Одним із тих поляків, хто в силу різних обставин не повернувся назад на свою малу батьківщину був Адам Студзінський, який народився у сусідньому із Реклинцем селі Стремінь. Цікаво, що при народженні, а сталася ця подія 2 червня 1911 р., і хрещенні батьки дали хлопчику ім’я Францішек. Сім’я у якій виховувався майбутній відомий капелан була небагатою, жила із того, що давала земля. Батька звали Адам, матір – Юзефа з роду Сицінських.
Батьки хлопчика приїхали у Стремінь зі Станіслівки, сусіднього, суто польського села. Тут, у Стремені, вони купили господарство, вдвічі більше, ніж у Станіслівці. Родина батька породичалася з родиною Потилицьких, яка мешкала на П’ясках поблизу Великих Мостів та Карчемки, а також з Гамплами з Волиці та Білого Лісу поблизу Туринки. По лінії матері родичами були Трояновичі з Великих Мостів, Вечорки зі Стременя, Сицінські зі Станіслівки та згаданих Великих Мостів. З розповідей батька виявилося, що один із Студзінських брав участь в угорській революції 1848–1849 рр. За сімейними переказами, прізвище передав лише один із синів з родини Студзінських – Ян – інші сини або були вбиті, або не мали синів.[1]
Адам Студзінський, пол.Adam (Franciszek) Studziński (2 червня 1911, Стремінь, Австро-Угорщина — 2 квітня 2008, Краків, Польща) — польський католицький священик, домініканець, член Королівського товариства любителів історії та пам’яток м. Кракова, капелан Другого корпусу польських збройних сил на Заході, бригадний генерал Війська Польського, харцермістр Польського Союзу харцерів (Związek Harcerstwa Polskiego) — польських скаутів.
Похований із військовими почестями на Алеї Слави Раковицького кладовища (cmentarz Rakowicki). Його ім’ям названо площу перед церквою св. Егідія в Кракові. (Вікіпедія)
Прадід Францішека по батьковій лінії називався Юзеф і народився він у Станіслівці в 1792 р. Одружився на українській дівчині Єві Шеремет. В них було аж семеро дітей. Одного з синів звали Блазій, а дочку Катерина, яка народилася у 1824 р., а дорослою вийшла заміж за Лаврентія Крачковського. На рік старшим за Катерину був Ян Студзніський – батько Адама і дід Францішека. У Станіслівці також проживали і родичі матері Юзефи, яка була дочкою Юзефа і Юзефи Сицінських. Окрім неї в сім’ї ще був один хлопчик на ім’я Вінцентій.
За словами Францішека Студзінського його родина мали мати багатих родичів, на що вказує велика сума грошей, надіслана поштою до дядька Вінцентія у Станіслівку. Щоправда, ці гроші він не взяв (бо зворотної адреси не було), хоча його до цього активно заохочував пан Одрицький, голова місцевого суду. Це могло бути пов’язано з повстанням 1863 року. Польський повстанський підрозділ в цей час був розташований у Станіслівці і готувався вирушити на підтримку повстання у Царстві Польськім. Однак цього не сталося через смерть генерала Ромуальда Трагутта у серпні 1864 р. Як наслідок у Жовківському повіті (в якому повстанці навчалися, як у Перемишлі та Тернополі) було затоплено 4 тис. гвинтівок. Як твердив Францішек Студзінський, можливо, це сталося в Купичволі, бо там було болото на півдорозі до Стременя, яке ніколи не замерзало і ніхто його не перетинав. У 1920-х роках якийсь старий українець розповідав Студзінському, що пам’ятає, як польська армія проходила через Купичволю.[2]
Про село Францішек Студзінський писав: «Стремінь, куди переїхали мої батьки зі Станіслівки, був дуже незвичним селом. Широким з точки зору рельєфу місцевості, але невеликим за своїми мешканцями. Було близько сотні будинків та сімей. П’ять, чи шість родин згрупувались на так званих забігах, пасовищах для свиней та птиці, утворюючи хутори з різними назвами. Село належало до найбагатших у Жовківському повіті, бо окрім вигонів воно було багате луками, лісами та пасовищами для худоби.
