Я називаю їх земляками. Нас розділяють роки, національності, місце проживання. Але нас об’єднує місто, в якому вони народились і жили, в якому і я колись народилась, але живу в ньому постійно.
Кристинопільці. Вони, як ті перелітні птахи, повертаються до своєї домівки. Повертаються, щоб ступити на батьківське обійстя, відшукати краєвиди, які пам’ятають ще з далекого дитинства, поспілкуватися, згадати, А які у них погляди тужливо-тривожні! Я їх порівнюю з журавлями, і на пам’ять мені приходять слова пісні «Чуєш, брате мій…». Вони в тривозі, як до них поставляться жителі міста.
Звіяні вітрами. Вітрами Другої світової, яка зламала і змінила людські долі. А тепер – це спогади, спогади про ті дивні часи зі сльозами українськими, польськими, єврейськими. Про сльози я кажу образно, бо у всіх вони гіркі, пекучі і навіть криваві (у Кристинополі в ті часи жили люди тих трьох національностей).
«19 вересня 1939 року у Кристинопіль приїхала німецька розвідка на двох мотоциклах. При в’їзді до міста (тепер це територія магазину «Київ-Захід» на старому місці, а тоді там знаходилась єврейська синагога та стара лазня – прим. автора Г.Г.) вони були обстріляні групою поляків. Один з німців був убитий і випав з мотоцикла, інші повернулися і поїхали в сторону Межиріччя.
Через годину над’їхало багато німців і пішли вони наступом на Кристинопіль зі сторони річки Солокії. Заходили в кожну хату і де не було образів (так розпізнавали, де християни, а де євреї) палили хату. Єврейський центр горів. Німці багатьох євреїв постріляли, а решта виїхали…» (зі спогадів Зенона Войтовича, колишнього жителя м. Кристинопіль).
Так першими були змушені залишити Кристинопіль євреї. А в травні 1946 року виселяли українців. «Біля школи (тепер старе приміщення туберкульозної лікарні) зібрали народ і один польський офіцер з радянськими орденами прочитав постанову про евакуацію. Сказав, щоб за три дні зібрались на залізничному вокзалі в місті Сокалі. Людей заставляли писати заяву, що вони просять їх евакуювати на територію радянської України…» (зі спогадів Володимира Кіха, жителя села Новий двір). Виселенню передував договір від 16 серпня 1945 року між СРСР і Польщею, за яким м. Кристинопіль увійшло до складу Любінського воєводства ПНР.
15 лютого 1951 року було укладено ще одну угоду про радянсько – польський кордон. Кристинопіль залишили поляки. «Ми покидали місто 1 листопада 1951 року, виїжджали останнім транспортом з теренів Сокальщини. Не світилися вікна будинків, в них нікого вже не було…” (зі спогадів Мєчислава Бузевича, колись жителя Кристинополя, тепер живе у Польщі).
Так закінчилась історія Кристинополя. Коли я веду екскурсію в музеї з історії Кристинополя, то юним відвідувачам завжди кажу, щоб спробували уявити себе на місці тих людей. Боже, спаси і помилуй нас від такої долі! На цю статтю мене наштовхнула серпнева зустріч в Палаці Потоцьких із колишнім жителем Кристинополя, тепер жителем Ізраїлю, Бурстином Єшуа. Приїхав він сюди із своєю великою родиною. Ми говорили з ним українською мовою (було таке враження, що він і в Ізраїлі нею розмовляє). Багато було спогадів, очі його сяяли, коли ми розглядали старі фотографії, впізнавав багатьох. Але серед спогадів одні слова запали мені глибоко в душу: «Добрі люди жили в Кристинополі, моїми сусідами були українці і поляки. Добрі були люди».
Пригадала давні розмови з нині покійним Зеноном Войтовичем. Згадалось, як боляче було дивитись, коли плакав старий чоловік. Дуже багато він і його рідня пережили бід. Але знайшов п. Зенон багато добрих слів про людей, які в ці важкі воєнні і повоєнні часи залишались людяними. Деякі з цих спогадів: «Польський ксьондз був досить добрий до українців. Він не дозволяв польській міліції мордувати українців у льохах під костелом. Він навіть дуже погано жив з польською міліцією, яка була прорадянською і просталінською, тому ксьондз не розділяв з ними своїх релігійних поглядів і людських взаємовідносин. Коли виселяли українців у 1946 році і була закрита церква, то ксьондз дозволив українським священикам відправляти в костелі».
Давнім другом нашого музею історії релігії є Мєчислав Бузєвич. Людина дуже активна, хоча і поважного віку, поділиться завжди відомою інформацією. Пригадую його надзвичайно приємні слова про українців: «Павло був хорошим педагогом, професіоналом, а лікар Савка – то було щось надзвичайне, то доктор від Бога, лікував усі хвороби, був дуже добрим спеціалістом і людиною».
Я дуже поважаю тих людей, які самі творять добро і пам’ятають про те добро, яке їм хтось колись зробив і вдячні за нього. Це є великі, як на мене, чесноти. І їх мали кристинопільці, хоча було по-всякому. Деколи я собі думаю, якби я мала можливість, я би їм – моїм землякам – поставила пам’ятний знак. На ньому написала: «Тим, хто жив в Кристинополі і творив добро, тим хто живе в Червонограді і творить добро, тим хто тут буде жити і творити добро». Пам’ятний знак міг би химерно поєднати символіку усіх світових релігій. Хто ж знає, хто в в майбутньому стане моїм земляком?
1931 рік. Вчителі і учні семикласної школи в Кристинополі (зі сімейного архіву Анни Мехльман).
Зліва сидять: Кранц – вчитель єврейської релігії, греко-католицький священник о.Шаваха – навчав греко-католицьку віру, Панасюк – директор школи, Галина Дирда – вчителька, ксьондз о. Головацький – навчав римо-католицької віри, Йосип Рогоза – вчитель, Павло Бас – вчитель української мови і співу, громада – вчителі. Позаду стоять: зліва – учні-українці, всередині – учні-поляки, з правої сторони – учні-євреї.
Автор: Галина Гриник, завідувач Червоноградської філії Львівського музею історії релігії.
“Вісник”, №38 від 30 вересня 2004 року.