У квітні 1951 року біля лісової криївки в урочищі Морозівське, між селами Реклинець і Рокети (Кам’янко-Бузький р-н, Львівська область), протягом трьох днів тривав нерівний бій оборонців бункера УПА з військами НКВС.
Це була не проста криївка, а надсекретний бойовий комплекс, що містив крім основної криївки склади продуктів і зброї, госпіталь та три бойові точки. Тут була і потужна радіостанція з дизельним генератором та батареями, і своя криниця з питною водою. Для охорони була виділена ціла сотня, в яку входили вояки із Прикарпаття та Східної України, яких тут не знав ніхто.
Повстанці займалися збором розвідувальних даних через потужну агентурну мережу в радянських установах та переправкою соратників через кордон. У госпіталі було вилікувано понад 300 бійців та через криївку було переправлено близько трьох сотень людей за кордон для подальшого ведення боротьби. В різних місцях району було три точно таких бункери-імітації для того, щоб збити з толку переслідувачів. Тож навіть радянським спецслужбам не вдалося з’ясувати, куди поділася, наприклад, повстанська каса.[1]
Як вдалося з’ясувати історику Володимиру Морозу, операція з ліквідації повстанців почалася 10 квітня 1951 року після отримання відомостей про місця зустрічей та перебування підпільників. Цього дня о 21:30 біля Добротвора у засідку МГБ потрапили двоє повстанців, один із них загинув, інший утік.
Продовжуючи операцію, співробітники МГБ оточили лісовий масив на стику тодішніх Камянка-Бузького і Великомостівського районів між селами Реклинець і Рокети. В операції брали участь підрозділи двох батальйонів внутрішніх військ МГБ, представники обласного управління та районного відділу МГБ. На світанку вони почали прочісувати ліс і об 11-й годині виявили капітально обладнану криївку.[2]
На час оточення криївки енкаведистами (загалом 219 солдатів) у ній переховувалося вісім повстанців: окружний провідник ОУН Мар’ян Шульган (псевдо «Біловус»), кущовий провідник Стриганецького куща Данило Мисак («Каменяр»), машиністка окружного провідника Марія Стефаницька («Рома»), охоронці окружного провідника Ігор Рачинський («Ромко») і Ярослав Іванець («Малий»), керівник техзвена (друкарні) Радехівського надрайонного проводу ОУН Йосиф Омеляновський («Мирко»), працівниця техзвена на «Іванка» (інше псевдо «Слава») – вдова повстанця «Шугая» і працівник техзвена на псевдо «Марко». Начальник районного НКВС підполковник Шульга наблизився до криївки і викликав на розмову командира «Біловуса», якому запропонував здатися в обмін на життя. Однак Мар’ян Шульган відмовився виконати умови ворога. Тоді підло черга з автомати скосила «Каменяра». До пораненого підбіг «Каменяр» і втягнув товариша до криївки. Після цього почався нерівний бій.
Повстанці до останнього патрону відстрілювались від у кілька разів переважаючого противника, а коли 12 квітня закінчилися усі набої востаннє заспівавши «Ще не вмерла Україна» підірвали себе у криївці.[3] З боку МГБ загинув один солдат, ще один був поранений.
Загалом історія знищення криївки має два варіанти. За першим варіантом НКВС вислідкували воїнів УПА по крові пораненого, якого переносили у криївку. За іншою – упівців здав мешканців одного з навколишніх сіл, який носив воїнам їсти (другий варіант більш правдоподібний). Причина проста — йому набридло постійно бути в небезпеці годуючи повстанців (а годувати ставало все складніше після запровадження колгоспів) при цьому явних ознак наближення незалежності не спостерігалося. На деревах неподалік криївки були зроблені відповідні позначки для НКВС, які взяли повстанців в оточення. Знову ж таки однозначних даних про загибель борців за незалежність України немає.
За однією версією воїни УПА самі підірвалися в криївці (саме цю версію і використали при реконструкції бою під час панахиди з нагоди 60-ї річниці), за іншою – Данило Мисак «Каменяр» розстріляв у бункері решту повстанців пострілом у потилицю, а сам застрелився пострілом у скроню. За словами старших людей, відповідні рани бачили на повстанцях, коли їх тіла перевезли до Кам’янки-Бузької. Ніхто не знає куди згодом поділися тіла загиблих повстанців. Відомо, що мати «Слави» випросила тіло дівчини, і та була похована у селі Батятичі. Решту ж тіл повстанців енкаведисти возила для остраху по навколишніх селах.
У бункері було вилучено п’ять автоматів, дві гвинтівки, дев’ять пістолетів, три мінометні міни, 1000 патронів, друкарська машинка, 1000 кг шрифту, фарба, папір, патефон, підпільна література і документи.[4] На місці трагічного бою вже за часів незалежності було споруджено символічну криївку, біля якої встановили пам’ятний хрест. Щорічно тут відбуваються поминальні молебні за загиблими борцями за волю України.
Біографії бійців УПА, що згадуються у публікації: посилання на документ.
На фото вгорі: Поминальні урочистості біля символічної повстанської криївки в урочищі Морозівське. Фото cun.org.ua.
Автор: Роман Гоман.
Джерела:
[1] Троцюк Анатолій. Є ще порох у порохівницях! svitlytsia.crimea.ua
[2] Мороз Володимир. 11 квітня 1951 року // Шлях перемоги. – №15. – 13 квітня 2011. – С. 6.
[3] Гоман Р. В. Битви. Том 46 (Українська Повстанська Армія). – 2017. – Рукопис. – 464 с. – С. 431.
[4] Мороз Володимир. 11 квітня 1951 року // Шлях перемоги. – №15. – 13 квітня 2011. – С. 6.