Наша родина жила на так званих Баранах. Там було шість господарів. Вони були хорошими людьми. В перше чергу це – моя хресна мама, польська жінка з дому Підкова, по другому чоловіку вона писалася Хвальбота. Вона вирізнялася великим інтелектом та гостинністю. До неї з Великих Мостів у гості приїжджав лікар.
Ще один сусід заслуговує на згадку, його ім’я Складнік. Його син Стефан брав участь у війні з більшовиками і багато розповів нам дітям про неї. У 1940-х роках його вбили бандерівці, а також зятя згаданого Хвальботи, Бурка, який був русином і дуже доброю людиною. Поєднував у собі лагідність і любов до армії. Тому він закликав мене не йти вчитися на священика, а бути офіцером. Він змальовував мені образ офіцера з шаблею в руці, що веде солдатів до нападу. Під час Першої війни він служив у штурмових батальйонах, але також літав як стрілець на літаках. Він був поранений. Його піднебіння було розбите. Він сказав, що якби почалася війна, він піде добровольцем у польську армію і навіть заплатить за вступ до армії. Але він не хотів би воювати з Німеччиною, бо вони також вірять у Бога, тільки з більшовиками, бо вони є Божими ворогами. Під час українсько-польської війни він врятував багатьох польських заручників. Він полегшив їм втечу, бо вважав, що вони були інтерновані неправильно.
У Стремені не було жодної панської садиби, хоча колись там жили якісь пани, як можна було зрозуміти, з розповідей старої Горпини, яка ходила з панянками на полювання, особливо на пташок, що називалися слукви. Свідченням перебування у Стремені якихось панів був великий будинок, де знаходилися кілька кімнат з великою карнизом та ґанком. Будинок був покритий черепицею. Можливо, ці пани були офіцерами графів Яблоновських з Реклинця, які виїхали з нього, після того, як їх палац згорів, а фільварок був проданий єврею Кремніцеру, торговцю телятами. Згадана Горпіна була якоюсь особливістю Стременя. Ніхто в селі не знав, чи вона жінка, чи чоловік. Вона носила жіночий стиль, але говорила чоловічим голосом. У церкві вона стояла між людьми і співала з ними. Вона займалася лише роботами для чоловіків, такими як столярні роботи, будівництво, робота на полях. Її взагалі поважали. Всі говорили їй: тітко Горпино. Той, хто наважився знущатися над нею, міг розраховувати отримати в обличчя. У молодості вона була дуже сильною. Вона знала польську мову і гарно говорила. Не любила польського жаргону. У неї був гострий язик і ніким не давала собою керувати. Вона була дуже корисною, що виявилося під час Першої війни, коли комусь треба було косити луг, а нікого не було, бо чоловіки воювали. Достатньо було її попросити, і вона приходила з допомогою вчасно. Вона жила довго. Загинула десь перед другою війною».[3]
Сім’я Францішека була великою, окрім нього батьки ще виховували сина Юзефа, двох доньок Мариню і Терезу і ще одного старшого хлопчика. Адам був наймолодшим із малюків. Відомо, що Юзеф одружився із дівчиною на ім’я Гануська. Марія народилася 4 травня 1913 р. , вийшла заміж за Петра Висоцького з Купичволі (народився він 17 липня 1908 р., а помер у 1974 р.), вони мали четверо дітей. Померла у 1990 р.[4] Тереза вийшла заміж за Івана Мизюка. Сім’ю часто навідував батьків брат Флоріан Студзінський.
Родини Студзіньських і Сицінських відрізнялися між собою характерами. Сицінські, чия родина була численною, мали дуже товариські нахили. Деякі з них, як дядько Францішека Вінсенцій Сицінський, були відомі своїм чудовим почуттям гумору. Тож їх часто запрошували на весілля, щоб оживити компанію. Вони також були дуже працьовиті. Вже згаданий дядько Вінцентій був депортований до Сибіру, де, побачивши відсталість села, в якому він перебував у вигнанні, збудував там школу для місцевих дітей. Тому, коли він там помер, на його похороні було виголошену промову у якій назвали його великим благодійником для села.
На відміну від Сицінських, Студзінські були жорсткими, гордими, отже, трохи відразливими для людей, хоч і здатними на багато речей. Наприклад, для Адама Студзінського не було домашніх речей, які він не міг зробити сам. Він дуже добре знав ткацтво. Міг сам виготовити машинку, різну побутову техніку. Адам міг пошити власні штани, поправити взуття, поставити піч, щоб спекла хліб, а заодно і обігрівала хату. Він також вмів крутити різні мотузки, будував стайні та комори.
У своїм мемуарах Францішек Студзінський так писав про батька: «Батько не любив готувати їжу, але добре справлявся після забиття свиней. Він так умів приготувати на вогні сало, що бекон добре тримав свій смак із зими до літа, аж до збору врожаю, а ковбаса, приготовлена взимку, смакувала і на Великдень. Він міг зробити так багато справ, тому що, як він сам казав, любив слухати розмови старших господарів, як робити те, що вони роблять. Ігри з однолітками його мало приваблювали. Він також вважався експертом у судовому процесі. Люди часто приходили до нього за порадою, коли вони з кимось вели судовий спір. Старий сільський голова сказав мені, що якщо комусь мій батько, якого прозивали Адамек, сказав, що він програє, так воно і траплялося. Іноді я слухав міркування свого батька, як і сторонні поради, батько ніколи не любив сам і менні не дозволяв відступати від теми розмови».[5] Сім’я Францішека була набожною, кожної неділі і на свята відвідувала місцеву каплицю, їздив хлопець і на на літургії у Великі Мости, а також навпростець через ліс ходив до костелу у Купичволі (римо-католицька дерев’яна каплиця св. Івана Хрестителя, збудована в 1924–1925 рр. для тамтешніх поляків).
«Я пам’ятаю дві події з моїх ранніх років. Перша – поява на світ моєї сестри Марині, на два роки молодший за мене, а друга – дбатько вперше відвів мене до церкви. Після народження моєї сестри я помітив, що мої права обмежуються на користь моєї сестри. Я відреагував на це таким чином, коли мені забороняли брати з кухонного столу мій горщик з молоком, підготовлений цього разу для сестри, я навшпиньки дотягнувся до горщика і свідомо виніс його з кухні, щоб у неї не було цього молока.
У другому випадку досвід був набагато глибшим. Мені було близько трьох років, можливо, трохи більше, коли батько вперше відвів мене до костелу у Великих Мостах. Костел стояв серед старих лип. Ми увійшли в праву неф церкви, де стояли селяни. Орган почав грати. Я чув його вперше у житті. Я не знав, звідки лунає ця дивовижна музика. Я озирнувся, але не міг багато чого побачити, бо батько мене не взяв на руки, і переді мною була “стіна селян” у черевиках з халявами. Я не бачив ксьондза, вівтаря, але чув цю надзвичайну музику, яка викликає в мені щось незвичне. Це була моя перша зустріч із костелом у Великих Мостах, до якого я пізніше ще багато находився, адже знаходився він за приблизно 8 км. Церква була близько, тільки моя мати не дозволяла ходити до неї, тільки хіба, якщо не йшов дощ, чи не було болота чи холоду».[6]
Глибоким потрясінням для малого Францішека справила Перша світова війна. Пізніше він так описував свої відчуття: «Коли почалася війна, мені виповнилося три роки, але я добре знав, що відбувається. Картини з Великої війни – одне з перших дитячих вражень. Моє життя було пов’язане з війнами».[7] В іншому випадку він писав: «Під час зупинки австрійської армії у Стремені в 1914 р. Сталася аварія, коли людина, що був відповідала за виплату коштів батальйону чи роті втік з військовою касою. Однак його спіймали, але смертний вирок був виконаний тільки через два-три роки. Я випадково став свідком того, що як його стратили, бо його привезли до Стременя, щоб розстріляти саме там, де він вкрав гроші. Йдучи до “хати”, аби провідати сусідів, бо вдома було нудьгувало, я помітив, як два солдати з гвинтівками ведуть третього між собою. Я трохи здивувався, чому вони йдуть у напрямку до кущів, але я пішов далі. Коли я прийшов до сусідів, то почув постріл з гвинтівка, а потім сусід сказав, що солдати, які щойно пройшли із засудженим до місця страти і зупинилися там на відпочинок, вже виконали вирок. Мене зворушило, бо я бачив, як вони дуже повільно і неохоче йшли до місця страти. Місцева молодь, коли пасла худобу, встановила на його могилі хрест і згодом поклали на нього квіти. Під кінець Австро-Угорської монархії в 1918 році засудженого ексгумували, а тіло відвезли на кладовище. Солдати-ексгуматори були розлючені тим, що коли солдати його розстріляли, то після смерті вони не розв’язували руки, прив’язані до спини, і хустку на очах, що прив’язали під час страти, не зняли. Вони також знайшли годинник у засудженого, який був ще добрий, тому вони його залишили біля трупа. Вони його не взяли. Це був час якоїсь моралі».[8]
Щоб спостерігати за австрійськими військами, що проходили маршем через село, хлопчик піднімався на високий паркан. Він був вражений блакитними шинелями та червоними штанами; він їх так запам’ятав. Тоді росіяни марширували тими ж шляхами, але це вже був інший погляд: вони ходили в хаосі по луках і полях, по всій ширині рівнини, спалюючи будинки, які зустріли. Нещастя обійшло будинок Студзінських, хоч було і близько. Адам Студзінських пізніше у своїх мемуарах писав: «Оскільки ми жили біля лісу, москвини взяли нашу хату за будинок лісника і хотіли спалити, бо їм було наказано знищити усі будівлі суду. Яєчня врятувала нас. А точніше мати, яка на прохання російського солдата зробила її.
Також вдруге втрутилася моя мама. Коли запалала сусідня будівля пані Студзіньська насипала сіль, що була посвячену в день Святої Агати. Ця сіль мала спеціально захищати від пожежі. У той час родичі, що переховувались у родині Студзінських, стояли біля будинку із зображеннями святих, спрямованими на вогонь. Вітер змінив напрямок, і про подію роками розповідали по всій місцевості.
Пізніше мого батька мобілізували до австрійської армії, щоб приєднати до польської армії Галлера у Франції після закінчення війни. Коли після 1918 року халерів перевели до Польщі, він взяв участь у наступі на Східну Малопольщу. Під час наступу він перебував недалеко від нашого будинку, але не повертався додому за порадою командира щоб не піддавати родину небезпеці, якщо фронт іноді відступить».[9]
Батько Францішека Студзінського помер молодим у віці 56 років. Він помер того ж дня – напередодні П’ятидесятниці – і того ж року, як його батько. Причиною смерті стали різні військові переходи.
Навчався Францішек у місцевій однокласній стременецькій школі. Хлопець показував відмінні знання, тож мріяв вчитися далі. Зрештою, хлопцю вдалося поступити в гімназію у Жовкві. Саме там Францішек познайомився з домініканським орденом. Останній опікувався інтернатом для хлопців, які діставали освіту в місцевих середніх школах. Був оце так званий «малий семінар», тобто осередок, який повинен був допомагати в здобутті кандидатів до ордену.[10]
Іспити на атестат зрілості Францішек здавав в гімназії ім. Генріка Сенкевича у Кракові. У 1928 р. вступив в орден домініканців, прийнявши чернече ім’я Адам. Вивчав теологію у Львові і Варшаві.
Автор: Роман Гоман.
Матеріал узято з дозволу Романа Гомана із рукопису його книги «Реклинець: історія села від витоків по 1939 рік». – Реклинець, 2020. – 864 с. – С. 635-640.
Джерела:
[1] Studziński, Adam. Przewodnik po polskich cmentarzach wojennych we Włoszech. – Monte Cassino–Loreto–Bolonia: Oficyna Wydawnicza Fulmen, 1994. – 235 s. – S. 8.
[2] Studziński, Adam. Wspomnienia kapelana… – S. 8.
[3] Studziński, Adam. Wspomnienia kapelana… – S. 9-10.
[4] Степан Висоцький. www.myheritage.com
[5] Studziński, Adam. Wspomnienia kapelana… – S. 8.
[6] Studziński, Adam. Wspomnienia kapelana… – S. 12.
[7] Gałęziowski, Jakub. Plamy na modlitewniku. www.tygodnikpowszechny.pl
[8] Studziński, Adam. Wspomnienia kapelana… – S. 23.
[9] Gałęziowski, Jakub. Plamy na modlitewniku. www.tygodnikpowszechny.pl
[10] Miławicki, Marek. Kapelan spod Monte Cassino. Historia ojca Adama Studzińskiego OP. www.stacja7.pl