З історії собачого реєстраційно-податкового жетона у Львові та на Сокальщині кін. XIX – I пол. XX ст.


Історія собачого жетона сягає корінням у античні часи. У Стародавньому Римі приблизно з III ст. до н.е. до IV ст. н.е. практикували жетони для рабів та собак. Такий жетон кріпився до міцного металевого нашийника і містив інформацію про ім’я раба (або кличку пса), ім’я та адресу власника.

Часто за повернення власникові знайденої “згуби” прямо на жетоні вказувався розмір винагороди. Римська імперія – це, насамперед, вдалий цивілізаційний проект. Тому не дивно, що у високорозвиненому, хоча й рабовласницькому, суспільстві зрештою зародилася культура шанобливого ставлення до домашніх тварин, зокрема собак; з’явилася необхідність їх суспільної ідентифікації.

Про велич нації та її моральний прогрес можна судити за способом її поводження з тваринами – Махатма Ганді.

З падінням Західної Римської імперії ця практика була надовго забута. Хоча у середньовіччі бляшку з гербом власника (геральдичний щиток) часто приклепували до нашийника мисливського пса.  Процес цей був  не з дешевих і дозволити собі такі бляшки могли лише дуже заможні феодали. Оскільки утримання мисливського пса й так коштувало дорого, ця атрибутика, окрім ідентифікації, додатково працювала на піднесення суспільного престижу його власника.

У Новий час у Голландії з’явився грошовий податок за собак, який від початку свого виникнення вважався частиною податку на розкіш (“luxus”). Висока суспільна культура у поводженні з собаками завжди вирізняла цю країну. Ще з 1753 р. в м. Амстердамі собачий податок (тоді ще без видачі реєстраційного жетона) почали збирати на користь бідноти, а кошти йшли на утримання сирітського притулку. У великих містах собака, як домашня тварина, була розкошем, що мало хто міг собі дозволити. Тому голландці погодились з англійським “собачим” податковим законом 1796 р. у тому його задумі, що насамперед мають бути оподатковані “собаки для задоволення” та всі мисливські собаки. Новий податок також мав стати способом обмеження кількості собак і перешкоджання дефіциту їжі. Ідея полягала в тому, що собаки їдять їжу, призначену для людей, а у голодні часи це неприпустимо.

Жодна частина цієї статті або ілюстрації до неї не можуть бути використані без письмового дозволу автора. 

21 квітня 1797 р. сирітський притулок Альмесеньєрів в Амстердамі, з дозволу Магістрату, почав видавати металеві реєстраційно-податкові жетони для собак, а виручені кошти залишати у себе. Перші жетони мали герб міста, рік і зазвичай літери AAW або AW. Саме жетон 1797 р. з Амстердама є найдавнішим у світі реєстраційно-податковим собачим жетоном з новітніх часів, що дійшов до нас.

Згодом практика запровадження таких жетонів поширилася й на інші країни Європи – Прусію, Швейцарію, Францію, Італію, Австро-Угорщину та Російську імперію.Вже перші екземпляри собачих жетонів Західної Європи мали гарне оформлення, бо їх часто проектували відомі художники та графіки. Однак не відразу і не всюди дійшло до означення на жетоні року, персонального  реєстраційного номера, назви населеного пункту, регіону чи області, до яких цей населений пункт належав адміністративно, а згодом часами й імені власника пса.

При видачі власникові персонального жетона для пса муніципалітетами  закладався зобов’язувльний принцип – щороку інший зразок. Тому за формою європейські жетони різноманітні: від кружечків до вирізаних фігур собак та собачих будок, метеликів, мальтійських хрестів, жолудів, дзвонів, сердець, геральдичних щитів, зірок, діжок, восьмикутників, трапецій, ромбів, овальних та грушовидних тощо. Матеріал виготовлення найрізноманітніший: здебільшого – латунь, мідь, бронза, цинк, алюміній; рідше – свинець та залізо.

Оскільки контроль за собаками в громадських місцях покладався на поліцію та комунальні служби (наприклад, катів та гицлів), форма собачого жетона, що кріпився на нашийнику, здалеку мала засвідчувати, що за теперішній рік податок за  тварину заплачено! Однак від самого початку існування таких жетонів, рік на них часто забували вказувати, або навмисно не вказували. Це при недостатньому контролі або корупції службовців давало можливість повторного багаторазового використання одного й того ж жетона.

В українських землях перший реєстраційно-податковий собачий жетон з’явився у м. Львові в 1873 р. Йдучи за європейськими віяннями, Галицький Крайовий Сейм 19 грудня 1872 р. схвалив постанову Магістрату м. Львова № 75  “Щодо способу здійснення побору гмінної оплати від собак в місті Львові законом… дозволеної”.

Як і будь-яке податкове нововведення, на початках це не виглядало надто обтяжливо. “Оплату в розмірі 2-х злотих від кожного пса, утримуваного у Львові, належиться щорічно наперед за цілий рік в місяці січні в офісі Львівського Магістрату складати”, – йшлося у постанові. Навіть якщо пса було набуто впродовж року і понад 14 днів вже утримувано, власник був зобов’язаний сплатити  цілорічну таксу. Далі у документі встановлювався “податковий вік” – “від молодих собак оплата ставиться з днем, в якому смоктати перестають”. У випадку несплати податку до 1 березня 1873 р., “а при набутті пса протягом року через 14 днів від часу його придбання”,  стягувався вже подвійний (штрафний) податок.

На здійснену оплату видавалася “квитанція із шнурованого реєстру побору і бляшана марка [собачий жетон. – Авт..]. “Марку” належало прикріпити на нашийник собаки. З псом, якого передавалося чи продавалося іншій особі, слід було віддати новому власнику марку і квитанцію про сплату. “Собаки, що бігатимуть вулицями без марки, будуть катом  виловлювані і по завершенні трьох днів нищені. Впродовж цих трьох днів власник може довести, що пес був оплачений; після чого, по сплаті встановленої платні для ката, Магістрат видасть доручення до повернення пса”, – йшлося далі у постанові. Припис закладання намордників на пса у нічний час був обов’язковим тільки щодо “злих собак”.

Власникам будинків у м. Львові наказувалося, щоб своїх орендарів квартир ознайомили з вищеописаними постановами, і власне таких закликали до заповнення у восьмиденний термін формуляру зі списком утримуваних собак, а потім заповнений список повернули кур’єрові Комісаріату. Заповнені формуляри списку собак, складені за алфавітним порядком вулиць і номерів будинків згідно з дільницям, становили щорічно кадастр, в якому в останній графі занотовувався номер реєстрації, за яким приналежність пса була визначена. Цей же номер викарбовувався на виданому собачому жетоні. Собаки, придбані впродовж року, вписувалися до кадастру під “стосовний до них номер дому”.

Офіс Львівського Магістрату зобов’язувався “проводити реєстр шнурованими зошитами, згідно з яким оплату брати буде і зібрану квоту з дотичним зошитом в Міській Касі складати”. 31 грудня 1872 р. публікацією в «Dzienniku ustaw  i rozporządzeń krajowych” ця постанова набула чинності.

На першому собачому жетоні 1873 р. (круглої форми) в центрі аверса міститься герб Львова – “лев на дибах на брамі”. По краю кола написи “Lwów” і “1873”, а по центру під гербом – реєстраційний номер. Зображення герба міста в центрі жетона присутнє й на жетонах 1874-1878 рр. А вже у наступні роки герб зникає. Залишається тільки “Lwów”.

У 1877 р. спостерігаємо зміни в собачому податку. Так “у Львові і його передмістях” від “пса-самця” 3 злотих, а від “самки” лише 1 злотий. Щенята “при цицьці” від податку були звільнені. Оплата могла здійснюватися “цілорічно”, починаючи з січня.  Від пса, що перебував у Львові понад 14 днів, належалося брати повний щорічний внесок. При цьому, якщо власник пса по завершенні двотижневого терміну перебування не зголосився до Магістрату й не сплатив за тарифом, покаранням було подвоєння розміру сплати.

Від сплати податку звільнялися також і власники т.зв. “ланцюгових псів”, якщо такі “реально постійно на прив’язі утримувані”, але про наявність такого пса всеодно необхідно було зголоситися до Магістрату задля складення загального облікового реєстру і видачі жетона. Незголошення у двотижневий термін мало наслідком подвійний штраф від встановленого щорічного тарифу, тобто до 6 злотих.

