“У листопаді 1936-го року Т. S. L. у Львові (Товариство народної школи) організувало конкурс опису рідного села. У конкурсі взяли участь 19 сільських гуртків, які надіслали детальні описи своїх сіл і хуторів. Описи містять дуже цікаві відомості з історії села, сільської архітектури, національних відносин, культурно-освітньої роботи та господарської діяльності, а також містять інформацію про місцеве життя, звичаї, традиції, колоритні забобони, що збереглися в цих місцевостях. Ці унікальні сільські монографії становлять цінний матеріал для пізнання життя села, тому Т. S. L. невдовзі видасть їх друком, щоб познайомити читачів видання «Nasza Praca» принаймні з деякими з цих цікавих колективних творів. Починаємо друкувати уривки з опису села Добрячин (Dobraczyn), відзначеного на конкурсі першою премією. Це твір порівняно значного розміру, підготовлений сімома членами читальні T. S. L. в Добрячині. Його автори – хлібороби, сільські умільці та місцеві вчителі. Учитель Євген Білявський (Eugeniusz Bielawski), який керував цією колективною працею, пише у передмові, що її співавтори почали збирати дані про свою місцевість, керуючись, з одного боку, бажанням сприяти детальному пізнанню польських земель, а з іншого – бажаючи довести життєздатність свого середовища. Фрагменти цього твору читачі знайдуть на стр. 3 поточного номера.” – видання “Nasza praca”, №51 від 19 грудня 1937 року, Львів.
Читаючи дану публікацію, слід мати на увазі, що вона здебільшого відображає польський погляд на суспільно-політичні реалії на територіях Сокальщини у міжвоєнній Польщі. – прим. Ю. Гринів.
Dobraczyn – wies pod Sokalem (Добрячин – село під Сокалем)
Фрагменти монографічного нарису. Колективна праця під редакцією Євг. Білявського.
У північному краю Львівського воєводства, на дорозі між містом Кристинопіль і Сокалем, на площі 2,5 гектара розкинулося село Добрячин, розташоване на схилі долини річки Буг.
Опис місцевості.
Село розкинулося вздовж дороги, що йде з півдня на північ. Лише в південній частині вона утворює другу вулицю від дороги на захід у бік залізничної колії та кладовища. Крім того, в різних частинах села окремі господарства розташовані таким чином, що утворюють 22 невеликі, вузькі і короткі вулиці. Дорога, яка проходить уздовж села, була побудована в 1894 році і з’єднує Добрячин на півночі з повітовим містом Сокалем, що знаходиться приблизно за 7 з половиною кілометрів. За 2 кілометри по дорозі на південь розташована залізнична станція Кристинопіль, а ще за 1,5 км – саме місто Кристинопіль, де розташовуються керівні органи міської ради та римо-католицької парафії.
Північну частину села, починаючи від річки Торговиці (Torhowyca), тут називають «Жаботин» (Żabotyn). Це, мабуть, — за переказами — стара назва села, що збереглася донині. У північній частині села знаходиться фільварок, що належить до графського маєтку Дідушицьких (Dzieduszycki) в Поториці (Poturzyca). Цю ферму з прилеглою землею зараз орендує Здзіслав Дзьопінський (Zdzisław Dziopiński).
Помешкання та господарські будівлі.
Будинки зазвичай звернені боком до вулиці, а фасадами до двору, тобто на південь. Тут лише кілька будинків, які виходять на вулицю. Більшість будинків дерев’яні, і лише 8 — цегляних, крім школи, плебанії, народного дому, будинку колійника та одного панського будинку. Всього 263 житлових будинки, з них 61 вкриті листовим металом, 5 черепицею, 3 ґонтом, а решта, тобто 194, – соломою. Така велика кількість будівель з солом’яним дахом пояснюється тим, що ніхто не зобов’язкує накривати будинки вогнестійким матеріалом. Лише заможніші селяни покривають свої будівлі бляхою. Дерев’яні будинки стоять на цегляному фундаменті, і лише потім на нього кладуть дубову основу. Кілька бідніших хат стоять прямо на землі.
Як уже було сказано, більшість будинків покриті соломою. Верх солом’яної покрівлі завжди довершується гребнем (“коник”) і напханий пирієм. Димоходи нових будинків цегляні, а в старих дерев’яні. Вони тягнуться вгору з центральної кімнати. Ці димарі стирчать над дахом, а їх отвір часто перекривається маленьким дашком. Дим виходить боком.
Майже кожен будинок розділений на дві половини великим холом (сіньми) з дверима по обидва боки. З одного боку, зазвичай правого, є велика кімната та алькер (виступ). Це приміщення називається «хата». З іншого боку знаходиться комора (нежитлове приміщення) та менша кімната, яка називається «хатина».
