Усі твої імена. Пам’яті останньої власниці Тартаківського палацу

Пропонуємо до вашої уваги тексти переможців II літературного конкурсу імені Марії Урбанської в номінації “Проза”. Публікуємо оповідання переможця (2 місце) «Усі твої імена», Роксолана Жаркова, м. Львів. Це твір пам’яті Марії Ружі Флорентині Урбанській – останній власниці Тартаківського палацу.

Роксолана Жаркова

Жаркова Роксолана письменниця. Учасниця, фіналістка та переможниця багатьох літературно-мистецьких конкурсів. Авторка кількох поетичних збірок. Пише вірші, прозу, есеїстику, літературно-критичні статті.

УСІ ТВОЇ ІМЕНА

Червоне місто. Червоними цівками дощі – зі стелі, зі стін. 1942. Мідне небо над містом, що вкрите іржею і смутком, не впускає сонце, загороджуючи йому дорогу захмарними туманними вартовими. Йошкар-Ола, так, здається, називають цей біль, що просочується крізь стелі, крізь стіни. Czerwień to okropny kolor, bardziej boję się czerwieni niż czerni, bo nie ma czarnej krwi, tylko czerwona [1].

Скрізь люди, кажеш, то чого тоді я сама? – питаю, бо що тут ще робити, як не це?! Загороджені будівлі, підперезані вітами старезних беріз замість поясів. Пси у дворах щось белькочуть чужою мовою. Марій Ел, тут, здається, я ще жива. Написати щось, надіслати якусь поштівку абощо. Запхати усю себе у білі конверти. Одягтися у білі савани димів на Волгою і

пливти кудись в позаземне… Додому. До запитання. Pisać, żeby nie zwariować, napisać coś, czego nikt nigdy nie przeczyta, nawet ty, ty przede wszystkim…[2] Мої листи, сховані під жовтою облізлою робою, зрослися зі шкірою, вросли у неї, схрестились у ній корінням яблунь і грушок, обнялися корінням зі мною. Тонка шкірка… у тих яблук з нашого саду. Терпка серцевина… у тих груш… замість серця. Замість серця, кажеш, лишається зерня, то візьми, посади, проросту, десь там вже, у тамтому житті після себе.

Волга вологими рукавами тягнеться втерти мені лице. Не дам, не дам! – майже кричу до сторожів, що хочуть вирвати в мене зі шкіри саджанці листів додому. «Не дайся, – казала колись мама, – не дайся вбитися заживо». Ні, мам, я не… Мама плаче і ховає очі за широкими брамами рук. Не треба, мам, я виросла… Не треба! – з ревінням впольованої звірини пручаюся. Волга вологими рукавами тягне мене до себе, і я віддаюся Волзі, зимній, ніби Бог ніколи не грів її своїм подихом. Засни, кажуть сутінки, застрягаючи в горлі залізною кулькою вчорашніх сподівань. Він тебе кличе, нашіптують примари в’язничних коридорів. Він тебе кли… Ти маєш іти. Тільки ноги твої, ніби старезні пні, прикуті до місця. Не ступиш і кроку. Засни, кажуть сутінки. І я засинаю. Już nie wiem, czy istnieję, czy mój dom istnieje w pamięci, czy jest ten sen, który kontynuuję…[3] […]

Будеш Ружею, дозволили. І ростимеш. І підливали вчасно. І я росла. Десь там пиляли ліс, і запах свіжої тирси застилав мою колиску, мов теплі пелюшки. Вуйко Збишек розповідав, як серед шматків тирси, шумних лісопилок і густих кущів дерну, на широкій оазі світла постав палац. Справжній. Аж зі Львова привезли проєктанта, Вінцента Равського. Заплатили йому добрі гроші, щоби створив нам тут маленьке французьке необароко на два поверхи, з бальконом і статуями, і з дзиґарями на вежі. Вінцент, урочисто походжаючи, ніби на якомусь балю, міряв кроками територію, показував вуйцю Збишеку химерні рисунки. То таке буде, як у тім Монаку! Вуйцьо сміявся, як мені все те оповідав, його густі вуса, мов лебедині крила, раз-у-раз злітали вгору, лоскотали ніс, від того він ще більше заливався сміхом: – Kocham cię, mój mały kwiatku! Obiecaj mi, że nigdy nie stracisz swoich płatków! [4]

