У листопаді 2020 року було оголошено про початок першого міжнародного літературного конкурсу імені Марії Урбанської. 2021 рік став другим роком проведення конкурсу. До участі в ньому зголосилося 30 авторів із різних куточків України, Польщі та США, які презентували 32 оригінальних твори різних жанрів. У творах, що ми представимо в цьогорічному альманасі, є приклади істинного кохання, вірності та честі людей, їхньої відданості принципам і справі, якій служать. Є історії про Тартаків та людей, що з ним пов’язані.
Історична пам’ять та її збереження надзвичайно важливі як для кожного мешканця чи то найменшого українського села, чи то великого мегаполісу. Цим конкурсом ми прагнемо пригадати наше минуле, показати, якою багатою на історичні події та видатні постаті наша країна. Ми повинні пам’ятати наше минуле – щоб не забувати про наше коріння.
ОРГАНІЗАТОРИ КОНКУРСУ:
- Ініціативна група з відродження Тартаківського палацу: facebook.com/TARTAKIV
- БФ «Спадщина.УА»: heritage-fund.com.ua
- Кристинополь.інфо: krystynopol.info
ЖУРІ:
- Оксана ЛОБКО – кандидатка історичних наук, дослідниця Тартаківського палацу
- Оксана ІВАСЮК – кандидатка філологічних наук, доцентка, культурно-громадська діячка, літературознавиця
- Олена ЗАМОЙСЬКА – дослідниця локальної історії, перекладачка
- Ганна ГАВРИЛІВ – засновниця та керівниця благодійного фонду «Спадщина.УА»
- Дара КОРНІЙ – українська письменниця-прозаїк, лауреатка третьої літературної премії «Коронація слова» (2010)
- Юрій ГРИНІВ – спеціаліст Відділу культури Червоноградської міської ради, краєзнавець, адміністратор інтернет-ресурсу «Krystynopol.info»
- Руслана АНТОНЮК – поетеса, начальник відділу освіти, культури, релігій та туризму Червоноградської РДА
- Галина ТИМЧИШИН – вчителька української мови та літератури Сокальського ліцею №1 імені Олега Романіва
Переможцями ІІ літературного конкурсу імені Марії Урбанської стали:
Номінація «ПОЕЗІЯ»
1 місце – серія віршів «Під ґречний вальс в Тартаківському замку», Марина Зозуля, с. Лиман (Харківщина);
2 місце – поезія «Дума про Петра Саноцького», Володимир Полянчук, с. Боб’ятин (Львівщина);
3 місце – вірш «Любов живе», Любов Бенедишин, м. Сокаль (Львівщина);
3 місце – вірш «Палац у Тартакові», наймолодша учасниця Конкурсу (7 років!) Соловйова Олена, с. Тартаків (Львівщина).
1 місце
Зозуля Марина Олександрівна
/ псевдонім Білоозерянська Чайка /
с. Лиман (Харківщина). Марина Зозуля проживає у с. Лиман, Зміївщина, працює директоркою Зміївського позаміського дитячого закладу оздоровлення та відпочинку «Біле озеро». Білоозерянська Чайка видала кілька літературних збірок. Дворазова лауреатка ІІ ступеня та Лауреатка ІІІ ступеня Всесвітнього журналу «LITTERcon» у конкурсах 2022 р. Переможець Всеукраїнського літературного конкурсу «Ю.Котермак-2020» (2020 р.). Гран-Прі Міжнародного багатожанрового фестивалю-конкурсу «Нашого цвіту – по всьому світу» (вересень 2021).
«ПІД ГРЕЧНИЙ ВАЛЬС В ТАРТАКІВСЬКОМУ ЗАМКУ…»
Біла рукавичка
/сектина/
Осінній бал в Тартаківськім палаці,
Твоя рука у білій рукавичці,
Шляхетність рухів, виправка – козацькі,
А очі – мов смарагди у петлицях…
Рубіни з діамантами срібляться –
Здається нам, що вальс цей просто сниться…
Такого танцюриста – пошукати:
Пишаєшся на ба́лах-маскарадах.
Безжальний час… і танець став згасати,
Не тішить серце музика і свято.
Манірно посміхаються дівчата –
Згасав із музикою настрій, ніби падав…
Прийти до тями, зніченій, удасться
В саду розкішнім, від людей подалі.
Та біла рукавичка на зап’ястку
В чуття покличе, досі небувалі,
І подарує нам безмежне щастя
Під ґречний вальс на українськім балі.
Білий танець
Йду через залу крізь роки́ – минаю час,
На білий танець запрошу Вас… Ви ж не проти?
І вже давно звучить омріяний наш вальс,
Та тільки болем озиваються всі ноти…
Вам так пасує елегантний, модний фрак,
Ви не впізнали в першу мить солідну даму.
Хоч кожен з нас давно окремий шлях обрав,
Я дуже часто в мріях так кружляю з Вами.
Чарує білий танець – у ньому – юні ми,
Немов одні на світі… в спорожнілій залі.
На сукні сріблом відливає оксамит
Під ті слова, що так колись і не сказали…
Оркестре, я тебе прошу, подовше грай:
Нам не забути цей мотив тепер довіку.
Забив воскреслих почуттів палкий ручай…
…І грали й грали нам розчулені музики.
Для Дами
Палке тепло
у канделябрі тріпотіло.
Роялю тло
впивалось в чуйну душу, ніби птах,
стікаючи по змучених свічах,
Вздовж тіла…
Краса лилась
Коханням – в величі розкішним,
Ковшем тепла,
що барвами наповнив нотний стан,
В чуттєвості – останній віск розтав –
Неспішно…
Під клавіш сніг –
всі незбагненні серцю гами.
І нот розбіг,
що квітне у схвильованих серцях,
в трояндових розсипавсь пелюстках –
Для Дами…
Перший бал
Тартаків в мішурі та конфетті –
Прикрашена святково пишна зала.
Мов віхола у блискітках тих грала –
це був Ваш перший вихід у житті.
Завмер схвильовано увесь оркестр,
Ви щось граційно кажете сусідці.
І ніби в сяйві – мармурові східці
Вітають кожен витончений жест.
Прикрита заздрість з боку літніх дам,
Пікантний інтерес – від кавалерів.
Ваш милий усміх, ніби у Венери –
І кожне серце вже належить Вам…
Милуюсь відображенням дзеркал,
Тамую від краси такої подих.
Ви стоїте, замислившись, на сходах –
Хай буде нескінченним перший бал.
Тартаківська осінь
Краса звеличена в необароко,
В декорі древніх родових гербів.
Осіннє листя шурхотить пожовкле:
Співає пісню вікову тобі…
Здається, ніби відблиски з підвалів –
Блукають замком привиди старі.
І ніби знову поблизу Сокаля
Фонтани й клумби замість пустирів.
Ошатно вбрані кавалери й дами
Зібрались у Тартакові на пир,
До столу ґречно гості посідали,
А з ними – сам Потоцький Казимир.
Кружляють пари, п’ють гравці у кріслах
В осяйності замріяних дзеркал.
На вежах – шпилі золотом воскресли –
Птахи виводять замкові хорал.
Лунають звуки гімну урочисто
Через віки, що замок цей всотав.
Немов львів’янка-панночка вогниста
На бал прямує осінь золота.
Руда танцює в справжньому Версалі
Зовсім одна веде… на самоті…
І згадує шляхетність небувалу:
Що не кажіть, бали уже не ті…
Із падолисту ніби поволока
Лягає на маєток, що вцілів –
На елегантність справжнього бароко
Красу та гордість рідної землі.
2 місце
Полянчук Володимир Павлович
с. Боб’ятин (Львівщина). Володимир Полянчук за освітою історик, закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Певний час бувголовою Сокальського районного об’єднання товариства української мови ім.Т.Шевченка. Член української асоціації письменників. З 1999 по 2016 – голова Сокальського районного ЛМО «Колос», головний редактор альманаху «Соколиний край». Має видані поетичні збірки.
ДУМА ПРО ПЕТРА САНОЦЬКОГО
Присвячується патріотові України, громадсько-політичному діячу, провіднику 9-го полку пластунів ім. П.Дорошенка, організатору куреня УСП «Крилаті» в Сокалі, кандидату на пост референта пропаганди Крайової команди УВО, організатору ОУН на Сокальщині, політв’язню польських тюрем, ініціатору відбиванки (волейболу) на Сокальщині, журналісту й публіцисту (псевдо «Орел Сизокрилий»), доктору права, філософії і теології, уродженцю м. Тартаків – Петру Саноцькому (1904 – 1944).
Заспів
Рідний краю, Сокальщино мила,
Де над Бугом родючі поля,
Скільки славних синів ти зростила,
Хто за волю Вкраїни поляг.
Про одного із них буде мова,
Що на пам’ять людську заслужив.
Про Саноцького із Тартакова
Його чин і геройський порив.
Мій земляк… Скільки чув я про нього
Від усіх, хто його пам’ятав.
Його страдницьку смертну дорогу
І про те, як легендою став.
Відчувається дух його досі,
Він із нами просвіту веде.
В літ майбутніх спресованім стосі
Він в непам’ять вже не одійде.
Тут його і моє стало згідним,
Тут моє і його обнялось.
Я горджусь земляком своїм рідним,
Бо за що він боровся – збулось.
Розгортаю історій сувої,
Дух звитяги у людства не щез.
Та земля, що зродила героїв
Буде мати пошану в небес.
ІІ
Тут в гімназії він в пориваннях,
У широкому колі діянь.
Він – спортовець, постійно в змаганнях,
Він – пластун – ще одне із призвань.
Уявляєм, як в часі вже давнім,
Все під співи стрілецьких пісень,
Пластуни у пориві запальнім
Крокували в майбутности день.
Попереду – стрункий, величавий,
А кучері, мов птаха крило,
Повний сили, завзяття і слави,
З Тартакова – Саноцький Петро.
Кошовий вже Сокальського пласту,
За собою вів юності цвіт,
Щоб Вкраїні на вірність поклястись
І в безсмертя продовжити хід.
ІІІ
Ґімназійну вже склавши матуру,
Був до війська покликаний. Ось
Пережити оту шуру-буру
Підхорунжим уже довелось.
Дбав про розвиток «Рідної школи»,
Й сам тягнувся жадібно до знань,
Захоронки і «Дорости» були
Чільним полем його починань.
«Рідну школу» заклав в селі Русин,
Щоб по групах учити дітей,
Бо ж донести до кожного мусить
Світло знань, як нагальних речей.
За плечима уже докторати:
Теологію й право вивчав,
Сан священника міг вже прийняти,
Але путь він інакший обрав.
Це був шлях боротьби і звитяги,
Шлях труда й безконечних жертов.
За Вкраїни потоптані стяги,
Він на бій з ворогами пішов.
Він руки не подав жодним хруням
І не бачив у цьому вини.
У повіті котилось відлуння:
Так як він – кожен з нас учини.
Він у перших завжди стояв лавах
І себе не беріг від тривог,
Як відважний, невтомний у справах,
Референтом мав стати УВО.
Як на «Пласт» і на «Сокіл», і «Луги»
Окупанти наклали табу,
Він ламав їх зловісні потуги –
В інший спосіб повів боротьбу.
Щоби молодь підтримувать, знаю,
Він задіяв вже інший прорив:
Він у селах Сокальського краю
Вже гуртки відбиванки створив.
Хлопців вчив, як то грати «бальона»,
А між тим говорив їм про те,
Що Свобода – найкраща корона,
Бо здобута за діло святе.
Свого кореня не забувати,
Він краянам постійно твердив
І невольничі ґрати здолати,
Як себе налаштуєм на зрив.
Незалежність, лишень, то єдине,
Що нас вивести може з пітьми,
Чи здобудем державу чи згинем,
Але треба нам бути людьми.
Говоров про уСуСіВ звитяги,
Про жертовність вояків УГА
І за волю утрачені змаги.
Пильним будь! Свого знов не проґав!
І з юнацтвом просвіта тривала,
Бо ще змалку до неї привик.
Добрих знань і умінь вимагала,
Інтерес, щоб в юнацтва не зник.
Він своєї свідомий посвяти
Тож і заклик на спротив трива.
Ось кого мала юнь поважати
За діла, але не лиш за слова.
Відзначали Шевченківські дати,
Ювілеї Івана Франка
І Шашкевича пошанувати
Закликала ідея палка.
Тож збирав наколесників чоту,
На Підлисся із ними рушав,
А зимою до сьомого поту
Вже на лижвах уміло ганяв.
Він для молоді завше і всюди –
Гідний приклад і авторитет.
Йде нова вже ідея між люди –
Заснувати університет.
Ну, звичайно, сільський символічний,
Де б курс лекцій всяк слухати міг.
Про історії код наш одвічний,
Суть Тризуба, як наш оберіг.
Просвітянська, виходить, толока,
Що торкає сільського буття,
Де тематика, буде широка,
Бо ж узята із сфери життя.
В час оцей на потрібне всім діло,
Зголосивсь патріот не один,
Серед них: доктор Лев, Покотило,
Син отця – Любомир Олексин.
Тих покликаних ширшало коло,
Переважно із членів ОУН
І горнулась когортами молодь
До ідей, що гласив їм трибун.
І почалась доба рефератів
По читальнях «Просвіти» тоді.
Він до знань праг усіх залучати,
Щоб зарадить краянам в біді.
Бувши завжди у гущі юнацтва
Багатьох застережити зміг
Про шкідливість паління й пияцтва,
Бо калічить здоров’я то – гріх.
Щоби п’янство у селах віджило,
Щоб тверезість зросла між людьми,
Товариство «Відродження» жило
Гаслом дужим: «Всім геть від корчми».
ІV
Добре знав про воєнні події,
Коли з Польщею стялися ми.
Про утрачені ЗУНРу надії –
Стати вільними врешті людьми.
Думка вкотре всю душу ятрила,
Зараз ляхам почет і хвала.
Польща встала, та нас придавила,
Нам свобідно дихнуть не дала.
Похилились калиною в лузі…
Звинуватить ж в завзятті не смій.
Ворогам поступились в потузі,
Але з ним не скінчився ще бій.
Корпус Галлєра Антанта зшила
І озброїла їх до зубів.
Без малого стотисячна сила
Мала стримувать більшовиків.
Замість бити московську голоту,
Учинився такий викрутас:
Польща вкотре вчинила підлоту,
Спрямувавши цей Корпус на нас.
До поляків Антанта прихильна
Помагала їм всім чим могла,
Тож галєрчиків армія сильна
Нас в облогу повсюди взяла.
Ми боролись, як леви, Атланти,
То геройський, упертий був герць,
Лиш прихильність до Польщі Антанти
Всі зусилля звела нанівець.
Хоч і ми провели офензиву
Під Чортковом успішно тоді,
Та не стало вже сил до спротиву,
Ми залишились в світі одні.
Ворогами укотре приперті,
Хоч іди з ними бийсь голіруч.
Боронились в «трикутнику смерті»
Й відступили нарешті за Збруч.
А там знову на бранному полі
Захищали державності стяг,
Але й там не здобулися волі
У жертовних смертельних боях.
Тож чи треба шукати причину,
Тих поразок спивати питво.
Знов зберемо борців за Вкраїну
І утворим підпільно УВО.
Згодом з юнню проводячи вишкіл,
Все, що сам, як військовий, набув
Їм старавсь передати, хоч трішки,
Збройний чин, щоб ніхто не забув.
Бо в майбутнім, напевно, прийдеться
Захищати свої терени.
Викладав, не шкодуючи серця,
Юні душі отим полонив.
V
У своєму діянні безстрашнім
Не минув все ж тюремних яриг
І Берези Картузької каші
Він попробувать також устиг.
Упокорення не оминули
Патріоти у нашім краї.
На розправу улани прибули –
У читальнях свистять нагаї.
Розривали Шевченка портрети
І топтали портрети Франка,
Шматували книги й газети,
Хто сказав щось, тому – канчука.
І в крамницях погром учиняли,
Попід ноги жбурлялась мука.
Патріотів на оці всіх мали,
Їх покара чекала тяжка.
А поліція кинула око,
На усі починання Петра,
Тож улани чинили жорстоко,
Упокорень нависла пора.
І схопили Петра до арешту,
Нагло так на розправу взяли.
Моя правдонько – доле, ну де ж ти?
Розв’язати хоч руки звели.
В Тартаківець його волочили,
Там, де ґмінна управа була,
Як снопа по спині молотили,
Аби Польська довічно жила.
Як на лаву дубову поклали,
Перший раз – двадцять п’ять нагаїв.
«To niech żyje Ukraina ?» – питали,
«Хай живе Україна!» – повів.
«Klyatyy zbuy! Тобі цього замало?» –
Знов зловісно канчук засвистів.
«To niech żyje Ukraina?» – сміялись,
«Хай живе!» – не здававсь, шепотів…
І тоді на скривавлену спину
Третя порція злісно лягла:
– Це тобі за твою Україну! –
Чула стихла громада села.
Скільки мусів він мук перейняти,
Навіть у перший же день війни,
Коли п’яні німецькі солдати
Сестру й матір звели до труни.
Як лишатись рідного дому,
Щоб скитальцем по світу блукать.
Ранить душу розпука погрому,
То чи довго від болю страждать.
VI
Повертаються знову совіти,
Чого ждати від них вже йому:
Чи зашлють до Сибіру чманіти,
Чи відразу посадять в тюрму?
То куди тепер з дому податись? –
Гризла дума важка повсякчас.
Все ж почав помаленьку збиратись,
В торбу взявши харчів про запас.
Помолившись сердечно до Бога
(Бо мандрівка, видать, не легка),
На Мостищину слалась дорога,
Аж до друга, отця Мацюка.
Був Микола Мацюк із Зубкова,
У Сокальській гімназії вчивсь,
Із Саноцьким Петром з Тартакова
Він сердечно тоді подруживсь.
Там до купки зібралось їх троє,
Володимир ж добавивсь – отець.
І були вони думки одної,
Щоб прийняти якийсь рішенець.
І рішили на Захід податись,
Перетнути до Польщі кордон,
І до ворога лап не пійматись,
І не втрапить полякам в полон.
Як тривога чеканням обросла
Про навальний совітський прорив,
То наважились йти у Ярослав
Там, де дядько Саноцького жив.
Може там знайдем гідний прихисток
Для душі і для тіла спокій.
Все ж таки українське це місто,
Ну і дядько поможе чимсь мій.
Аківцями ж повсюдно кишіло,
Ніччю шастали боївкарі,
Треба бути обачним й уміло
Пробиратись в ранковій порі.
Та не сталося так, як гадалось,
Усі плани пішли шкереберть,
Бо у руки полякам попались,
Їх чекали тортури і смерть.
Обв’язали колючим дротиськом
Трійко їх після звірських знущань
Й повезли в Закостілля, що близько
Від Твіржі для нових катувань.
Поляк Фусик – уродженець Твіржі –
Нелюдами в цей час керував.
Трьом священникам муки найгірші
Зверх катівські щораз добирав.
Кровоточили рани на тілі,
Під ногами земля попливла
Наша трійця в отім Закостіллі
Мученицькую смерть прийняла.
Лиш за те, що вкраїнцями звались,
За їх мову й за все взагалі.
Ворогами життя позбавлялись
На своїй Богом даній землі.
Як загинув «Орел Сизокрилий»?
Як недоля спіткала тяжка?
І не знав же ніхто, де могила,
Де покоїться прах земляка.
Йшли роки…Забувались помалу
Ті, хто звірства пекельні чинив
Забуттю ж не дали на поталу
Тих, хто волю святу боронив.
Півстоліття минуло як вчитель
Закостільської школи – Клюфос,
Історичної правди ревнитель
Забуття розворушив наркоз.
Дехто радив йому: та не лізь в це,
Скільки років пройшло – тож забудь,
Але він взявсь шукати те місце ,
Де могло захоронення буть.
І почались пошуки всюди,
Де можливість була тут така,
Помагали йому добрі люди
І родина отця Мацюка.
І натрапив… З’їжджались експерти
Дослідить: чи це справді вони
І сліди мученицької смерти
Убієнних тоді без вини.
Між кісток дріт виднівся колючий,
Ним обмотані жертви були.
Це ж вони! Вирвавсь крик чийсь болючий,
А в серцях, наче дзвони гули.
Три священники стали вже прахом
Відколи, відколи, відколи.
За Вкраїну вони, бідолахи
Молодеє життя віддали!
При великому зборі народу,
Що з навколишніх сіл підоспів,
Прах Саноцького в добру погоду
Перевезли в село Тартаків.
Гімн державний звучить знов розлого,
Прапори майорять на вітрах.
Не забула Вітчизна про нього,
Про тернистий той пройдений шлях.
Отакий він у нашій уяві,
Весь в ідеї, нескорений весь.
В ореолі звитяги і слави
Він підтримував нації честь.
Післяслово
Сорок років встиг всього прожити…
Вража зграя зірвала політ.
Про те все, що зумів він зробити,
Пам’ятати нам кожному слід.
Що відбиванку в наших теренах,
Він за Польщі у нас утворив.
Волейбольний турнір його ймення,
На Сокальщині в час наш ожив.
Не говорю про нього багацько,
Традиційним він став для краян,
А в життя його втілив Новацький –
Всім відомий нам тренер Роман.
В честь Саноцького й школу назвали,
Бо ж любив він таки дітвору.
Земляки йому шану віддали,
З нього приклад достойний беруть.
Для села і цілої округи,
Наступив урочистий момент,
За Петра надзвичайні заслуги
Спорудили іще монумент.
Дум народу одвічних вершитель,
Той, що все Україною снив,
Перед школою, наче учитель,
Своє серце і душу відкрив.
І кладуть до постаменту діти,
Живі квіти і пишні вінки.
Буде в пам’яті нашій він жити
На грядущі роки і віки.
3 місце
Любов Бенедишин
м. Сокаль. Головний бухгалтер приватної агрофірми «Птахівник». Авторка понад десяти поетичних збірок. Активно займається громадською діяльністю, є членом Благодійного фонду «Майбутнє України. Сокальщина».
ЛЮБОВ ЖИВЕ…
Марії-Ружі Урбанській, останній власниці Тартаківського палацу.
Просіяти зоряне і зоровé:
в любові натура не панська –
вона ж бо і досі відкрито живе
під небом палацу Урбанських.
У неї тут спогади: всім дати лад!
І мрію мережити – звичка:
Ось-ось біля входу (чи, може, вже над)
Знайома зупиниться бричка.
І пані всміхнеться, така як була,
і ступить на землю шляхетно.
Спитає в любові: «Ну, як ти жила?
Чи скрізь почувалась причетно?
Спасибі, що пам’ять про все бережеш,
і світло впускаєш у вікна.
Ці стіни втомились від тиші, авжеж…»
…І раптом, спрозорівши, зникне.
Лиш вітер шукатиме слід від коліс
і Ружі парфум – у повітрі.
І час, що здавалось, байдужий до сліз,
торкнеться любові: «На… витри…»
31.07.2021
Прочитано 1 серпня 2021 р. в палаці Урбанських, с. Тартаків.
3 місце, відзнака наймолодшої учасниці конкурсу
Оленка Соловйова
с. Тартаків (Львівщина). Соловйова Олена Володимирівна, 2014 р.н., учениця у Сокальській ЗШ I-III ст. №2.
ПАЛАЦ У ТАРТАКОВІ
Стоїть палац, мов оберіг села,
Стоїть роки, століття просто неба,
Його історія з минулого прийшла
І пам’ятати про це всім нам треба.
Ще у сімнадцятім столітті це було,
А саме в його другій половині:
Потоцький Казимир прийшов в село,
Щоб славу залишить свою донині.
Палац Потоцьких – пам’ятка стара,
Укріплена ровами, міцним муром.
Книгарня рідкісна, пошив сукна,
Дзеркальна зала, канули в минуле.
А скільки балів різних він збирав,
Скільки вельмож стрічав з усього світу,
Тут італійську оперу вітав,
Гостинним був завжди і був привітним.
Його окрасою був гарний сад
Із рідкісними видами насаджень,
Азалії, магнолій цілий ряд!
Яка краса! Скільки приємних вражень!
Згодом Лянцкорським у посаг діставсь
За звичаєм, як в ті часи бувало,
А Збіґнєв чомусь частку розібрав,
Натомість нові стіни збудували.
Зазнав пожежі, з часом руйнувань
Там герб родинний ще зберігся досі,
Не побоявсь погодних коливань
Стоїть у спеку й, звісно, у морози.
Його пілястри й досі збереглись,
Й розписані художниками фрески,
Й частину того, що було колись,
Вдається в сьогодення перенести.