Біля хати є стайня на кілька відділень, тут також вміщується коровник і свинарник. У стайні немає вікон. За стайнею розміщується сарай у три стіни без дверей. Він служить місцем для зберігання возів, деревини та сільськогосподарського інструменту. За сараєм розміщується стодола, яку замикає так званий скотний двір. Перед стайнею лежить гній. Стодола, як і стайні, стоїть на дубовій основі, а в останні часи ставлять ще й стовпи на сволоках. Перед хатою є невеличке подвір’я, на якому часом є криниця, бо є їх мало в селі, або мурований погріб. З боку вулиці від будинків є невеликий сад, але в більшості випадків занедбаний. За стодолою – кілька фруктових дерев.
Населення.
Населення Добрячина станом на 1 січня 1937 року становило 1302 жителів, з них 591 чоловіки, решта 711 жінки. Середня густота населення на території громади становить 100,1 осіб, населення належить до русинської (1166), польської (132) та єврейської (4) національностей. Поляки сповідують римо-католицьке віросповідання, русини — греко-католицьке. Із загальної кількості мешканців 816 вміють читати і писати, 147 тільки вміють читати, а 339 не вміють ані читати, ані писати, в тому числі 231 дитина дошкільного віку.
У селі в основному можна зустріти людей середнього зросту, з овальним обличчям і блідою шкірою. Найпоширеніший колір волосся – темно-русявий, очі сірі, погляд спокійний. Місцеве населення не відрізняється надмірною релігійністю. Найкраще це можна побачити в церкві під час богослужіння. Жінки, що сидять на своїх лавах, розповідають одна одній останні новини, а чоловіки групами обговорюють свої проблеми. Вони не відрізняються надмірною гостинністю. Дуже працьовиті, але тільки для себе; працюючи на інших, вони не надто напружуються. Крім небагатьох винятків, пияцтво, як правило, не зустрічається серед місцевого населення.
Характерною рисою місцян є надмірне честолюбство, зарозумілість, крайній егоїзм і матеріалізм. Ці риси прищеплюються маленьким дітям батьками і священик чи вчитель нічого не можуть з цим зробити. Дуже слабке почуття поваги до чужої власності, особливо суспільного блага. З усього, до чого місцевий житель має відношення, він повинен мати якусь вигоду, хай навіть незначну. Повністю праведна людина тут вважається божевільним. Загалом старше населення більш спокійне, а молоде населення залишає бажати кращого. На кожне свято вечорами молодь, як хлопці, так і дівчата, гуртом гуляють по селу, дражнять одне одного, кричать, сміються, верещать, а не рідко і б’ються. Не минає й року, щоб якийсь підліток не сидів у в’язниці якщо не за вбивство, то за крадіжку, якщо не за переробку рушниць, то за виготовлення запальничок.
Кожен житель, незалежно від національності, негативно ставиться до вирішення соціальних питань. Школярів часто залучають до громадських робіт або до нічного чергування. Усі збори на соціальні потреби, якщо вони не здійснюються під примусом чи терором, як це часто буває, часто приносять смішні суми. Найбагатша громада Кристинопільської гміни Добрячин внесла до Фонду народної оборони 2 злотих (два), 18 кг жита і 40 кг вівса. Внаслідок агітації останні вибори до сейму були повністю бойкотовані. Із 1444 осіб, які мали право голосу з Добрячина і Завишні, виконали свій громадянський обов’язок лише 193, з них 170 – поляки, а 23 – українці.
У селі кожен мешканець, крім свого прізвища, має своє прізвисько. Прізвиська використовуються в побуті щоденно, а прізвища тільки офіційно. Прізвища можна розділити на чотири групи.
Перші будуть ті, які надавались у зв’язку з професією, наприклад: Кравець, Римар, Ниткоплід, Боднар, Коваль тощо. Другі походять від імен предків або родичів. Це будуть: Грицаїв, Марків, Кубів, Дозін, Фільків і т. д. Третій тип пов’язаний із збереженням дівочого прізвища матері, і, нарешті, четвертий тип, який виник з різних причин, як Кукурудза, Коцюба, Твардовський, Турський, Мазур та ін. Найчисленніші родини мають прізвища Пилипчук, Пелех, Канюха та Блащук. Польські прізвища включають Сосновський, Яхимовські, Дубські, Тарновські, Бачинські, Топоровські, Косковські, Лоринські, Солецькі, Шидловські або Мацкевичі, Ішкевичі, Кохановичі та Ігнатовичі. Багато з них уже русини. Про те, що їхні предки були поляками, свідчать лише надгробки на цвинтарі. Є одне німецьке прізвище: Hemerling.
Найпоширеніші жіночі імена – Анна, Марія, Катерина та Єва, а чоловічі – Іван, Павло, Петро і Василь. Слід зазначити, що час від часу в моду входять різні імена, які люди охоче дають своїм дітям. Серед них Ярослав, Богдан, Євген, Ірина та ін. Модними завжди стають імена, які дають дітям місцевого священника.
C.d.n (Далі буде)
На фото вгорі: фрагмент карти польських територій 1936 року. Аркуш P47-S38 Sokal.
Підготував: Юрій Гринів.
Джерела: “Nasza praca”, №51 від 19 грудня 1937 року; DocPlayer.
Продовження фрагментів нарису у наступних публікаціях: