120 років тому у Кристинополі народилася Евстахія Бохняк – жінка, ім’я якої у 30-х роках ХХ століття знав чи не кожен галичанин, та й за межами краю про неї говорили чимало. Тисячі людей приходили подивитися на Евстахію і прагнули почути бодай слово з її вуст. Ба більше, її вважали ледь не святою, й поодинокі озвучені сумніви в її потойбічних здібностях, потопали у хорі захоплених голосів. То ким же була ця нині забута жінка?
Цей текст створено за підтримки Інституту літератури у Кракові. Це один із розділів художньо-документальної повісті Олени Замойської під робочою назвою “Про що ̶не мовчать монастирські хроніки. Книга історій василіянського монастиря у давньому Кристинополі” (“O czym ̶n̶i̶e̶ milczą kroniki klasztorne. Księga historii klasztoru bazylianów w dawnym Krystynopolu”).
Ганя Груба, дівчина добра, але проста, і в дечому навіть штубакувата, належала до Марійської дружини в Сокалі, а що вели її отці василіяни з Кристинополя, час від часу приходила на Службу Божу до церкви Святого Юрія. Однієї неділі перед самим причастям, коли священник промовив: «Вірую, Господи,і сповідую», Ганю мовби освітило внутрішнє світло, а в її голові чітко пролунав голос: «Тут зараз за церквою в другій хаті є хвора дівчина, навідайся колись до неї».
Сталося це навесні 1934 року. Гані допіру виповнився 21 рік, і в її скромному, ба навіть нудному житті досі не ставалося нічого чудесного. Тож хіба вона могла ослухатися того, без сумніву, янгольського голосу? І Ганя поквапилася до вбогої хатини, де жила вдова шкільного завгоспа Павла Бохняка, що його називали «мазуром», бо народився у Бохенському повіті й ходив до костелу, та вдовина донька Евстахія…
Стася і Ганя
Евстахія Бохняк була наймолодшою з вісьмох дітей покійного «Мазура» і Катерини Тимирів і однією з двох, які вижили (син Бохняків Володимир став судовим урядником у Львові). Дівчина, яку рідні та друзі називали Стасею, народилася 24 січня 1903 року. У дитинстві невдало впала і, мабуть, дістала якісь внутрішні ушкодження, бо кров текла навіть з її вух. Відтоді Стася часто хворіла. Проте дівчинка пішла до школи, доволі добре навчалася добре й закінчила чотири класи. У віці восьми років дівчина прийняла перше Причастя, але знепритомніла в костелі, а потому вперше впала у тривалу екстазу.
Батько Стасі помер у 1915 році, а його вдова, що залишилися з хворою донькою на руках і без жодних засобів до існування, підробляла в школі сторожихою. Мати з донькою якось перебивалися, але десять років по смерті Бохняка дівчину розбив параліч начебто через тріщини у хребті – наслідок невдалого падіння у дитинстві чи якихось пізніших травм, про які нам нічого не відомо. І хоч пізніші обстеження не виявили жодних ушкоджень хребта, Стася злягла. Дівчина могла рухати тільки шиєю та руками, а їжу споживала у дуже малій кількості, та й то здебільшого рідку, задовольняючись кількома склянками води і ложечками супу на день. Приблизно у той самий час панна Бохняк почала бачити перші видіння, а з ними прийшли й розмаїті чудесні явища та екстази. Якось вона розповіла матері, що їй з’явився Христос і сказав, що вона матиме стигми і зазнає психічних і фізичних страждань.
Утім, перші стигми з’явилися лише після знайомства з Ганею Грубою…
Увечері 24 травня 1934 року Евстахія Бохняк мала видіння: їй явився Ісус у терновому вінці. І в ту саму мить відчула, як той вінець, пропалюючи шкіру вогнем, наче опустився на її власне чоло. Знемагаючи від болю, Стася почула голос: «Даю тобі мої страждання. Не бійся. Я знаю, що ти на це погодишся». На чолі дівчини з’явилися краплі крові, а на правому боці утворилася рана, з якої сочилася кров. Восени 1934 року, о 7 годині ранку під час заутрені у храмі отців василіян, в Евстахії відкрилася наскрізна рана на лівій руці… А на ступнях час виникли червоні крапки, з яких час від часу з’являлася кров.
Свідками тих перших дивовижних явищ була, як ви здогадалися, Ганя Груба і, ймовірно, матір Евстахії.
Цікаво, що панна Бохняк, яка з 1925 року майже нічого не їла, мала вигляд особи, що доволі незле харчується і аж ніяк не була худенькою. Її шкіра пашіла здоров’ям, руки і груди були повними, ось тільки ноги, які відмовлялися служити, нагадували висушені патички. Евстахія була привітною до людей, часом навіть веселою, в кутиках її червоних уст постійно блукала легка усмішка, а очі блищали.
У лютому 1937 року мати Евстахії занедужала і також злягла. І віддана Ганя Груба перебралася жити до жінок, щоб піклуватися про обох лежачих. Другого березня Катерина Бохняк померла, а Стася, яку вмовляли бодай щось проковтнути, почала вертати будь-яку їжу. У Вербну неділю 1937 року панна Бохняк остаточно відмовилася їсти, а з 8 червня 1937 року припинила пити воду. У той самий час чудесні видіння та стигмати стали щоденним явищем у вбогій хатині Бохняків. Ганя бачила різні чудесні явища при Евстахії, як-от апортові цвяхи в ранах на долонях товаришки, божественне сяйво, Пречисту Діву, Ісуса Христа, ангелів, чули неземні співи. Іншим пощастило менше, хоча, треба сказати правду, кілька людей з Кристинополя стверджували, що таки бачили дивні дива Евстахії.
«Звідки ви про це знаєте?»
Брат Евстахії, нижчий судовий урядник у Львові, засвідчив, що 26 і 27 квітня 1937 року бачив, як Евстахія чистою ватою обтирала собі з чола ясно-червону кров. Сусід Евстахії, Файвел Лямпарт, що й сам був майже не годен ходити без милиць, також стверджував, що бачив кров, яка стікала з чола Евстахії. Під час Великого посту того року Евстахія мала аж три екстази, містично переживаючи падання Ісуса з хрестом, і тричі падалі з ліжка – щоразу долілиць й збиваючи до крові коліна.
Того ж самого року сталося перше чудесне оздоровлення, яке Евстахія приписувала собі. Ще 1934 року бандурист Володимир Шуль, син пароха зі Стоянова, захворів на сухоти. І хоча лікували його різні фахівці, стан хлопця дедалі погіршувався. В грудні 1936 року Володимир зліг, але влітку 1937-го несподівано одужав і навіть почав концертувати у Варшаві. У вересні 1937 року він відвідав Евстахію Бохняк і «вона з місця йому сказала, що він є син священника зі Стоянова, а пізнала його, коли він їздив д сусіднього села оглядати чудесно відновлені образи; один образ відновився у нього на очах», – як згодом описував цю історію палкий захисник Евстахії Бохняк, о. Гавриїл Костельник. «Звідки ви про це знаєте?» – здивувався Шуль. І Евстахія зізналася, що її дух тоді стояв біля нього, відновлення образів – це її справа, а одужав він, тому що вона перебрала на себе його хворобу. Наступного місяця, під час наступного візиту Шуля, Евстахія розповіла хлопцю, що в Стоянові є чудесно відновлений образ почаївської Богоматері. І він справді знайшов ту ікону, станіолева одежа на якому сама собою вкрилася позолотою.
Згодом Евстахія стверджувала, що перебрала на себе мозкову недугу Дем’яна Куліша з Унева і туберкульоз горла сестри лікаря В. Лаби. Утім, ці особи навіть не чули про Евстахію до одужання, а вона розповідала, що нічого не знала про них, аж поки божественний голос не попрохав її взяти на себе чужі недуги.
Про Евстахію стало голосно не лише в Кристинополі, але й за межами міста, відтак чудесні явища за її участі не можна було ігнорувати. Лікар Теодозій Савка, який тішився неабиякою повагою у місті, від 1930 року кілька разів обстежував панну Бохняк: він бачив загоєні сліди ран, а також був присутній під час повстання кривавих ран. Утім, він вважав ці дива свідомим обманом. До думки Савки у Кристинополі прислухалися, тому й місцеві отці василіяни ставилися до Евстахії прохолодно і відмовлялися приєднуватися до хору, який дедалі гучніше співав дифірамби її містичним здібностям.
Кристинопіль не визнав стиґматичку Бохняк попри те, що коло її прихильників збільшувалося…
«Випадок свідомого чи несвідомого обману…»
Наприкінці листопада 1937 року стараннями отця Гавриїла Костельника Евстахію перевезли до Львова. За наказом митрополита Андрея Шептицького, панну Бохняк мала обстежити ординаріатська комісія. В архіві Митрополичої консисторії збереглася низка документів, присвячений тій першій серйозній спробі розгадати її загадку. Обстеженнями керував авторитетний і, здається, неупереджений лікар Маркіян Дзерович. Утім, уже під час третіх відвідин Евстахії він припустив можливість обману самої стиґматички або ж її подруги та прислужниці Ганни Грубої: «Коли я опускав кімнату недужої, до мене підбігла її прислужниця, і з найвищим ступенем схвилювання, з розгарячкованим лицем та дивно палаючими очима, запитала мене, який даю осуд по тім баданню. Коли я відповів, що моє слово найскорше почує за місяць, запримітив надзвичайне замішання на обличчі малої прислужниці. Цей факт дає дуже багато до думання та вимагає спеціальних заходів, щоб розібрати дивну поведінку прислужниці». Слід додати, що і сама Евстахія, і о.Гавриїл Костельник були проти медичних обстежень, неприємних як з фізичного, так і з морального погляду. Утім, ця позиція лише зашкодила стиґматичці, бо якщо вона не вдає екстаз та стиґм, то чому виступає проти перевірки?
Восьмого грудня 1937 року митрополит Андрей Шептицький наполіг на тому, щоб Гані Грубій та отцю Гавриїлу заборонили бути присутніми під час обстеження Бохняк. Евстахію залишили під цілодобовим наглядом чотирьох черниць, а Ганю навіть попросили поїхати на два тижні зі Львова. Сестри виснували, що Бохняк – малоінтелігентна і навіть недостатньо релігійна, бо, на їхню думку, вона більше переймалася власними стражданнями, аніж муками Христа. Із запису 23 грудня: «Твердила, що не спить, а це неправда, бо таки спить і то твердим сном». Утім, сестри нотували і явища, які свідчили на користь Евстахії, як-от: «Здає справу зі своїх недуг, совісно, не спостерігаю, щоб Стася хотіла що-небудь прибільшити, як також і не крутить. Нам дає свободу, нікого собою не в’яже».
Від 27 листопада до 27 грудня 1937 року монахині стали свідками кількох так званих хресних екстаз Евстахії Бохняк. О 8.21 ранку 16 грудня сестра Василія побачила, як тіло Стасі сильно напружилося, руки почали підніматися вгору, а груди випнулися. Коли сестра спробувала допомогти їй піднести руки вищі, Стася застогнала, примовляючи: «Ой, ой, цвяхи дуже болять». До десятої ранку вона лежала у позі розіп’ятої, не реагуючи, потому її руки і ноги знову напружилися і вона почала тихенько скимлити. Упродовж кількох наступних годин Стася відкривала уста на знак спраги, час від часу зойкала і ворушила правою рукою. Потому, не розплющуючи очей, промовила: «Людинцю, прошу поправити подушку, бо душичка не може так руку тримати», а по тому, як сестри задовольнили прохання, начебто заснула. За годину потерла правою рукою ліве око і знову відкинула руку назад.
Сестра Василія, а також професор Богословської Академії Константин Чехович, що був присутнім під час декількох екстаз Евстахії, детально описали перебіг подій і занотували слова, які устами панни Бохняк промовляв начебто ангел, який називав себе «Гавриїлочком». Ангел дуже переймався комфортом тіла, в якому у ту мить перебував, і давав украй туманні пророцтва.
Утім, ангел «Гавриїлочко» не зумів переконати зашкодити лікарям, які обстежували Евстахію. Аналізи вмісту шлунка, крові й сечі показали, що її організм і справді працював як у особи, що голодує, а під час двотижневої відсутності Ганні Грубої сестри не бачили, щоб Стася бодай щось їла чи пила. Щоденне сечовиділення складало від 200 до 300 мілілітрів, екскременти з’явилися раз на три тижні, а температура стрибала. Поза тим, упродовж цього місяця церковна комісія не стала свідком жодного потойбічного явища, яке не можна було б пояснити тверезим розумом.
Засідання комісії під головуванням митрополита Андрея відбулося 13 березня 1938 року. Усі присутні одностайно погодилися, що в явищах Евстахії Бохняк немає нічого чудесного. Не останню роль у цьому рішенні відіграла стаття лікаря Теодозія Савки в сокальській газеті «Голос з-над Бугу»: лікар майже прямим текстом називав панну Бохняк шахрайкою. Митрополит підтримав висновок комісії: «…це випадок свідомого чи несвідомого обману зі сторони Сташки, і свідомого обману зі сторони її товаришки», а по тому не хотів навіть чути про стиґматичку з Кристинополя, скільки б їй не приписували чудес.
Отець Гавриїл Костельник, якого митрополит Андрей вважав жертвою обману Евстахії Бохняк та Ганни Грубої, не відмовився від своєї підопічної і перевіз її з митрополичих палат до скромного помешкання на другому поверсі в будинку №3 по вулиці Шептицьких. І чудеса, що їх Стасин ангелик уперто не хотів демонструвати лікарям та церковній комісії, продовжилися.
«Галицький Люрд» та інші дива
Відданих прихильників панни Бохняк неабияк зворушувала, скажімо так, її містична пустотливість. Якось Евстахія, прощаючись із Костельником, жартівливо дорікнула отцю, що той забагато працює. А коли він повернувся додому, то побачив, що в його помешканні хтось повикручував усі жарівки з ламп. Він одразу збагнув, що це одна із чудесних витівок Евстахії і повернувся до неї додому. Стася, усміхаючись, показала йому жарівки, що лежали біля її ніг. Отець поклав жарівки до кишені і знову подався додому, а коли зайшов до квартири, виявив, що кишеня порожня. Тож він вдруге пішов до Евстахії – жарівки знову були біля неї. Утім, ці ангельські пустощі (або ж фокуси) – ніщо у порівнянні з дивами, сотвореними Евстахією Бохняк на відстані.
У листопаді 1937 року Евстахія відновила позолоту на одній стороні хреста на вежі Успенської церкви у Львові. У грудні 1937 року в селі Чайковичі, на шибі хатини, в якій мешкали 70-річні погорільці Михайло Солонининка-Чайковський і Текля з Гуль-Винницьких, з’явилося зображення Богоматері з малим Ісусиком на руках. Завдяки Евстахії Бохняк чудесні зображення на шибі з’являлися у Стоянові, Тершакові і низці інших малих сіл, проте саме чайковицький образ перетворив Евстахію Бохняк у «зірку» християнського містицизму після того, як стиґматичка передбачила, що біля хати знайдуть джерело з цілющою водою. Це джерело справді знайшли.
У 1938 році газета «Діло» захоплено писала: «…Евстахія Бохняк, „найбільша стиґматичка світу, що їй подібної не було і не буде — перша й остання”. Що Чайковичі — діло її рук, чули ми різноманітні чудесні свідоцтва підчас її екстаз. Так само свідчать про це і всі інші наші стиґматички: Настя Волошин (черниця), 12-літня Галина Труба, 13-літня Ольга Волошин зі Стрия та Параня Наконечна. А не можна так легко, махнувши рукою, перейти над цими свідоцтвами…Але для кого всіх цих доказів замало, той нехай прийме під увагу ще одно. Саме по вказівкам Евстахії Бохняк відкопали у хаті коло вікна з образом Богоматери джерело. Вода з нього відпливає до другої криниці у віддалі кільканацятьох метрів за хатою. Там колись була криниця, але її згодом засипали, бо вона була непотрібна, і щойно тепер відкопали, як витриснуло джерело з цілющою водою у самій хаті. Хто міг припускати, що в самій хаті існує джерело? А Евстахія Бохняк, що ніколи перед тим не була у Чайковичах, що ось уже 14 літ непорушно лежить на постелі, бо має зламаний хребет, — не тільки знала про це, але й точно окреслила, де і на ЯКІЙ глибині віднайдуть цю воду.
„Нема на світі більш цїлющої води”, а „Чайковичі мають стати славніші від Люрду”. Вже було в Чайковичах кількадесять чудесних оздоровлень. Між іншим щонеділі і свят у Чайковичах все можна бачити коло образу Богоматери п.Саса, що постійно живе у Дрогобичі. Він повних 5 літ не міг порушити ногами; лікарі була безсильні йому помогти і тільки Чайковичі та Евстахія Бохняк його оздоровили. Цей зв’язок між Евстахією Бохняк та Чайковичами все виступае наверх у багатьох випадках чудесних оздоровлень у Чайковичах: одного не можна відділити від другого. І це — останній доказ, що Чайковичі — діло Евстахії Бохняк… У Чайковичах перебувало поверх 100 тисяч народу, в тому кількасот прочан з найдальших закутин Волині і Полісся. І слава ця росте: Чайковичі стають нашим Люрдом…»
Евстахія відвідувала Чайковичі принаймні двічі – 1 жовтня 1938 року і під час німецької окупації. А 8 червня 1939 року побувала у Стоянові, де служив священником батько чудесно оздоровленого стиґматичкою Володимира Шуля. Утім, її появу там супроводжував справжній скандал, про який багато писали львівськіі газети: Евстахію занесли на софі до церкви під гомін дзвонів, а потому перенесли через царські врата. Священник став на захист Евстахії, стверджуючи, що її просто пронесли між вірними, бо на Службу Божу прийшло близько п’ятнадцяти тисяч людей, які аж ніяк не могли поміститися в церкві. Отець оголосив, що правитиме на дворі, але парафіяни продовжували пхатися усередину, тому люди, на яких натискали ззаду, не мали іншого виходу, як вийти із церкви дияконськими дверима і царськими вратами. А що дияконські двері були вузькі і софу було годі протиснути, а Евстахія Бохняк зімліла з великої задухи, то її мусили винести через царські врата. По тім випадку отець Шуль мусив виправдовуватися перед митрополитом, і Андрей Шептицький заборонив священникам запрошувати до своїх парафій або приймати Евстахію Бохняк.
Утім, хоча немічне тіло Стасі більше не могло подорожувати, її душа могла дістатися скрізь, і жодні заборони не могли завадити цим мандрівкам, деколи навіть у товаристві. Якось вночі душа Евстахії завітала до легковажної львів’янки Марії П., яка саме очікувала коханця, і навернула жінку на істинний шлях. Потому стиґматичка закликала Марію П. до спільного польоту: їхні душі переслідували одного монаха, що пізнім вечором проходжався з панночкою вулицями Львова і залицявся до дівчини. Наступного дня обидві жінки розповіли монахові, що бачили його під час містичного польоту, і дуже його соромили. Інша галицька стиґматичка Оля Волошин оповідала в екстазі, що літала разом з Евстахією на Закарпатську Україну допомагати українцям у боротьбі проти угорської інвазії…
«У рожевому шляфрочку»
Галицькі стиґматички і стиґматик Степан Навроцький вважали Евстахію кимось на штиб своєї ігумені. А що вона була найстаршою серед них, багато хто називав її лагідно «мамусею».
До скромного помешкання на Шептицьких щодня приходили люди, яких, мов магнітом, тягнула її слава чудесної оздоровлювачки та співрозмовниці янголів. І білолиця Евстахія, чистенька і ошатно вдягнена стараннями її товаришки Гані, зустрічала гостей лагідною усмішкою. На столику біля її ліжка стояла чудова статуя Пречистої, а кімната тонула у квітах, серед яких переважали сніжно-білі лілеї. На шафі та на вікні щебетали в клітках канарки, що їх подарували Стасі. Багато хто з її гостей присягав, що чудесно одужав завдяки молитвам Евстахії. Натомість інші зневажливо скривлювали уста й застерігали інших проти сліпої віри в панну Бохняк, яка зустрічала гостей «у рожевому шляфрочку», що свідчив про дивну для стиґматички «жіночу порожність». Відданий захисник Евстахії о. Гавриїл Костельник палко захищав свою протеже. Мовляв, Стася мала гарні шовкові сукні по матері, ба навіть суконку від самої Богородиці, але ніколи не вбирала їх. Та й що поганого в тому, що товаришка і прислужниця стиґматички Ганя Груба дбає про те, щоб Евстахія мала якнайкращий вигляд, коли приходять гості? Хіба ж це важливіше за те, що кількість свідчень на користь Стасі невпинно зростає, а разом із ними і віра людей у неї?
Церковна комісія планувала поновити розгляд справи Евстахії Бохняк, але на заваді цьому стала війна.
У 1942 році Стася з Ганею перебралися на вулицю Скарги 2/10 (нині вулиця Озаркевича), а в травні 1944 року на теперішній вулиці Гребінки 10/9. Після війни жінки переїхали до скромного помешкання по вул. Кишинівській 12. Радянська влада дозволила обом жінкам спокійно дожити віку у Львові, але, звісно ж, не дозволила жодних чудес, тож якщо ці дива тривали, то вимушено обмежувалися стінами квартири, в якій мешкали дві давні товаришки.
Евстахія Бохняк померла 1 квітня 1974 року, а Ганя Груба – 3 лютого 1982 року. Обоє поховані поруч на Янівському цвинтарі у Львові.
Автор: Олена Замойська.
Джерела:
Післанці з таємного світу. Евстахія Бохняк. /Упорядник О.Петрук. – Ч.1. – Львів, 2009.
Післанці з таємного світу. Евстахія Бохняк. /Упорядник О.Петрук. – Ч.2. – Львів, 2015.
С. Хруцький. Чайковичі – наш Люрд // Діло, 27.12.1938.
ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 46, справи 2478-2482.