Пропонуємо до вашої уваги тексти переможців II літературного конкурсу імені Марії Урбанської в номінації “Проза”. Публікуємо оповідання переможця (3 місце) «З лісом у серці», Катерина Базір, м. Київ. Це твір пам’яті українському вченому Андрію П’ясецькому, уродженцю села Реклинець, трагічно загинувшому від рук німецьких нацистів у Львові.
Катерина Базір
Катерина Базір з Києва. Навчається в інституті міжнародних відносин КНУ ім. Т.Г. Шевченка. Фіналістка спецвідзнаки “Коронації слова” “Terra Інклюзія” (2021) гран-прі конкурсу фестивалю “Шодуарівська альтанка”(2021), відзнака у конкурсі ім. Івана Дубинця (2021).
«З ЛІСОМ У СЕРЦІ»
Тієї місячної ночі ліс спочивав під колискову, майстерно виконувану паном вітром. Дусько теж спочивав – лежав горілиць під трохи викривленою старою сосною, притулившись до шершавої кори, і вслухався у навколишні шелести. Люди в селі подейкували (правда пошепки, як-не-як батько його – місцевий парох), що хлопець володів мовою лісу. Не дарма ж час від часу зникав невідомо куди, змушуючи матінку перейматися, і часом не ночував удома. Мабуть, у ліс навідувався, і подовгу гомонів з ним, перебуваючи під захистом від тамошньої нечисті. Інакше звідки ж міг малий хлопчак стільки усього знати? Про дерева, про трави, про тварин. Чародійник, не інакше! Дусько загорнувся міцніше у пошарпаний батьків плащ, намагаючись сховатися від нічного холоду липневої ночі. Колискова тим часом стала гучнішою, аж застогнав ліс, виринаючи зі сну. Дерева почали стурбовано перешіптуватися між собою, торкаючись одне одного оздобленими зеленими голочками та листям вітками. Десь неподалік ухнула сова, вибираючись на полювання. Місяць лагідно пестив щоку Дуська, і під шепіт та поодинокі крики лісового звір’я стомлений хлопчик врешті заснув. Вітер стих, не бажаючи тривожити малого, а дерева сплели віточки, оберігаючи сон свого майбутнього захисника.
Тоді малий Андрійко П’ясецький ще не знав, що ліс стане неодмінним супутником усього його недовгого яскравого життя. Не знав напевне, але струни дитячої душі точно це відчували.
***
Сонце лишень починало вставати з-за обрію, а в хатині П’ясецьких вже ніхто не спав. Відтоді, як до Юрка приєднався ще й Андрій, і вони обидва стали пластунами, хлопці все більше часу проводили у лісі, шукаючи разом із іншими хлопцями пригод на власну голову та досліджуючи природу.
– Андрію, ходи-но! Андрію-ю! Чортеня, не інакше, – бідкалася мама, що метушилася по хаті, збираючи синам торбину в дорогу. Правду кажучи, чортенят у Софії було двоє. Але Юрка ну ніяк не можна було так назвати, а от найменшого – Дуська – вона любила іншою любов’ю, тож і використовувала те слово з особливою ніжністю. Андрій і справді скидався на чортеня – худорлявий, чорнявий, спокійний та замислений, але водночас із пустотливими вогниками в очах. Швидко розпалявся у розмові, але так само швидко й згасав – якщо тільки мова не йшла про його улюблені ліси. Про них він міг говорити годинами.
– Тут я, мамо, – залетів хлопець, обійняв неньку і похапцем запхав до рота гарячий пиріжок. – Я побіг, мені ще Юрка наздоганяти.
Крапельки води стікали з волосся по обличчю, та й комір сорочки був геть увесь мокрий, на білому сукні де-не-де зеленіли плями. Софія докірливо подивилася на сина, але промовчала й дістала з його волосся дві сухі голочки. Дала йому торбину, перехрестила, і, дивлячись, як зникає фігурка Дуська вдалині, подумки помолилася Богові, гаряче прохаючи, щоб оберігав її сина на усьому його шляху.
***
На подвір’ї гімназії було людно й гамірно. Молоді хлопці раділи, всміхалися рідним, були сповнені надій, але водночас можна було відчути їхню розгубленість. Ще б пак – дитинство закінчилося. Закінчилося швидко, для декого неочікувано, закінчилося неминуче. Невідомо, що приготувало майбутнє, і це не могло не бентежити.
– П’ясецький! Агов, Дуську! Стривай-но!
Андрій обернувся на крик товариша, і зупинився, зіщулившись від яскравого сонця.
– Чого тобі, Вітю? – запитав неохоче. Квапився ж бо.
– А ти той-во, в університет ліс свій вивчати підеш кажуть. Це правда? – поцікавився хлопець.
– Піду. – відказав Андрій.
Вітя зневажливо пхикнув.
– Дурний ти, Дуську. Кому ті твої ліси треба?
Андрій спохмурнів, руки мимоволі стиснулися в кулак, та він згадав мудрий вислів, який любив повторювати один його вчитель. Сперечатися з дурнем – все одно, що з голубом в шахи грати. Змовчав, хоч це і вартувало йому значних зусиль. Розвернувся і пішов далі. Треба було поспішати. На нього чекав ліс. На нього чекав рільничо-лісовий факультет. На нього чекала війна, хоч він ще цього не підозрював.
***
Шум від потягу досі стояв у вухах Андрія, хоча він і від’їхав хвилин із десять тому. Втім, може то був шум його власної крові, що кипіла від люті. Він не міг відірвати погляд від колії, якою нещодавно проїхав потяг, повністю заповнений деревиною.
– І так щовечора, – сумно зітхнув Петро, плескаючи хлопця по плечу.
Андрій прийшов до тями, зиркнув на старого, нічого не відповів, розвернувся і попрямував крутою протоптаною стежкою туди, де колись був гірський праліс. Злетів, вмить долаючи пристойну відстань, впав на землю і зажурено окинув поглядом спорожнілу місцину. Поодинокі смереки, що їх лишали кляті німці, ніби насміхаючись над небайдужими до природи людьми, тужили за своїми сестрами, зажурено хитаючись під спів пронизливого вітрюгану. Біль обпік гаряче парубоче серце, і хлопець пообіцяв самому собі, що зробить усе, щоб відновити ліси Карпат.
Андрій дістав із кишені шмат паперу і олівець, які завжди були при ньому. Ловлячи останні промені стомленого сонця, квапився вивести літери, раз по раз проштрикуючи папірець гострим кінчиком. Завершивши потік, що линув з душі, звично вивів у кінці «Дусько, 19…». Молодий поет безмірно надихався красою природи, проте не менше його надихала лють і прагнення пробудити свідомість народу стати на захист дерев, лісів, української землі.
***
За наступні роки Андрій П’ясецький вивів величезну кількість букв, створюючи не просто наукові праці, а цілі витвори мистецтва на основі своїх досліджень. Початок цьому поклала його дипломна робота, що стосувалася охороні кедрів у Горганах. Хлопець викохував ідею створення заповідника на цій території, і його мрії таки судилося збутися.
День, коли Андрій отримав диплом інженера-лісівника, був одним із найщасливіших у житті юнака. Сповнений натхнення та ідей, він приступив до праці. Його ініціативи не завжди віталися, на його шляху було безліч перешкод, проте хлопець вперто йшов до своїх цілей.
Андрій організував Лісосировинний трест, і, оточивши себе чесними та відданими рідній землі людьми, займався улюбленою справою – захищав ліси. Одружився (дужче за ліс він любив лише дружину Марію), заснував науково-дослідну станцію, вивчав праці світових вчених, ставив експерименти, втрапив до в’язниці, повернувся з неї живим, організував Український лісовий науково-дослідний інститут, став міністром лісів, і все це – у тяжкий період війни.
***
Андрій дістав з кишені годинник, нервово постукуючи по нозі, і роздратовано завважив, що чекає на професора Мантеля вже пів години. Нарешті постать німця з’явилася у кінці коридору. Підійшовши ближче, він прискіпливо подивився на хлопця крізь скельця своїх окулярів.
– Це ви, П’ясецький? Ну ходімо. Розкажете мені, що такого нагального трапилося, що ви примчали аж у Краків.
Чоловік відчинив двері і зайшов до кабінету. Андрій попрямував слідом. Кімнатка була невеликою та темною, повітря – затхлим, а сонце, здавалося, майже ніколи не зазирало до неї.
– Прошу, сідайте, – махнув рукою професор, вмощуючись за столом, але хлопець був занадто збудженим, щоб сидіти.
– Від мене вимагають вирубати букові ліси, – перейшов одразу до справи Андрій, поправив окуляри, насунувши їх на носа, і витер хустинкою спітніле чоло. «Кляті німці вимагають!» – промайнула в голові молодого чоловіка думка. Проте сказати цього Мантелю він не міг – йому потрібна була підтримка вченого.
Професор Мантель нахмурив густі брови, постукуючи по столу олівцем.
– І чого ви хочете від мене, П’ясецький?
– Якщо це станеться, це буде екологічна катастрофа, пане професоре! Хто-хто, а ви повинні це розуміти!
Мантель багато чув про цього завзятого українського лісівника, тому уважно вислухав його докази. Після довгих перемовин Андрій нарешті вийшов із кабінету визначного вченого. Професор Мантель дотримав свого слова, і трохи пізніше ліси Янівського надлісництва стали науковим об’єктом, та П’ясецький недовго зміг радіти цьому. За любов до рідної землі на хлопця знову чекала в’язниця.
***
Під пильним наглядом німців змучені хлопці йшли один за одним у бік Кортумової гори, де Андрій колись любив блукати. Під ногами шелестіло опале листя. Голі дерева, поодинокі ялинки та сосни погойдувалися від сильного вітру. Було дуже тихо, і сонце ще тільки виринало з-за обрію. Осінь поступалася зимі, повітря було морозним. У небі повільно кружляли сніжинки. «Зима… Львів узимку дуже гарний, – мимоволі подумалося Андрію. – Шкода, що я вже цього не побачу».
Він опустив очі до землі, й помітив брунатний листочок, що причепився до штанів. Хотів було нахилитися, щоб його зняти, але згадав, що руки зв’язані. Хлопці попереду раптом зупинилися, змушуючи зупинитись і Андрія. «Ось і кінець». Під постріли його серце забилося швидше. Через якусь мить він впав на холодну землю поруч з іншими. Його серце, гупнувши в грудях останній раз, завмерло. На обличчі молодого чоловіка застигла слабка посмішка. Андрій П’ясецький помер, як і жив, поруч з лісом.
Андрій П’ясецький (27 серпня 1909, Реклинець — 25(27) листопада 1942, Львів) — вчений, політичний та громадський діяч, міністр лісів в уряді Ярослава Стецька. Автор праці «Про побудування і біологічний розвиток ряду типів українського лісу», яка і в наш час не втратила своєї наукової вартості. Розстріляний гестапівцями на схилі Кортумової гори поблизу Янівського кладовища у Львові.