110 років тому, 18 липня 1915 року, австро-угорські солдати форсували річку Буг і звільнили місто Сокаль від російської окупації під час Першої світової війни. Окупація тривала трішки менше року – від серпня 1914 року. У визволенні міста брали участь елітні підрозділи, які залишили детальні ілюстровані матеріали тих подій, а також звичайні легкі піхотні підрозділи, про які оцифрованої інформації майже немає. Місто звільняли австрійці, німці, поляки, чехи, євреї…
Перша світова війна на Сокальщині почалась у серпні 1914 році із кавалерійських рейдів та дрібних сутичок. Рейд в одну сторону – рейд в іншу. В той час ще не було масштабних фортифікацій чи позиційної війни. По суті, кавалеристи обох армій перетинали кордон, просувались полями й лісами до найближчих прикордонних населених пунктів, вступали в бої, нищили і захоплювали майно, а після вичерпання боєприпасів відступали назад у свої військові частини.
Сокаль, як прикордонне містечко, зазнав кількох таких рейдів від 7-ї кавалерійської дивізії з Володимира. Згодом російська піхота та кавалерія зайшли на ці терени вже надовго. Після незначних боїв із місцевою самообороною (ландштурмом) було захоплено Сокаль, Кристинопіль та інші міста. На той момент кордон прикривали слабкі резервні частини ландштурму та кавалерія. Основні сили австрійської армії перебували за десятки кілометрів на південний захід від кордону, а її командування отримувало фрагментарну інформацію про ситуацію на місцях. Австро-угорська кавалерія проводила постійну розвідку, щоб з’ясувати, де перебувають росіяни та що вони вже захопили. Обидві сторони намагалися уникати масштабних боїв.
Протягом року фронт посунувся на захід на понад 150 км. Але у травні 1915 року ситуація різко змінилася: після прориву німецьких військ під польським містечком Горліце, яким командував генерал Август фон Макензен, російські війська почали стрімко відступати. Вже за місяць фронт знову повернувся на наші терени.
Після звільнення Львова в червні 1915 року, спільне німецько-австрійське командування вирішило оточити російські війська у Польщі — між Бугом, Віслою та Нарвою, притокою Вісли. Згідно з планом, війська Макензена мали наступати з-під Львова на північний схід — між Бугом і Віслою, а їм назустріч повинні були вирушити союзні сили з Південної Прусії.
Але для того, щоб армія Макензена могла безперешкодно просуватися на північ до Бреста-Литовського, необхідно було взяти під надійну охорону правий фланг — фактично русло Західного Бугу на ділянці між Жджарами (сучасна назва — село Заставне, Володимирського району Волинської області) та селищем Дуб (пол. Dąb), що колись існувало поблизу Великих Мостів. Це завдання отримала 1-ша австрійська армія генерала Пугалла. Потрібно було усунути ризик, що росіяни знову протопчуть стежку від Володимира до Сокаля і вдарять союзну армію у тил у найбільш критичний момент. У такій конфігурації Сокаль, а точніше — висоти східніше Сокаля й Поториці, а також селище Жджари (нині — Заставне) стали ключовими цілями для австро-німецького командування. “Гора Сокаль”, найвища точка в регіоні, а не саме місто, була головною метою операції, під час якої Сокаль було звільнено. Наступною ціллю мало стати місто Володимир.
Для визволення Сокаля й захоплення висот необхідно було форсувати річку Буг у надзвичайно складних умовах. На півдні та півночі від міста східний берег був значно вищим, стрімким і важким для штурму. У районі Завишня Буг ще й розгалужувався на рукави. Західний берег, на якому стояли австрійці, був абсолютно відкритим і не мав суттєвих природних укриттів.
Але до цього берега ще потрібно було дійти — на “першій лінії” західного берега більшість населених пунктів та важливих об’єктів досі були під контролем противника – Конотопи, Забужжя, Монастир Бернардинів, Залізнична станція “Сокаль”, Завишень були забарикадовані росіянами.
Австро-Угорські частини розквартирувалися на “другій лінії” від берега – в Острові, Себечеві, Шміткові, Савчині, Борятині, Кристинополі. Тобто перед початком наступу необхідно було витіснити ворога із плацдармів на “своєму” березі, підійти до річки, форсувати її та штурмувати неприступний протилежний берег — високий, подекуди вкритий лісом.
Ускладнювала ситуацію й негода: напередодні операції пройшли сильні зливи. У бойових книгах підрозділів, які брали участь у битві, згадуються “промоклі до нитки” солдати, а також яскрава веселка над темним лісом між Кристинополем і Поторицею 14 липня 1915 року. Після дощів Буг став повноводним, а дороги й логістичні маршрути перетворилися на суцільне болото. Саме в таких умовах, австрійці розпочали свій наступ.
Завдання зі звільнення Сокаля виконували підрозділи Першого й Другого армійських корпусів, якими командували брати — генерали Карл та Йоган фон Кірхбах. Ключову роль у визволенні міста відіграв один з них – Карл фон Кірхбах. До складу Першого корпусу (північніше Сокаля), яким він командував, входили ландверні піхотні підрозділи з Польщі та Чехії, об’єднані в 46-у стрілецьку піхотну дивізію.
Основу Другого корпусу (південніше Сокаля) становив легендарний 4-й піхотний полк “Дойчмайстери” — елітний підрозділ з Відня, заснований ще у 1696 році. До нього приєдналися легкі єгерські та ландверні частини, зокрема Польовий єгерський батальйон Копеля №10 з Австрії та інші. Безпосереднє командування підрозділами південніше Сокаля здійснював полковник “Дойчмайстерів” Франц Гассентойфель.
Операція розпочалася з просування групи Гассентойфеля до залізничного насипу. Вже на цьому етапі австрійці зазнали втрат від російських кулеметників і артилерії. Найбільше шкоди завдавали кулеметники, що засіли в монастирі, та артилерійські батареї, розміщені біля Поторицької церкви й на пагорбах за селом.
Далі австрійські підрозділи почали штурм населених пунктів на “першій лінії” — Завишня, Забужжя, Конотопів. Завдання було виконане вже в перший день операції. Відступаючи, росіяни підпалили величезні купи вугілля на залізничній станції “Сокаль” і спалили свої тимчасові мости в районах Бабинця (південне передмістя Сокаля) та Завишня.
Захопивши залізничну станцію Сокаль, “Дойчмайстери” отримали наказ форсувати річку біля Бабинця — завдання, яке виявилося “очевидно безнадійним”. Натомість на півночі ситуація складалася краще. Південніше Скоморохів підрозділи генерала Кірхбаха під час “однієї відчайдушної атаки” — несподівано як для себе так і росіян — змогли закріпитися на протилежному березі Бугу й навіть поступово розширювати плацдарми.
У зв’язку з цим командування обома наступальними групами тимчасово передали Кірхбаху, тоді як Гассентойфель мав сковувати сили противника біля Бабинця. Втім, уже 18 липня росіяни почали відступати від берега подекуди цілими групами, і лівий фланг групи Гассентойфеля успішно форсував річку справа та зліва від спаленого мосту до Бабинця. Цікаво, що російські війська облаштували фортифікації навіть у самому руслі Бугу — біля Бабинця колючий дріт був натягнутий по всьому дну річки.
Місто Сокаль було звільнене 18 липня частинами І та ІІ корпусів, які увійшли до нього з півночі та півдня після триденного бою. Деталей про бої безпосередньо в місті – небагато. Бойова книга “Дойчмайстерів” повідомляє, що після артпідготовки та успішного форсування річки росіяни самі відступали на свої другі й треті позиції на пагорбах за містом. Російські контратаки вздовж Тартаківської дороги та з боку Поториці принесли лише частковий успіх на околицях. Місто Сокаль до кінця війни залишалося під контролем Австро-Угорщини. Поториця до кінця місяця ще переходила з рук в руки. До кінця серпня 1915 року росіяни ще перебували у лісі південніше Поториці.
Після взяття міста для австро-угорських частин розпочалася важка друга фаза бою під Сокалем та Поторицею — на пагорбах східніше міста, у самій Поториці на березі річки та в лісі на її околицях. У той час, коли австро-угорська армія утримувала плацдарм біля Сокаля силою приблизно двох з половиною дивізій, росіяни намагались вибити його чотирма дивізіями у безперервних атаках.Бій під Сокалем тривав до кінця липня, поки росіяни не відступили самостійно.
Втрати австро-угорських частин були значними. Зокрема, бойова книга “копальських” єгерів зафіксувала, що втрати біля Сокаля були найбільшими в історії батальйону від часу його заснування у 1813 році. Під час операції, важке поранення отримав один з офіцерів підрозділу, Ойґен Гефліх, який у майбутньому стане відомими ізраїльським письменником на ім’я Моше Яаков бен-Ґавріель. Він також залишив записи у щоденнику про битву під Сокалем. “Гора Сокаль” також увійшла у фольклор “Дойчмайстерів” завдяки героїзму солдатів і значним втратам, яких зазнав полк у боях у цьому районі. У 1915 році, капельмейстер полку Вільгельм Вацек написав Сокальський марш, а видатний австрійський художник Карл Фрідріх Гсур написав відому картину, на які зображено бій кулеметників полку на Горі Сокаль.
Протягом усієї битви під Сокалем обидві сторони — і російська, і австро-угорська — вводили додаткові резерви, щоб утримати свої позиції і замінити виснажені підрозділи. В одній із австрійських резервних частин, які прибули до Сокаля 22 липня 1915 року, був і відомий чеський письменник Ярослав Гашек. Свою медаль “За хоробрість” другого ступеня він отримав за участь у бою біля Поториці 25 липня 1915 року. Але про це — в наступному матеріалі.
Матеріали використані у цій статті:
- Книга Österreich-Ungarns letzter Krieg, 1914-1918, 2 том.
- Бойова книга 46 стрілецької піхотної дивізії, August von Urbanski, 1938
- Бойова книга 4 піхотного полку “Дойчмайстери”, Max Hoen, 1928.
- Бойова книга 84 піхотного полку, Wohl, Viktor, 1919
- Бойова книга 10 польового єгерського батальйону Копеля, Alfred Rost. 1938
- Брошура “Зі славних днів 32-го стрілецького полку.”
- Книга “Війна 1914/18 рр. у словах і малюнках”, 1916
- Книга “Від початку війни до завершення битви під Лімановою-Лапановою; 1 том. 1914 рік війни”, 1930.
Автор: Віталій Різник.