Співці козацької романтики і до чого тут Кристинопіль


Гей, ура! Гей, ура!
Лимани! Наші лимани!
Вогнями горять кургани,
І Чортомлик, і Дура!
Гей, братерство, заспіваєм,
Хай довкола залунає
Від Хортиці до Тамані,
За пороги-острови!
Хай живе наш гетьман
славний Конашевич-кошовий!

Що за берег за кормою,
Де вогонь і дим за хмари?
То в Синоп зайши ми з боєм,
На гостину в яничарів.
Разом з попелом і димом
Чайки наші мчить невпинно,
Вітер західний попутний
В край наш рідний низовий;
Нас привів додому знову,
Конашевич-кошовий!

Ці рядки належать Юзефу Залеському, шляхтичу з Правобережної України з ХІХ століття. Він обожнював думи кобзарів та лірників і став, мабуть, першим у модерній літературі  співцем козацької романтики. Образ відважного та волелюбного народу, який живе у гармонії з природою, творить власну історію та успішно б’ється проти розвиненіших імперій, зайняв у польській та українській літературі приблизно таке саме місце, як шотландці у творах Вальтера Скотта або індіанці у творах Майн Ріда чи Фенімора Купера. Є в Залеського чимало пісень про Хмельницького, про Мазепу, про козацьку любов та війни. А ось уривки з його передмови до «Думи Мазепи»:

«…за панування Сигізмунда ІІІ запорізькі козаки терпіли утиски через ґвалти польських панів. Під Владиславом IV на вимогу турків повністю були вони роззброєні – хоча за правом відповіді дуже справедливо плюндрували вони турків за татарські навали. Така невдячність поляків за численні послуги та жертви мусила посіяти недовіру в козаків. Коли ж були утиснені, довго подавляли ненависть. Багатші з них, щоб побороти незначущість свою політичну, почали відправляти синів своїх до двору королівського. Між такими був Мазепа, який служив пажем у Яна Казимира. У рукописах людини на ім’я Пасек довелось мені почитати деякі о нім спогади. Молодий і красивий, пристрасний та сміливий, а ще багатий, живучи при дворі, зберіг Мазепа дещо дикий характер і звичаї свого народу. Він кохав польок і не любив поляків, грав на торбані та співав, і тужив за війною……Мазепа, живучи під владою шести польських королів, у старості став гетьманом українським. Сміливо про нього сказати можна, що жоден з героїв історичних та вигаданих, в історії та у книгах стільки не воював, не кохав, стільки пригод не бачив. Був він ще й поетом – а хто з гетьманів українських їм не був?…»

Юзеф Залеський мав мішані українсько-польські корені, його прадід був запорізьким козаком. 1831 року він бере участь у польському повстанні й після поразки емігрує до Франції, де проводить решту життя. Попре загалом щасливе життя у подружжі, наприкінці життя роздумував над постригом у ченці.

Ще одним співцем Козаччини був Северин Гощинський, виходець зі збіднілої шляхти. Писав вірші, поеми, прозу – також і про Україну, які вважав своєю Батьківщиною. Найвідоміша його поема – «Канівський замок», присвячена Коліївщині. В уста повстанців, які йдуть убивати ненависних панів, поет вкладає такі слова:

Всіх, в кого батько забитий різками,
Всіх, в кого жінка сподобалась пану,
В кого зґвалтована донька панами,
В кого відібрано паном кохану,
Йменням батьків та їх суму і болю,
Йменням дитячого горя й недолі
Всіх закликаю я, всіх викликаю:
Вийдіть вперед і – рушайте за мною!

А ще був Міхал Грабовський – він писав наукові статті  з української історії, дослідження українських пісень: «Джерела до польської історії», «Українські мелодії», «Про українські пісні», «Про українські народні легенди». Консультував Скальковського, коли той писав свою «Історію Нової Січі». За видатні заслуги перед українською історією Грабовського прийняли до Одеського товариства історії та старожитностей. А ще з‑під пера Міхала-Михайла виходили історичні романи про Річ Посполиту: «Коліївщина і степи», «Гуляйпільська застава», «Тайкури: повість народна». Романи мали успіх, і (що ще важливіше) висвітлювали суперечливі події української історії максимально об’єктивно та неупереджено. Грабовський визначив для себе три стовпи, на яких будував свої літературні принципи: народність, яскраве оповідання та історична правда. І, дивлячись по всьому, слова «історична правда» не були для Грабовського порожнім звуком. Він не оминав проблемних сторінок у польсько-українських відносинах, висвітлював у романах пиху шляхти та її неспроможність замислитись над потребами бідних чи бодай державними інтересами.

Пантелеймон Куліш називав Грабовського «українським Вальтером Скоттом» і багато чого брав з його творів. Грабовський захопив українською історією Словацького, Сенкевича, Антоновича; його матеріалами з української археології користався знаменитий київський мер Іван Фундуклей. Видаючи 1848 року свій надважливий «Огляд могил, валів і городищ Київської губернії», він окремо вказував, що багато зобов’язаний у виконанні своєї праці «сприянню чигиринського поміщика М. А. Грабовського». Подружився з Грабовським і Тарас Шевченко, який саме приїхав із Петербурга й працював в археографічній комісії при Університеті – їздив Україною і малював старовинні храми, замки та інші руїни. Грабовський захопився талантом молодого художника й допомагав йому з виданням альбому «Мальовнича Україна». Можливо, це під його впливом Шевченко зробив відомий акварельний ескіз Олександрівського костелу, та й поема «Гайдамаки» пронизана ідеями пана Міхала.

1850 року Грабовський і сам видав археологічню працю «Україна: давня і теперішня», присвячену памяткам Наддніпрянщини. Того самого року чигиринський поміщик, який і раніше часто бував у Києві, остаточно перебирається до Києва, який зустрічає його як героя. Тут з‑під його пера виходять нові твори: «Пан староста Канівський», «Пан староста Закревський», «Заметіль у степах».

Із Грабовським погоджувались і не погоджувались, полемізували – але багато в чому саме він дав поштовх першим українським історикам та письменникам, для розвитку як історії України, так і історичних романів чи поем на українську тему.

Що ріднить між собою цих трьох польсько-українських шляхтичів-інтелектуалів, які стояли при витоках українського руху? Усі вони вчилися у школі при уманському василіанському монастирі яка у ті часи стала справжнім розсадником українського патріотизму. І школу цю, і монастир фундував Франциск Салезій Потоцький. Є припущення що саме через зайнятість з уманським монастирем Потоцький так довго зволікав з будівництвом василіанського монастиря у рідному Кристинополі. А син його, Станіслав Фелікс Потоцький, сприяв розвитку школи. Коли за Катерини ІІ греко-католицька церква була заборонена, а школа зачинена, Потоцький давав прихисток підпільним греко-католикам. Після смерті імператриці Станіслав відродив уманську школу і зробив її одним з головних осередків освіти та культури на Правобережній Україні – ці лаври василіани ділили з єзуїтськими школами в Романові та Кременці.

Червоноградці знають Потоцьких як благодійників свого міста – проте їхня роль в українській історії значно більш глибша й важливіша ніж прийнято вважати. І це – зайвий привід більше цікавитися історією нашого краю та його мешканців.

Автор: Віктор Заславський, науковий працівник КП “Туристичний інформаційний центр у м. Жовква”.