – граф Роман Марія Александер відмовився від блискучих перспектив заради чернечої келії й змінив хресне ім’я на законне – Андрей. Утім, нікого не дивувало, що він вирішив стати ченцем, бо висловлював таке бажання ще восьмирічним хлопчиком і ніколи не зраджував покликанню. Дивувало те, що охрещений і вихований в католицькій вірі молодий граф вирішив приєднатися до василіян – чернечого чину, який, ніде правди діти, лише починав оговтуватися після років занепаду та вбогості.
Не одразу зрозуміли його і батьки. Батько Романа, граф Іван Шептицький, став, як то кажуть, на диби. І це дивує, зважаючи на те, що рід Шептицьких налічував аж трьох славетних патріархів Греко-католицької церкви – митрополитів Варлаама, Атанасія та Лева (саме останній 1777 року видав декрет, згідно з яким греко-католики почали вітатися одне з одним словами «Слава Ісусу Христу!»). Портрети митрополитів, таємничо виблискуючи тьмавою позолотою, висіли на стінах родинного маєтку у Прилбичах, а сам граф вельми пишався своїм русинським походженням. Урешті-решт, батько погодився із вибором сина (а згодом навіть почав пишатися ним).
Натомість матір Романа, донька славетного польського письменника Александра Фредра, давно змирилася з тим, що її «Ромух» (як називали хлопця в родині» стане ченцем. Ось тільки й вона не була готова до того, що він хоче піти до василіян: «Мені стало важко… Роман іншого обряду, ніж я? Я від самого дитинства наслухалася, як у наших колах лише з погордою говорили про руське духовенство… їхнього обряду я зовсім не знала, я їх бачила тільки як представників пониженої і ворожо наставленої до нас нації, яка завзято виступала проти римо-католицької Церкви і польської національності. Тож не дивно, що тоді все те, що я наслухалася про руських (українських) священиків, всі ті згірдливі зауваження й жарти, політичні дискусії й напади на них у парламенті, як також усілякі непристойні анекдоти на їхню адресу, все те, немов гадюки, спало на думку і засичало в моїй голові…».
1888 року Романа Шептицького прийняли 89-им кандидатом до Добромильського новіціяту, а незабаром він одержав василянську рясу і чернече ім’я Андрей. І батьки остаточно зрозуміли, що віддали Богові те, що від самого початку належало Йому: «…моє дитя… гарне як янгол, з тим обличчям без вусів нині, що виглядало на 16-літне, а таке поважне, таке скуплене… Коли побачила я його при піднесенню Найсвятіших Тайн, як ступав з кадильницею і клуби диму цілу його стать у тій білій дальматиці неначе відгородили від мене муром, відчула я більше як коли, що то було не моє, не є моїм, і що тільки віддала я Богови, що було Боже».
Небавом звістка про те, що граф Шептицький пішов до монастиря, та ще й до українського, долетіла і до газетярів. Газета «Діло», загалом неприхильна до реформованих василіян, у грудні 1888. р. із ледь прихованим глумом повідомила новину: «Граф Шептицький вступив уже до монастиря Василіянського і остає в добромильскому новіціаті під управою патронів-єзуїтів». Натомість познанський «Przegląd Koscielny» оптимістично заповідав: «Маємо надію, що цей чоловік у розквіті літ, що облишив світські спокуси заради чернечого габіту, спроможеться стати оборонцем Унії на руській землі і посередником миру між братніми народами, спільним сином яких є».
ЦДІАЛ, ф. 764, оп. 1, спр. 23.
13 серпня 1889 року брат Андрей склав перші обіти в Добромилі, а невдовзі потому вирушив на навчання до єзуїтської колегії в Кракові. І по успішному складанню іспиту, у серпні 1892 року поїхав до Кристинополя готуватися до останнього монашого акту – складання вічних обітів.
Наприкінці ХІХ століття містечко Кристинопіль здавалося мальовничим хіба здаля. За кілька років до описуваних подій «Львівська газета» писала, що «Кристинопіль є одним із найбагатших, а водночас найбрудніших міст Галичини», і радила міським владцям вимостити вулиці балками, «аби весною та восени коні не застрягали в болоті, а підводи не тонули». І хай ситуація з мощенням вулиць залишалася кепською, наприкінці спекотного літа 1892 року усе виглядало не аж так зле. Центр містечка здобили величні будівлі бернардинського та василіянського монастирів, а ринкова площа аж до в’їзної брами колишнього палацу Потоцьких, а нині Вишневських, – забудована добротними цегляними житловими будинками, тинькованими в охристі та блакитні кольори, з червоними віконницями та дверима. У місті, дві третини населення якого становили євреї, українці були етнічною меншиною – до греко-католицького храму вчащало заледве більше 200 осіб. І за винятком кількох родин (Градюків, Горощуків, Горбачуків, Семенюків та Новицьких), місцеві родини навіть удома розмовляли польською.
Кристинопільський монастир, до якого приїхав брат Андрей, одним із перших приєднався до Добромильської реформи (1888 р.). І в день приїзду Шептицького мав куди кращий вигляд, ніж застали його «реформовані «василіяни». На віднову церкви і монастиря збирали кошти по цілім краю і «за поміччю Бога і добрих людей помальовано в року 1892 цілу церкву наново, дано зовсім новий хорошо різьблений і золочений іконостас, новий артистичної роботи кивот і всі престоли відновлено».
Перед складанням вічних обітів брат Андрей відбув у монастирі восьмиденні реколекції і склав формальну заяву про зречення прав власності: «Зрікаюся на річ конгрегації руської Чина св. Василія всіх прав реальних, які посідаю і які можу колись набути. Монах Андрей Алекс. Роман. Шептицький р.с. Виготовлено в Кристинополі, дня 13 серпня 1892 року». Як свідки, на цій заяві підписалися о.В. Кулик і о. Є.Малицький.
Наступного дня брата Андрея допустили до вічної професії, що означає остаточне прийняття чернечого стану. На урочистість до Кристинополя приїхали численні родичі та друзі Шептицьких. Урочиста церемонія відбулася у церкві, під час співаної Служби Божої. Як писав свідок публічної церемонії о. Йосафат Скрутень, «многим з присутніх витиснули з очей сльози. Зате жертволюблячий монах Андрей, хоч і перенятий живо величністю хвилі, зберіг належний спокій, відмовляючи певним себе голосом формулку присяги: „Я, Андрей Александр Роман Маріян Шептицький, Чина Св. Василія Великого чиню професію…».
Лише тепер, після складання цієї присяги, дотеперішній католик, згідно з правом та церковними канонами, став вірним греко-католицького обряду.
По закінченні церковної урочистості 33-річний граф Станіслав Вишневський (старший син удови Юльєтти Вишневської, яка зазвичай усамітнено мешкала у палаці) улаштував урочистий прийом для Шептицьких та їхніх гостей, а також місцевого настоятеля о.Радецького і провінціала єзуїтів Каспера Щепковського (саме він приймав присягу брата Андрея).
Із Кристинополя брат Андрей поїхав до Перемишля і з рук єпископа-українця Юліана Пелеша отримав правний титул до свячень. Отже, уже 22 серпня 1892 року Шептицький став священником. Потому, гідно з церковним звичаєм, відправив свою першу (Приміційну) літургію в родинній парафії в Прилбичах і ненадовго повернувся до Кристинополя. Як писав о. Йосафат Скрутень, «тепер замітнійшим виявився його нахил до збирання всього, що носить сліди старовини. Відси часто вибирався до сусідніх церков, монастирів, замчищ і розвідував за антиками, щоб опісля, у відповідній порі, набути се для монастирського музею та архіву».
Згодом, наприкінці серпня 1898 року, він іще повернеться до Кристинополя – як викладач моральної догматики на богословських студіях, та вже у січні 1899 року до тутешнього монастиря дійдуть чутки, що о.Андрея чекає мирта митрополита. Але це вже, як то кажуть, інша історія…
Автор: Олена Замойська.
Джерела:
О.Замойська, Невигадані хроніки кристинопільського монастиря (рукопис), 2023.
Й. Сліпий, Про молодечий вік нашого Митрополита / Богословія. IV (1926).
С. Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького, 1987.
Й. Скрутень, У чернечій келії / Богословія. IV (1926).
Історія церкви св. Георгія і св. Онуфрія. Доступ: https://kronika3.wixsite.com/krystynopol/istoriya-cerkvi-oo-vasilian-kristin
ЦДІАЛ, ф. 784, оп.1, спр.3067 «б», с. 30.
ЦДІАЛ, ф.358, оп.1, спр. 3.