А в люкарні можна було спостерігати за зірками, особливо влітку, коли ясні короткі ночі спускаються на землю, залишаючи небо відкритим для місяця-самітника. Дзигарі проспівують північ уривчастими киваннями своєї голови. Колись їх не стане, хтось вкраде знаменитий годинник Лянцкоронських, залишивши зяючу рану, отвір від кулі, сліпе порожнє око Тартакова. Хтось забере наш час, забере нас із часу, запхне у кишеню століть, як поспішно ховає вкрадене якийсь нечемний хлопчисько. Що він тут робить? Що він загубив серед цих твердих панських стін, серед цих красенів-атлантів? Терплячі теламони, ніби держать наш світ, світ, який ось-ось покришиться, ніби зачерствілий хліб, голубам і всякій птиці, прилетілій до нашого двору… Колись тут були Потоцькі, потім ми, а хто тут буде після нас? Якийсь великий камінь розіб’є одного вечора скло люкарні, і якийсь зойк зірветься у глибінь, і звідти я вже ніколи не побачу своїх зірок…

Будеш Флорентиною, тішилися. Та сама Ружа, тільки міцніша, гінка, стійка до морозів, непохитна до вітрів. Зі шовковим ясно-зеленим листям. З дрібним колюччям на спині. Не торкайся, не колися. Відходь, відступай, тікай, не оглядайся, біжи. Казала йому, аби не любив. І він послухав. Відходив, відступав, тікав, не оглядався, біг. Тихенько. Поволі. А я лишилася. Одна знову. У палаці з великими вікнами, у які зазирає печаль перед кожним пробудженим світанком. Miłość do Jezusa jest silniejsza niż wszystkie twoje inne miłości [5].

Тіло болить. Відчуваю кожен німий рух, кожне приглушене тріпотіння двох птахів на своїх зап’ястях, які мені колись хтось перев’яже товстим мотузяним шнурком і поведе у тишу. Долинатимуть туди хіба голоси моїх тартаківських вільшанок. Ті, що носять Ісусову кров у себе на грудях, співають божественно. Втішаючи когось, втішаєшся сам. Отче наш… хай буде воля Твоя… і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим… Хіба голоси моїх вільшанок… Ті, що носять Ісусову кров… Амінь.

O Dziewico Maryjo, daj mi siłę do wytrwania…[6] Будеш Марією, засмутилися. Бо доля ця незавидна. Бо мука ця незвідана… А що мені тепер? Їхні очі ніколи більше не будуть тобі чужими, пояснює хтось вгорі. Ну, бо ти не можеш стояти збоку. Стояти і споглядати. Czy rozumiesz, Marie, że oni wszyscy są twoimi dziećmi [7]? Напевно. Навчи їх писати. Читати. Як умієш сама. Чи ти усвідомлюєш, Маріє, чому ти – Марія? Чому усі твої імена не просто так? Imiona to drogi, którymi idziemy z Bogiem [8]. […]

– Кто умер? – Какая-то Урбанская? – Кто она? – Не знаю… Мария, кажется …[9]


[1] Червоний – це жахливий колір, червоного боюся більше, ніж чорного, бо немає чорної крові, тільки червона (пол.).

[2] Писати, щоб не збожеволіти, написати щось, чого ніхто ніколи не прочитає, навіть ти, передусім ти (пол.).

[3] Вже не знаю, чи існує, чи  мій дім існує в пам’яті, чи це сон, який продовжує снитися (пол.). 

[4] Люблю тебе, моя мала квітко! Пообіцяй мені, що ніколи не втратиш своїх пелюстків! (пол.).

[5] Любов до Ісуса дужча, ніж усі інші твої любові (пол.).

[6] О, діво Маріє, дай мені сили витерпіти (пол.).

[7] Чи розумієш, Маріє, що всі вони є твоїми дітьми?(пол.).

[8]  Імена – це дороги, якими ми йдемо з Богом (пол.).

[9]  –  Хто помер? – Якась Урбанська. – Хто вона? – Не знаю… Марія, здається (рос.).

На фото вгорі: Документ ідентифікації особи. Марія Урбанська (фрагмент). З родинного фотоархіву Потворовських із Лондона.

Ми у Instagram
Позначки: