Юне в історичному вимірі місто, що нині (і поки що) зветься Червоноградом, у різні часи й називали по-різному. Бо назви міст завжди є маркерами приналежності. Утім, топоніміка географічних назв не завжди пов’язана із завоюванням території: іноді автоніми (себто оригінальні назви) змінювалися ендонімами (самоназвами), ба навіть екзонімами (іншомовними назвами). А іноді усі ці назви існували паралельно. І це цілком нормальний процес, суб’єктом якого був, є і буде сучасний Червоноград.
Місто Кристини
Місто і справді молоде, якщо порівнювати його з поближнім Белзом, уперше згаданим в Літописі руському (937–987 рр.), ба навіть селищем Новий Двір, на землях якого Кристинополь повстав. Бо перша згадка про Новий Двір датована аж 1525 роком – польська королева Бона Сфорца, дружина короля Сиґізмунда, дала це поселення (і низку інших) як посаг за своєю придворною дамою, неаполітанкою Порцією Аркамоне, яку пошлюбив Ян Тшцінський. Отже, Новий Двір існував щонайменше понад століття до заснування Кристинополя.
Фелікс Казімєж Потоцький назвав місто на честь Кристини з Любомирських, пошлюбленої ним 18 вересня 1661 року. Тож можна обґрунтовано припустити, що й місто виникло та отримало назву Кристинополь між 1661 та 1665 роком, бо на карті французького картографа Гійома Сансона 1665 року уже бачимо Kristianpolis (подяка Олені Британ, яка звернула увагу на цю карту). Чому Крістіанполіс? Вірогідно тому, що Сансон був французом, а ім’я Кристина (укр. Христина) походить від лат. Christianus (жін. форма – Christiana, що означає «християнка»). Ну, а грецьке «поліс» або «полі» (місто) є традиційною складовою у назвах багатьох міст. Цікаво, що в написаних латиною документах кінця XVII століття зустрічаємо й іншу форму написання назви міста – Christinopoli, як-от у хвалебній оді Кристині Потоцькій, написаній 1699 року.
Кристина Потоцька була правнучкою руського князя Олександра Острозького – чи не останнього палкого охоронця православ’я у тогочасній Речі Посполитій. До речі, з її прадідом пов’язана подія, яка в історії має назву «Острозька трагедія». На Великдень 1636 року Олександрова донька Анна за намови єзуїтів викопала кістки князя, обмила їх і перехрестила покійного батька в католицькому обряді. Острожани обурилися цим вчинком і підняли повстання, яке було нещадно придушене. І хоч нащадки Олександра стали католиками, не варто осуджувати їх – то були інші часи із іншими звичаями. Благочестиве життя Олександрової праонуки, Кристини Потоцької, описане дуже докладно – насамперед її сповідником (читати тут), і дорікнути пані, на честь якої назвали місто, нічим, хіба що тим, що не ліпила вареників, співаючи українських пісень.
Кристинополь чи Христинополь?
Виглядає на те, що у ХVIII столітті поруч з офіційною Кристинополь побутувала й українська самоназва Христинополь, бо обидва варіанти (латинкою та кирилицею) «гуляють» у найнадійніших із місцевих джерел – рукописах василіянського монастиря. Утім, отець Корнелій Срочинський, напрочуд освічений як на ті часи ігумен кристинопольського монастиря з 1766 до 1776 року, автор першого монастирського літопису та понад 40 богославських текстів, послідовно писав саме «Кристинополь».
Крістанполлер з Крісніполіе (קריסניפאליע)
Уже в 40-х роках того ж ХVIII століття в Кристинополі мешкала численна єврейська громада, і аж до сумнозвісних подій ХХ століття євреї становили близько ¾ популяції міста. На їдиш, яким послуговувалися в побуті кристинопільці-євреї, назва міста звучала як Крісніполіе (на івриті – Крісніполі), і хоч які алюзії з гарними (красними) полями не викликає слово, це лише адаптована до мовних особливостей назва міста. До речі, перший кристинопільський рабин Меїр Бен Зеві Гірш (1740–1815), основоположник славетної династії бродівських рабинів, увічнив назву міста (гаразд, одну з версій назви), прибравши прізвище Крістіанполлер.
Коли «місто» стало «полем»…
Коли ж корінь грецького походження «поль» у назві міста перетворився на «піль» (від українського слова «поле»)? Залишаючи осторонь дискусію про розвиток української мови і боротьбу з москвофільским «язичієм» та не вдаючись у мовознавчі дискусії, покладімося на доступні джерела – архів газети «Діло», що почала виходити 1 січня 1880 року, і першу хроніку місцевого василянського монастиря, написану українською мовою (з 1888 року). Отже, наприкінці 80-х років ХІХ століття українці вживали назву Кристинопіль (у поодиноких випадках – Христинопіль), а поляки – Кристинополь (Krystynopol), і нікому цей дуалізм якось не заважав, аж поки радянські окупанти не витурили і перших, і других із рідних земель після Другої світової війни.
Що не ТАК із Червоноградом
10 листопада 1951 Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про утворення Забузького району у складі Львівської області» Кристинопіль перейменували в Червоноград. Начебто назва непогана, та й новим мешканцям було байдуже, як колись називалося місто, на кістках якого зводили нову «шахтарську столицю», ось тільки є одне «але»: ця назва була цілком штучною, а перейменування мало на меті стерти будь-яку історичну пам’ять і заповнити штучну порожнечу радянською ідеологією. І хоч якою милозвучною та українською здається назва Червоноград, і як би не ліпили на неї заяложені, а втім досі привабливі штампи штибу «місто молодості і квітів», перший корінь у назві міста походить від слова «червоний» і апелює не до макових полів навколо міста, і не до Червенських городів (з якими немає нічого спільного), а до езотеричного символізму, яким більшовики наділяли червоний колір. Утім, якщо заглибитися у всесвітню історію, червоний колір завжди означав кров, агресію та війну. У часи Стародавного Єгипту його пов’язували з войовничим богом Сетом і змієподібним втіленням Хаосу Апопом, у Стародавньому Римі – з богом війни Марсом, у євреїв – це колір гріха, а «червоними» називали євреїв-відступників від Бога. Бавитися в подібні асоціації можна нескінченно, так само, як наводити арґументи за і проти «червоного» кореня в назві міста, але усе це просторікування, яке не має нічого спільного зі справжніми намірами радянських перейменовувачів. Червоний колір як емблематичний символ революційної Росії запропонував Лев Троцький, а схвалив Ленін, і відтоді саме під червоними прапорами та зірками пролилося і досі проливається море безневинної крові, з якої попроростали усілякі красноармєйські, краснозаводські, краснопартизанські, красногвардейські, краснококшайські, краснофлотські і ще кілька десятків помічених «червоними» міст.
А щодо кореня «град» у назві міста, то він – як то кажуть, висмоктаний із пальця, бо не має жодного історичного обґрунтування. Звісно, можна апелювати до пам’яток давньоруської літератури, але тут є одна малесенька, але дуже важлива неув’язочка: «град» означає фортечні мури, фортифіковане поселення, натомість наші древні міста (які, ніде правди діти, частенько розбудовувалися навколо фортець) називали «городами». А що мури давно вже втратили оборонну актуальність, то й «градів» в нинішній Україні обмаль.
Городи і гради
То скільки ж «городів» та «градів» в Україні? Історичних «городів» аж 14 (хоч деякі з них давно підупали у статусі до сіл). Натомість «градів» – лише п’ять. А що три з них мусять змінити назви до кінця січня 2024 року, залишиться два. По-перше, Мирноград на Донеччині. Від часів свого заснування (1972 рік) це шахтарське містечко називалося Димитров (на честь болгарського комуністичного діяча), і лише 2016 року місто декомунізували і назвали Мирноградом. Перейменування не загрожує й Болграду на Одещині, заснованому 1821 року болгарами-переселенцями на місці колишнього, також болгарського поселення Табакі.
А тепер кілька слів про двох інших кандидатів на нове життя під новими назвами (а також уже перейменований Кропивницький). Красноград на Харківщині – це колишня Бельовська фортеця, яку в 1784 році назвали Констянтиноградом на честь онука російської імператриці Катерини ІІ. 1923 року «червоні» перехрестили місто уже на свою честь Красноградом. Цілком у дусі імперії, з якою боролися.
Колишній Кіровоград (тепер Кропивницький) постав на територіїі козацьких слобід, а що після ліквідації Запорізької Січі козацькі топоніми почали масово замінювати російськими, поселення навколо фортеці святої Єлизавети, яку місцеві називали Єлисаветом, отримало назву Єлисаветград. У 1939 році місто стало Кіровоградом. Подібна доля спіткала й козацьку слободу Матвіївку (згодом Луганське), яку та сама Катерина ІІ перейменувала 1774 року на Павлоград – на честь спадкоємця престолу Павла Петровича.
P.S. Я свідомо не роблю жодних висновків і не підштовхую до них. Урешті-решт, саме мешканці міста мають визначити, як називатиметься місто, в якому житимуть вони та їхні нащадки.
Автор: Олена Замойська.