“Моє перо тремтить і випадає з рук на саму лише думку про нечувану жорстокість та море людської крові, пролите в Умані 1768 року. І лише обов’язок перед нащадками та прагнення правди спонукають мене до опису братовбивчої бійні, в якій загинуло кілька тисяч невинних душ” – так починає свою оповідь отець Корнило Срочинський, згадуючи події, які пізніше будуть відомі загалу, як “Коліївщина“.
Цей текст створено за підтримки Інституту літератури у Кракові. Це один із розділів першої частини («Корнило Срочинський») художньо-документальної повісті Олени Замойської під робочою назвою “Про що ̶не мовчать монастирські хроніки. Книга історій василіянського монастиря у давньому Кристинополі” (“O czym ̶n̶i̶e̶ milczą kroniki klasztorne. Księga historii klasztoru bazylianów w dawnym Krystynopolu”).
Раз у раз я запитував себе про причини тієї кривавої різанини, жертвами якої стали наші брати, і про те, ким були ті зловмисники, що впорснули отруту ненависти у вени бунтівників. Шукаю відповідей, та не здатен не тільки домислитися найочевиднішого пояснення, ба навіть одну-єдину причину назвати, проте охоче пристану на бік правдолюбних свідків у тому, що пекельне багаття роздмухала Москва, яка з сатанинським підступом віддавна підбурювала православний народ України й Поділля. Авжеж, московити знали, що в грубці міжусобиць уже жевріли вуглини, а все через ненаситну зажерливість хтивої шляхти, уярмлення нею вільного донедавна люду й постійне дражнення найделікатніших, релігійних почуттів.
Чув я від обізнаних людей, що до розпалення тієї ненависти доклався ігумен православного Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський. Подейкують, що поміж гайдамаків, яких посадили на палю за вчинені бунти в одному зі смілянських маєтків князя Любомирського, був рідний племінник ігумена, чернець Могилівського монастиря. Яворський дізнався про цю згубу, коли гостив у себе кільканадцять запорізьких козаків під проводом Максима Залізняка, що прибули на богослужіння й покуту. Спраглий помсти за вбитого небожа, ігумен Мельхіседек почав намовляти Залізняка і його товаришів виступити проти поляків, бо ті уклали конфедерацію в Барі проти православної віри. Згодом поширилися чутки, що Яворський показав Залізнякові наказ про повстання, буцімто підписаний російською імператрицею Єкатериною. А насправді сам написав той наказ на пергамені, підробив підпис цариці, витиснув рублем печатку на червоному лаку, а титули царицині вимережив золотими літерами. Залізняк попервах відмагався, що з його кільканадцятьма людьми повстання почати не може. На що ігумен Мельхісідек відповів так: «Тут є близько тисячі козаків, що втекли від війська конфедератів, бо ті хотіли до пня їх вирізати. Погомони, друже, з тими козаками і рушай до Польщі ляхів та жидів різати, і тим способом привернеш до себе хлопів та козаків, зміцнієш і за віру благочестиву війну провадити будеш».
Не відаю, скільки в тій історії правди, – ніхто тієї розмови не чув і того наказу не бачив. Але звістка про «золоту грамоту» російської цариці Єкатерини ширяла попереду загонів Залізняка, до яких долучалися козаки та звичайні селяни – усі, хто почувалися скривдженими, поневоленими й ущемленими у вірі. Незабаром бунтівна хвиля, що зносила все на своєму шляху і сіяла жах межи люди, докотилася і до Умані.
Розташоване на пагорбі місто здавалося його мешканцям неприступним бастіоном. Над обома брамами фортечних мурів – Новоміською та Раківською – загрозливо стриміли гармати. Щоправда, в палісаді з боку Лисої Гори була таємна хвіртка, але її пильно охороняли. З двох боків фортецю оточувала річка Уманка, а з третього боку боронив глибокий яр. Передмістя відокремлювалося від Старого Міста ровом і земляним валом, наїжаченим дубовим частоколом.
Для охорони своїх уманських угідь Потоцький утримував полк із двох тисяч шестисот козаків (триста з яких постійно несли службу в Кристинополі) і п’ятдесятьох надвірних піхотинців. Натомість у самій Умані служило лише шістдесят осіб, що несли варту біля міських брам та охороняли арештантів, здебільшого розбишак-запорожців, яких і до ста на раз у в’язниці сиділо. Поблизу міста також стояли козаки під проводом полковника Обуха, якому підпорядковувалися сотники, найпомітнішим з яких був Іван Ґонта – вродливий, метикуватий та освічений селянин, що манерами й поведінкою не поступався шляхтичам. Не знати чому, але той Ґонта так припав до душі Потоцькому, що воєвода відказав сотнику в довічне володіння два багатих села на Уманщині, які приносили не менше 20 000 злотих щорічного прибутку. Інші козаки Потоцького теж були заможними. Щоб запевнити відданість, воєвода звільнив козаків від податку та щедро їм платив. Багатство козаків було таке, що якби їм, як усім решта, належало платити десятину, то лише зі своїх пасік мусили б щороку віддавати дідичу десять тисяч вуликів.
Усі уманські козаки були люди видні і красиві; коні у них були добрі, і в кожних двох сотень коні були іншого окрасу. Зодягалися вони у жовті жупани, блакитні кунтуші й шаровари з червоними пасами, а на головах надівали шапки з чорного хутра. Усі були озброєні піками, за плечима мали рушниці, ще й по парі пістолетів за пасом і по парі на сідлі. Підперезувалися кількома «салатурками», в яких зберігали порох, дріб, кулі та кремінь. У простих козаків амуніція була із жесті, а в Гонти та інших сотників – зі срібла. Одягалися сотники ошатніше за інших: жупани мали атласні, кунтуші з французького сукна, обшиті срібними галунами, а шапки – оксамитові.
Проте, хоч яким потужним здавалося козацьке військо, і хоч як вмовляли себе міщани, що Умані нічого не загрожує, у повітрі віддавна бриніли тривога й неспокій.
Ще за кілька років до описуваних подій пани та дідичі українських земель, а насамперед пастирі душ, наші найпревелебніші митрополити, схиляли православних до єдності з Римом. Але згаданий вище превелебний Мельхіседек, ігумен розташованого на землях Польської Корони Мотронинського монастиря, визнавав лише владу переяславського єпископа й намовляв ченців, селян та капланів цілої України до непослуху уніатам. Я це все добре знаю, бо саме нас, василіян, покликали впокорювати заблукалих овечок і наставляти їх. Як я вже згадував, місія наша була доволі успішною, і преподобний отець Іраклій Костецький, що був у той час ігуменом монастиря у Замості, на прохання воєводи Потоцького з Кристинополя, очолив уманський монастир та колегіум.
Якийсь час усе начебто було спокійно. Непокірний ігумен Мельхіседек відсиджувався у Михайлівському монастирі в Переяславі, і хоч не раз пропонували йому до унії приєднатися, гордовито відповідав, що готовий постраждати за віру святу, і навіть під загрозою страти до унії не пристане. У1767-му році Московське царство та Річ Посполита домовилися про перемир’я, а наступного року польський король, щоб догодити московській цариці, підписав трактат, зрівнюючи в правах католиків та православних. Але деякі з польських шляхтичів спротивилися цьому, і, з намови Красіцьких й Пуласького, почали стягати на Поділля війська. Утім, конфедератам частенько опиралися козаки, а інколи й їхні господарі, які, побоюючись можливих наслідків, наказували своїм людям не слухалися наказів змовників.
Коли кілька сотень козаків під орудою отамана Максима Залізняка буцімто з наказу руської імператриці вдерлися в наші границі, то почали намовляти до спілки як козаків, так і українських шляхтичів, посилаючись на волю найяснішої імператриці. Казали, що народ наш стане назавжди вільним, якщо вигубити поляків, русинів-уніатів, священників та євреїв та прилучитись до російської держави. Що за гірка облуда! Але я лише скромний ченець, тож не буду просторікувати, а повернуся до подій, які мені добре відомі зі слів та листів свідків жахливої згуби уманських василіян, а зокрема мого доброго знайомця, отця Іраклія Костецького, уманського ректора.
Отець Іраклій, якого я знав ще з часів його ігуменства в Замості, завжди був для мене взірцем найвідданішого служіння Всевишньому. Дні і ночі він ґарував на душпастирській ниві, навчаючи простих людей віри, зміцнюючи їхні душі наукою про спасіння, і часом навіть по півночі сповідаючи всіх охочих. Завважу, що його бездоганне життя і повага, якою він користався в побожних людей, інколи викликали ненависть у недбалих капланів, заздрісників та розпусників. Проте душа отця Іраклія була чистою і прозорою, наче небо в безхмарний день, тому він не зважав на поговір, а лише з покорою та любов’ю до ближнього молився за ворогів та їхнє навернення. І ті, що плекали ненависть у серці, часто змінювалися, або принаймні вдавали із себе таких, якими хотів їх бачити – почасти з поваги до бездоганної репутації отця, а почасти від страху й нечистого сумління.
За кілька днів до описуваних мною подій отець Іраклій разом із місіонерами Леоном Заславським і Епіфанієм Лахоцьким проводив місію в містечку Буки на Уманщині. Але мусив залишити ченців й податися на василіянські фільварки у Гереженівці та Маньківці, щоб наглянути за насипанням копців на межах наших угідь.
У тім часі шляхта, євреї та прості люди вже почали втікати від гайдамаків до Умані. Тому по завершенні справ отець Іраклій не повернувся до Буків, а також поквапився до Умані, до свого монастиря. У місті вже згромадилися люди з київського й брацлавського воєводств – безліч родин із галасливими дітиськами та клунками. А що всередині фортеці вже бракувало місця для біженців, усе передмістя перетворилося в табір.
Дізнавшись про наближення гайдамаків, уманський губернатор Рафал Младанович наказав полковнику Обуху привести до нього сотників Івана Ґонту та Панька Уласенка, і почав розпитувати обох, що вони знають про гультяїв, які тиняються поруч і чи не замислили приєднатися до них. Хоч як козаки відхрещувалися від злих намірів, міські владці не мали довіри до сотників і не один із них голос підняв, щоб стратити сотників. Проте за обох заступився полковник Обух. Кілька днів по тому Младанович знову викликав до себе Ґонту та Уласенка і наполіг, щоб вони присягнули у вірності своєму господарю, ясновельможному панові Францішеку Салезію Потоцькому, та усьому місту. І Ґонта привселюдно в церкві, а потому ще в ратуші присягнув власним здоров’ям і життям, а також життями своєї дружини та дітей, що міста не зрадить. Але чи присяга була нещирою, чи були на те якісь інші причини, сотник не дотримався обіцянки.
Коли військо з понад 500 гайдамаків дійшло до Соколівки, назустріч їм вислали полковників Обуха й Маґнушевського, а також Ґонту і Уласенка з кінними надвірними козаками. Дорогою Ґонта запропонував полковникам утікати до польсько-російського кордону, якщо хочуть жити, а коли ті погодилися, наказав двом козакам супроводжувати їх, щоб, бува, не повернулися до Умані. У Соколівці уманські козаки приєдналися до загонів Залізняка і усі разом підступили до Умані.
Щойно в місті побачили гайдамаків укупі з козаками Потоцького, брами негайно замкнули і підняли мости, готуючись до оборони. За фортечними мурами залишалося зо двадцять жовнірів під проводом поручика Ленарта, вісімдесят піших надвірних козаків, що їх називали лежнями, бо надавалися лише для дрібних доручень, сто шістдесят жовнірів-конфедератів та близько двохсот цивільних осіб – шляхтичів та уманських студентів-василіян. Води у місті не було, тож оборонці пили вино, мед та вишняк, від яких п’яніли й втрачали притомність, падаючи, мов мертві, коло гармат.
Гайдамаки кілька разів бралися до штурму фортеці, але щоразу отримували відсіч. А що силою нічого не могли вдіяти, попросили перемовин. Вимахуючи білою хусткою, Ґонта приїхав під браму на коні, викликав Младановича і почав запевняти його, що гайдамаки не чіпатимуть католиків, шляхту та уманських євреїв, які прислали повстанцям велику даровизну. А якщо гайдамаків до міста не пустять, сказав Ґонта, не уникнути вбивств та руйнувань.
Тієї ночі, що була темною мов льох, частина уманської міліції перейшла на бік Ґонти. Отець Іраклій Костецький постановив лишитися в місті, але дозволив молодим ченцям рятуватися. Проте отець віцеректор Іван Левицький, отець Ілля Маґєревич, місіонер з Білилівки, церковник і касир отець Ліберій Очавський, а також брат Методій Маєвський не захотіли лишати ректора. Вони поховали монастирські речі і разом з отцем Іраклієм пішли по ринку та вулицях, утішаючи та сповідаючи переляканих людей, що повсюдно стояли навколішки.
Після кількох суперечок між хорунжим надвірної міліції Марковським, який не хотів впускати гайдамаків до Умані, й губернатором Младановичем, який піддався вмовлянням Ґонти, близько сьомої вечора браму таки відчинили і гайдамаки ринули до міста. Міщани з отцями трьох світських церков вийшли їм назустріч з хоругвами. Не знати, хто, що і кому сказав чи зробив, але замість замирення сталося те, про що писав Іван Золотоустий, змальовуючи зруйнування Єрусалиму: ціле пекло увійшло до міста і так опанувало людей, що вони почали ганити найсвятіші справи Збавителя й кричати, що годен він смерті. Так і гайдамаки, неначе зажерливі леви і драпіжні вовки, безжальні та глухі до благань, кинулися на невинних овечок, людей різного стану, позбавляючи їх життя.
Частина повстанців на чолі із сотником Ґонтою та Залізняком вирушили до костелу, де скупчилась шляхта. Інші гайдамаки подалися до єврейської школи, де застали кілька тисяч євреїв, або нишпорили по вулицях, будинках, ринках, дахах, стрихах та крамницях, убиваючи євреїв, а частина до нашої каплиці подалася. Перші, що ніби змилувалися над Младановичем, небавом убили під тим же костелом губернатора та його дружину, а також багатьох шляхтичів. Живими залишили лише жменьку дітей і кількох шляхтянок, що обіцяли охреститися у православній вірі. Знайому мені з часу місії у 1763 році Вікторіяю Янкевич, побожну й чеснотливу дівицю, разом з іншими паннами привели до Залізняка й почали намовляти до зміни віри. Проте панночка відказала, що вже охрещена і не сумнівається у вірі своїй. Коли ж їй почали загрожувати вбивством, відповіла, що готова до неї, і в ту саму мить прийняла смерть від ударів меча і списів. Це так налякало інших панночок, що були з нею, що дозволили охрестити себе, щоб залишитися в живих. По тому дівчат відвели до ратуші, де зібрали тих, кому дарували життя.
Ті ж гайдамаки, які подалися до нашої каплиці, застали там отця Івана Левицького, що саме правив службу і почали квапити із закінченням, бо буцімто свою правити мають. Потому отців Івана Левицького, Іллю Маґеревича й Ліберія Очавського випхали на коридор, де ті побачили тіло убитого брата Методія Маєвського. З отців зірвали одіж, залишивши в спідньому, і через ціле місто повели до ратуші. Дорогою їх били нагайками, киями й ратищами списів і так покололи списами, що отці закривавилися від голови до ніг. Гайдамаки припровадили до ратуші ледь живих ченців, але невдовзі, на прохання міщан, поранених перевели до дому міщанина Рогатого. Самі ж колії подалися до своїх зверхників, щоб порадитися, як чинити з василіянами. І коли один схизматик, що дотепер удавав уніата, почав наполягати, що ченців потрібно вбити, гайдамаки легко на те погодилися. Шаленці, спраглі крові невинних помазанців божих, повернулися до Рогатого, вивели отців на вулицю біля церкви св. Михайла, і по одному вбили списами.
Отець Іраклій Костецький, що був у костелі, коли відчинили браму, невідомо як пробрався до нашої каплиці уже після того, як звідти забрали отців. А що там залишалося багато шляхти, різного люду, і навіть кілька євреїв, узявся за слухання сповідей. Аж раптом до каплиці знову забігли нападники і, стріляючи навсібіч, здається, поранили ректора, бо люди, які залишилися живими, згодом розповідали, що бачили, як отець тримався за бік. І якось у тому рейваху, коли одні втікали, а інших кудись волокли, отець Іраклій, що був невисокого зросту і щуплого тіла, сховався в казальниці. Але його там знайшли, з криками витягнули зі схованки, і потягнули до монастирського льоху, щоб показав, де сховані монастирські скарби. Але хтось уже розкопав схрон і позабирав звідти усі коштовні речі. Тож козаки не мали що випитувати і виштовхали ректора з льоху. Тут примчав якийсь козак від комендатури і, обіцяючи отцю Костецькому порятунок, наказав іти за ним із монастиря. А що отець Іраклій був правдивим ченцем, то сказав, підносячи руки до неба: «Можете мені і тут життя зоставити, а як ні, то волію положити життя в монастирі». І тут хтось у нього вистрелив, а коли поранений ректор упав на землю, його добили списами. Ось так віддав душу Богові й небу найчистіший духом чернець, якого я знав.
Про останні земні години отця Іраклія розповіли очевидці його загибелі – хлопчина, що отцеві служив, і монастирський сторож. Вони ж і показали згодом місце, де все відбувалося. Проте вони не знали, де поділося тіло мученика, бо одного до пивниці з трунками забрали, а іншого змусили копати в льохах і шукати сховане. Деякі уманці твердять, що по полудню бачили тіло отця Іраклія в ринштоку під монастирськими стінами, неподалік того місця, де його вбили. Але більшість стверджує, що його тіло кинули у висохлий колодязь, біля якого вбили губернатора. Гайдамаки кидали до того колодязя стільки тіл, аж поки до верху не заповнили.
Упродовж кількох наступних днів наш монастир сплюндрували, вікна повибивали, пічки розвалили, усе перекопали, бібліотеку розпорошили, вівтарі поламали, ікони подерли і потоптали. Подібні збитки коїлися в цілому місті й околицях. Убитих у місті та передмісті кидали у вже згаданий колодязь, до річки Уманки під містом, закопували в ямах, але загиблих було так багато, що тіла валялося на вулицях й по передмістях й ставали здобиччю птаства, здичавілих собак та диких тварин.
Усе це я описую почасти з оповідок урятованих з Умані, зокрема отця Смерчанського, нашого прокуратора, який після тамтих подій на кілька днів приїжджав до нас, а почасти із записок отця Корчинського, що став ректором уманського колегіуму після Костецького. Пишу про це, щоб невблаганний час не витер пам’ять наших братів з Умані та отця Костецького, жахлива смерть якого справила нестерпний біль усім, хто його близько знав. На згадку про нього на мої очі повсякчас навертаються сльози. Та й сама воєводина Анна Потоцька, фундаторка і добродійка наша в Умані та Кристинополі, згадувала отця Іраклія зі сльозами, і навіть випрохала у мене лист, написаний ним до мене за п’ять днів до смерті, кажучи, що принаймні тим утішиться, що цей лист при собі завжди триматиме…
Про те, як скінчилося гайдамацьке повстання, я також знаю від свідків – доньки та сина уманського губернатора Рафала Младановича, бо після смерти батьків сироти знайшли прихисток у Кристинополі. Від них ми довідалися і про останні дні Ґонти, якого пам’ятаю з часів його варт у Кристинополі. Хочу віддати йому належне: цей чоловік, хоч і зрадив свого господаря і перейшов на бік гайдамаків, таки урятував багатьох уманців, зокрема й дітей губернатора, і аж ніяк не тішився вбивствам, що сталися в місті, хоч і не міг їх спинити. Ба більше, жоден зі свідків різанини в Умані не бачив на власні очі, щоб Ґонта бодай когось убив. Проте жодне зі свідчень на його користь не пом’якшило вироку сотника…
Після подій в Умані великий страх огорнув Волинь, де вже траплялись подібні бунти і вбивства панів, шляхти і духовенства. До різанини майже дійшло в Браїлові, але тамтешній губернатор запобіг бунтові, бо повісив призвідників. Скрізь було неспокійно, і навіть у нашому мирному на позір Белзькому воєводстві шляхтичам ввижалися ознаки близького бунту: час від часу по халупах і справді знаходили списи чи рушниці, тому вірили, що селяни тільки й чекають нагоди, щоб виступити проти панів. Однак усе затихло, коли загони польського війська рушили до Шаргороду, а московські війська почали жорстоко приборкувати бунти, а найбільше заспокоїлося, коли рознеслася звістка про те, що сталося з призвідниками різанини в Умані.
Хто зна, скільки б часу тривало повстання, але за кілька днів після описаних вище подій, коли гайдамаки стояли табором біля Умані, до них підійшла московська піхота й п’ять сотень донських козаків, ніби на поміч, а потому несподівано оточили й багатьох взяли в полон, а між ними й сотника Ґонту.
Одразу після арешту Ґонти, донський полковник Гур’єв власноручно відлупцював сотника, а потім наказав завдати йому та всім полоненим по триста ударів нагайкою. Впродовж кількох днів, до того, як здати бунтівників полякам, Ґонту тримали в ямі, показуючи його шляхтичам, мов дикого звіра, і жорстоко били тричі на день. Дружину та доньок сотника доправили до табору і кілька разів відшмагали публічно за те, що не повідомили про зраду чоловіка та батька, а потому відправили в заслання. І лише син Ґонти урятувався втечею разом із сотником Уласенком.
Вероніка Младанович, якою заопікувався російський генерал Кречетніков, розповідала, як востаннє бачила Ґонту. Кречетніков привів їх з братом до намету, в якому долілиць на землі лежав зв’язаний сотник: «Генерал штурхнув його палицею в голову, і, коли Ґонта підвів обличчя, сказав, показуючи на нас: «Поглянь на цих нещасних сиріт!». Ґонта якусь мить дивився на нас із братом, а потому відвернувся, буркнув: «Чорт їх забирай!» і знову припав чолом до землі».
За кілька днів Гур’єв передав Ґонту та інших польському військові, яке відвезло всіх бранців до села Серби неподалік Могилева. І там вони місяць очікували суду, що його мав вершити Ксаверій Браніцький, людинолюбний й гуманний шляхтич, якому відверто бридили такі методи, до яких вдавався, скажімо, Юзеф Потоцький, дід нашої добродійниці та фундаторки, воєводини Анни Ельжбети, який 1703-го року придушив селянський бунт на Брацлавщині, вирізавши поголовно не лише бунтівників, але й їхніх жінок та дітей. Браніцький намагався переконати короля стратити лише призвідників, а іншим дарувати життя й відправити їх на кріпосні роботи. Але король, на якого тиснула спрагла помсти шляхта, не лише не схвалив цього плану, але й наказав відрубати кожному десятому з бунтівників-селян по руці та нозі, бо «це налякає холопів більше, ніж смертна кара, і як доказ користі цього є приклади у минулому». Браніцький був змушений виконати цей наказ. Я знаю про це не з чужих слів – одному гайдамаці, упійманому аж у Кристинополі, у Львові відрубали праву ногу і ліву руку.
Отож, військовий суд постановив повісити сімсот бранців у різних містах, а призвідників бунту, зокрема й Ґонту, піддати особливо жорстокій страті, яка мала тривати чотирнадцять днів. Протягом перших десяти днів кат мав зрізати щодня по смужці шкіри зі спини сотника, на 11-й день – відрубати йому ноги, на 12-й – руки, на 13-й – вирвати серце з грудей, а насамкінець відрубати голову. Потому тіло мерця мали розрубати на частини і прибити до шибениць у чотирнадцяти містах. М’якодухий Браніцький таки пом’якшив цей наказ і наказав відрубати сотнику голову на третій день, а потім продовжити страту на мертвому тілі. Дивитися на цю страту шляхтич не мав бажання й напередодні покарання виїхав геть із міста.
Ґонта зносив усі тортури з гідністю і нечуваною стійкістю, ба навіть жартував перед смертю. Подейкують, один з охоронців приреченого на смерть сотника, підозрюючи, що той приховав десь багату здобич, напередодні страти звернувся до сотника з такими словами: «Пане сотнику! Ваш шлях земний добігає кінця, тож чи не залишите щось на згадку про себе вбогому жовніру, який проводить із вами останні хвилини?». – «Чом би і ні, – відповів Ґонта, – лише нагадайте завтра, і я подарую вам свій пас». Жовнір усеньку ніч мріяв про розшитий золотом пас і зранку, коли Ґонту повели на страту, знову звернувся до нього: «Пане сотнику! Чи можу нагадати вам про обіцяний пас?». – «Я не забув, – відповів Ґонта, зневажливо посміхаючись, – можеш забрати собі перший пас шкіри, які зріжуть з моєї спини!»
По тому сотник вийшов на місце страти з обличчям веселим й спокійним, так наче очікувало його щось приємне. Коли кат відірвав першу смужку шкіри зі спини, Ґонта навіть не зойкнув і не скривив обличчя. Коли ж із його спини відірвали ще одну смужку шкіри, Ґонта сказав глядачам: «Казали, що буде боліти, а воно анітрішки не болить!».
Ось і все, що я знаю про Уманську різанину, долі загиблих і вцілілих, та одного з повстанців, сотника Івана Ґонти. І хоч як мене болить серце за наших убитих братів та невинних людей, не можу не питати себе, чи не надмірною була жорстокість, з якою стратили гайдамаків, і чи не призведе вона до нового сплеску ненависти віками уярмлених людей? Чи ж відстрашать їх від нових повстань подзьобані круками черепи гайдамаків на міських шибеницях, чи ж підтримуватимуть вогонь ворожнечі у їхніх серцях? Але хто я такий, щоб радити щось сильним світу сього? І хто я такий, щоб ставити ці питання навіть самому собі. Я ж бо лише сіроптаха-чернець, який проти ночі базграє по кілька рядків, описуючи те, що діялося в монастирі і за муром його, а потому смиренно відкладає перо, задмухує свічу і просить Отця небесного простити провини наші, яким немає числа…
Автор: Олена Замойська.
Ілюстрація вгорі: “Коліївщина”, худ. М. Антончик, В. Шаталін, 1956 р.