Якщо йдеться про Сокаль, навіть необізнані з історією місцеві мешканці насамперед згадають про те, що тут аж двічі бував Богдан Хмельницький, пам’ятник якому стоїть при в’їзді до міста. Більш обізнані назвуть роки «візитів» – 1648 та 1655 – і навіть розкажуть легенду про Сокальську чудотворну, яка осліпила гетьмана, що взявся було до штурму бернардинського монастиря. Утім, це лише легенда, підкріплена сфальшованими доказами ще в далекому XVIII столітті.
«Збунтовані бестії»
Львівський райця Самійло Кушевич, змальовуючи переможний похід війська Хмельницького, у листі від 7 вересня 1648 року написав: «Під Сокалем стало in armis (озброєне) збунтоване хлопство. Знайшлася в тамтому місті зрада, але одразу покарано її мечем. Не знаємо, що сталося». А сталося ось що. До околиць Сокаля, в глибокий ворожий тил, проникла сотня козаків Хмельницького, який був іще досить далеко. Розвідникам доручили промацати ґрунт для повстання місцевих селян і, якщо вуглини жевріють, роздмухати їх у яскраве багаття.
Звісно ж, ґрунт був, бо в Сокалі, як і в багатьох інших місцевостях, роками тривало запекле протистояння прихильників Берестейської унії та православних, обурених тим, що їм відбирають церкви. Незадовго до описуваних далі подій греко-католицький владика Методій Терлецький наказав опечатати сокальські церкви св. Миколи, Богородиці та св. Михайла. Православний єпископ Луцький і Острозький Афанасій Пузина нарікав на те, що понад рік православні не мають доступу до своїх храмів, церковне майно розграбоване, 60 000 цеглин, приготованих для будівництва церкви, продано, дзвіниця обідрана, а паркани й огорожі вщент рознесені. Але частина сокальських міщан, які прийняли унію, звернулися до Терлецького з проханням відчинити церкви для них. Православні збунтувалися. Якось під час вечірнього богослужіння натовп під проводом Пузини ввірвався до церкви св. Миколи. «Побунтовані як бестії хлопи» пошарпали й віддухопелили духовників, розкидали по підлозі св. Тайни, скинули зі стіни образ Св. Йосафата й порубали його, вигукуючи, що це не Йосафат, а «душехват», і навіть збезчестили тіло покійного о. Василя Черникевича, що лежало на марах – «за бороду шарпали й нахвалялися собакам на поталу викинути». Усіх винних у цьому бешкеті нещадно покарали.
Отже, як бачимо, ґрунт для повстання був. Збунтовані селяни Скоморохів, Ільковичів, Поториці та Завишні порозумілися з православними сокальчанами і разом напали на сокальський костел, домівки вікарія і трьох капеланів, школу та інші будинки. Головним провідником сокальських міщан був Петро Ворениця. Бунт швиденько придушили, а місцевих провідців переловили і в кайданках відвезли до Львова, де «їх вбили на палі для постраху іншим», як писав Самійло Кушевич. А що до бунту доклали рук саме козаки Хмельницького, доводить свідчення Ворениці на каптуровому суді у Львові. У його хаті знайшли костельні речі, але міщанин стверджував, що сам нічого не брав, а ті речі полишили у нього козаки.
Налякана селянськими бунтами та наближенням Хмельницького шляхта почала затягати під свої хоругви жовнірів, попереджуючи ротників не брати до війська «ніякого чужосторонця» і в жодному разі не «небезпечного» русина, який не тільки визнає православну віру (religione), а й почувається ним (fide). Белзький соймик 12 вересня 1648 року постановив, що «rustica natura citius bello quam amore cohibetur», тобто селян можна стримати радше силою, а не любов’ю (так наче утиски і страти селян були виявом ніжної прихильності). На тому ж соймику шляхтичі постановили збільшити утримання війська на одну четвертину, до 36 000 злотих на 3 місяці. А щоб зібрати цю суму, на кожен селянський лан наклали три подимні – по 45 грошів від одного дима (тобто двору).
Не дивно, що в листопаді 1648 року православні міщани Сокаля хлібом і сіллю привітали козаків, що поверталися після облоги Замостя, а потому разом із ними кинулися грабувати католицькі храми, викидаючи з домовин мерців. Утім, у хроніці бернардинського монастиря записано, що «озброєна шляхта не дала козакам увійти у монастир, тому вони відступили від облоги і відійшли далі». У жодному тогочасному джерелі не згадується, що Богдан Хмельницький був у Сокалі, і вже напевно його нога не ступала на подвір’я монастиря, як стверджували самі бернардини.
Як склепали ідеальну легенду
Невмируща історія про те, як чудотворна ікона осліпила гетьмана Хмельницького, у короткому переказі з хроніки бернардинського монастиря у Сокалі звучить так:
«Богдан Хмельницький, який 9 листопада [1655 року] зайняв місто Сокаль, завзято наступав на укріплений монастир, де шукала захисту довколишня шляхта з жінками і майном. Невеличка жменька оборонців сміливо опиралася величезним силам нападників, але коли в нових наступах козацтво почало вдиратися на мури й обложені засумнівалися в успішности оборони, у небі з’явилася Найвища Опікунка монастиря і вірного її люду в ясних шатах і кинула страх на козацтво. Хмельницький відступив від монастиря і розложився табором під лісом Валівкою; звідти почав слати листи до монастиря, бажаючи здобути його підступом. Щоб дізнатися про силу залоги, попросив дозволу помолитися перед чудотворною іконою. А коли здобув цей дозвіл, вибрався зі своїм слугою Василем Прокоповичем до монастиря і побачив там мало людей, почав укладати злочинні плани. Але зустріла його негайна кара, бо коли він став перед вівтарем Богородиці й коли відслонили перед ним чудотворну ікону, осліп, уражений незвичайним її блиском і ясністю. П’ять годин тривала сліпота козацького гетьмана, після чого, внаслідок гарячих молитов ченців і народу, та свого власного каяття, прозрів. Вдячний за цю ласку, він наказав Василю Прокоповичу принести в дар для монастиря срібний кухоль, наповнений битими талярами, який досі зберігається в захристії. На підтвердження цього є листи і документи про те, що з вдячності відступив з-під Сокаля до Львова».
Цікаво, що цю історію вписали в літопис між описами див Сокальської Богоматері за 1633 і 1638 роки. Та й зі самого тексту зрозуміло, що запис зробили пізніше, радше за все, напередодні урочистостей з коронації чудотворної. Опис чуда з осліпленням і прозрінням Хмельницького та «докази» справжности цієї історії надибуємо у книжечці о. Ігнатія Орловського «Mocna Straz Korony Polskiey Miezliczonemi przy Cudownym Obrazie Sokalskim[…]», виданій з цієї ж оказії. О. Орловський навіть наводить тексти згаданих у хроніці листів. Насамперед, це лист Данила Виговського, наказного гетьмана запорізького війська, від 9 листопада 1655 з вимогою впустити Хмельницького до монастиря. По-друге, лист самого Богдана Хмельницького, в якому той зізнається монастирському ґвардіяну, що зазнав нечуваного страху (і просить тримати це в секреті!), тому обіцяє відпустити полонених і просить віддати своїх людей. І, по-третє, лист Хмельницького з табору під Львовом від 13 грудня 1655 року, в якому гетьман називає ґвардіяна своїм приятелем, висловлює жаль з приводу того, що наказав своїм людям напасти на монастир і описує диво чудотворної, що спіткало його. Хто б не повірив?
Підроблені листи
Згаданих о. Орловським листів ніхто й ніколи не бачив на власні очі. Тому що їх ніколи не існувало. Принаймні не з таким змістом. Це переконливо довів український історик Федір Голійчук у публікації «Хмельницький і сокальські бернардини» (1906 рік). Саме він віднайшов справжній лист Хмельницького і два листа Виговського до ґвардіана сокальського монастиря у бібліотеці Оссолінських у Львові (нині це бібліотека Стефаника у Львові). То що ж насправді вони писали?
«Преподобний отче ґвардіяне сокальського монастиря!
Посланці від вас благополучно до нас доїхали і передали нам листа, з якого ми зрозуміли, що ви вимагаєте, щоб ми відпустили ваших людей. Тому ми, покладаючись на вашу совість, негайно їх звільняємо і наказуємо безпечно провести їх до Сокаля. Тільки щоб і ви всіх наших козаків, які там є, відпустили і щоб нікого з козаків, які повертатимуться, не громили і не зачіпали, бо ж і ми, дбаючи про вашу недоторканність, не посилали туди жодних військ і не наказували спустошувати. А якщо ваші будуть варти громити і козаків ловити, то щоб потім не нарікали. Для охорони, щоб міста не палили, ми вислали універсал. Тому сподіваємося на вашу зичливість. 8 грудня 1655 року.
Приязний превелебному і радий услужити йому,
Богдан Хмельницький Г.В.Зап».
Данило Виговський у своїх двох листах також переконував отця ґвардіяна у тому, що не бажає ані кроволиття, ані скарбів монастирських, а сподівається на взаємну зичливість і гарантує те саме милосердя, яке гетьман Хмельницький виявив до Любліна, Казмієжа та інших міст, які не чинили опору козацькому війську. Як бачимо, ані слова про візит Хмельницького до монастиря і пригоду з чудотворною. Насправді восени 1655 року війська Хмельницького не брали в облогу сокальський монастир. Це зрозуміло, якщо подивитися на дати підроблених листів, наведених отцем Ігнатієм Орловським. Гетьман Хмельницький просто не міг тримати в облозі монастир, бо з 25 вересня до 8 листопада був заклопотаний облогою Львова, а 13 листопада ніяк не міг писати з-під Львова, бо одразу ж вирушив на схід, а не на північ, і вже 10 листопада козаків оточили під Озерною (нині це село у Зборівському районі Тернопільської області) війська під проводом Пйотра Потоцького та хана Мехмеда IV Гірея, що об’єдналися. Натомість восени 1655 року через Сокаль пройшла частина козацького війська під проводом Данила Виговського, якого Хмельницький відправив з-під Львова на перемовини до шведського короля Карла Х Ґустава.
Матеріальний доказ, який нічого не доводить
Іще одним доказом начебто правдивої історії про раптове осліплення та прозріння Богдана Хмельницького є згаданий у монастирській хроніці срібний кухоль, який зберігся до наших часів. Подарунок гетьмана згаданий в описах бернардинського майна за 1781 та 1784 роки. Втім, в інвентарі від 1824 ідеться вже про копію кухля, бо до того часу оригінал викрали, продали, обміняли чи просто подарували – про це в монастирських документах ані слова.
Як би там не було, на початку XIX століття цей срібний кухоль із портретом Хмельницького та написом “BOGDAN CHMLNICKI HETMAN WOISKA ZAPO» якось опинився в Порицьку, у збірці Тадеуша Чацького – знаного польського освітянина та історика. А 1818 року княгиня Ізабела Чарторийська, меценатка та колекціонерка історичних пам’яток, придбала колекцію Чацького, зокрема і кухоль, для свого приватного музею у Пулавах, відомого як «Храм Сивіли». Цей артефакт і нині можна побачити в музеї Чарторийських у місті Пулави Люблінського воєводства Польщі.
Це доволі масивний кухоль зі срібної бляхи, ось тільки різьблення на ньому виказує роботу аматора. Утім, на думку Яна Якуба Дрещіка, головного зберігача фондів відділу європейських ремесел музею Чарторийських у Кракові, примітивне зображення Хмельницького на кухлі – «віддалене ехо радше єдиного автентичного портрету, гравюри Ґондіуса 1651 року».
Згадана п. Дрещіком робота – найвідоміший прижиттєвий портрет гетьмана, хоча науковці стверджують, що Вільґельм Ґондіус створив щонайменше три портрети Хмельницького з натури. Принагідно додам, що того самого 1651 року Ґондіус вигравірував і видав відому усім дослідникам історії карту України Ґійома Боплана і створив гравюри за його малюнками до книжки «Опис України», хоча це зовсім інша історія.
Незграбна композиція напису на кухлі свідчить про те, що виконавець замовлення не надто добре умів писати, тому автора різьблення варто шукати серед тогочасних ремісників Сокаля або найближчих містечок. Навряд чи кухоль належав Хмельницькому, бо за формою та виконанням видно, що це предмет щоденного використання. А що сучасники гетьмана, зокрема й венеційський посол Альберто Віміна та шведський посол Гетґард фон Велінґ, підкреслювали невибагливість та скромність Богдана Хмельницького в побуті, якось складно уявити, що він пив із кухля зі своєю подобизною.
Уважний читач або читачка запитає, що ж сталося з копією кухля, яка залишалася в бернардинському монастирі в Сокалі. Так от, його також вкрали – 1830 року, разом з іншими речами з костелу.
Як би там не було, навіть розвінчана легенда є складовою історії, а срібний кухоль, навіть якщо не належав Богдану Хмельницькому, є одним із найцікавіших історичних артефактів, що походять із Сокаля.
На фото вгорі: Maciej Bogusz Zygmunt Stęczyński. Сокаль. Монастир бернардинів. 1847. Літографія (сучасна кольорова інтерпретація).
Автор: Олена Замойська.
Джерела:
1. Вашків І. Сокаль і Прибужжя. Львів, 2000.
2. Величко С. Літопис. Дніпро, 1991.
3. Wiślicz T. Nadpryrodne interwencje w dziejach Rzeczypospolitej: Przypadki Matki Boskiej Sokalskiej i Matki Boskiej z Tynnej.// Rocznik Antropologii Historii, 2011, rok 1, nr 1-2 (1).
4. Голубець М. З історії міста Сокаля. Львів, 1913.
5. Голійчук Ф. Хмельницький і сокальські бернардини. // Записки НТШ, 1906, III ч, т. LXXI.
6. Dreścik J.J. Kufel «Bohdana Chmielnickiego w Muzeum XX Czartoryskich w Krakowie.// Україна в Уентрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.), 2003.
7. Жерела до історії України-Руси. Том 6. Львів, 1913.
8. Костомаров М. Богдан Хмельницький. Дніпропетровськ, 2004.
9. Orłowski, Ignacy. Mocna Straz Korony Polskiey Niezliczonemi przy Cudownym Obrazie Sokalskim […], 1724. Biblioteka Jagiellońska, BJ Bien. C. III. 4.
10. Томашевський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.//Записки НТШ, Т.23-24.
11. Чернецький В. Лїтописні матеріяли до исторії міста Сокаля одъ єго основаня до 1890 року. //Діло, Т. XII, 1891.