Пізніше від сплати були також звільнені службові, сторожові і тяглові “промислові”  собаки, про котрих уточнювалося, що “перші постійно перебувають на прив’язі, а другі затруднені у випасі худоби або бувають вживані до тягання вантажів у запрягу”. З “ланцюгових” тільки перший а з службових і промислових тільки двоє були звільнені від податку. Відповідно при більшій кількості за решту треба було вже платити.

Собаки без жетонів мали бути виловлювані гицлем і після триденного терміну вбиті, якщо не знайдеться їх господар. Гицль отримував 1 зл. за кожного виданого власникові пса, однак той спочатку мав довести право власності і показати сплачену податкову квитанцію. Це ж стосувалося й звільнених від податку “ланцюгових” псів, які якимось чином опинилися у місті без господаря і були впіймані. Якщо чинний податковий жетон було загублено, то можна було замовити й отримати новий. Усі виплати й штрафи надходили до магістратської каси.

За часів Речі Посполитої поліцай на службі завжди мав заряджений бойовими патронами пістолет. За щонайменшої підозри на сказ у бездомного пса, особливо якщо цей пес вже покусав когось у громадському місці, поліцай стріляв у тварину без вагань. Статистика по Львову засвідчує доволі часті такі випадки. Якщо ж на дорозі знаходили мертвого пса з жетоном на нашийнику, то поліцай знімав цей жетон, йшов до Магістрату, брав відповідну облікову книгу і з’ясовував там адресу проживання пса та ім’я й  прізвище його господаря. Після цього він сповіщав власника тварини про місце перебування тіла пса і наказував прибрати його та поховати.

Після Львова й у інших містах і містечках Галичини почали впроваджувати такі жетони, зокрема й у м. Сокалі. Коли точно це сталося, нам невідомо, як і умови та розміри сплати тут податку за собак. Однак можемо припустити, що вони не надто суттєво відрізнялися від львівських, бо Львів завжди задавав тон і диктував моду.

Виробничим базисом собачих жетонів слугували майстерні з гравірування та випуску медалей (жетонів), що працювали у Львові. Вони зробили великий внесок у популяризацію цього виду мистецтва. Найстарішими були майстерня Н. Стенберга та майстерня Ізаака Шапіри (заснована в 1870 р. і керована двома його синами до 1914 р.). До найважливіших належала також майстерня Олександра Шиндлєра, що діяла у Львові з 1883 р. Очевидно саме у таких майстернях замовлялися й виготовлялися податково-реєстраційні собачі жетони зі Львова та інших галицьких міст останньої чверті XIX ст.

Окремо тут слід сказати про майстерню Маріана Евгеніуса Унгера (1873-1938), що діяла у Львові з 1895 р. Цей виробник тривалий час був практично монополістом на галицькому ринку щодо випуску собачих жетонів, однак з середини 30-х років XX ст.. його суттєво потіснила на цьому ринку фірма Леона Битнера (1890-1956) з м. Познаня, яка отримала декілька великих держзамовлень на собачі жетони по всій Речі Посполитій. Тут слід визнати, що естетично жетони з позначкою „L.Bytner. Poznan 10” поступалися більш витонченим і довершеним жетонам з майстені М. Унгера.

Польська дослідниця Барбара Кошарська-Ожешек слушно зауважує, що незважаючи на типовість, серійність та масовість такого виробництва, медалі та жетони – це цінні джерела, що у малих формах відображають епоху, характер міста та його мешканців, котрі навіть у таких, здавалося б дрібничках, піклувалися про художньо-естетичне.

30 жовтня 1890 р. Галицький Крайовий Сейм розглянув й ухвалив з подання Гмінної комісії проект статуту “…на предмет накладання гмінної оплати за утримування псів”. У тексті проекту акцентувалося, насамперед, на тому, що “гмінні виплати за псів – зокрема у містах – можуть становити цілком гідне джерело надходжень для публічних цілей; бо такі оплати не торкаються якоїсь вкрай необхідної потреби для людського загалу ”. „Пса утримується, – йшлося далі, – зазвичай тільки з аматорства, отож і сплата за володіння псами має подекуди риси збиткового податку [тобто податку за розкіш. – Авт.]. Але оскільки пси бувають тримані й для сторожування дому чи стад худоби, володіння такими зазвичай є вільним від оплат”. Далі автори проекту доходять цікавого висновку про те, що “про кожного, хто тримає пса попри запровадження податку, можна сказати, що піддається цьому податкові добровільно”.  Зазначалася й, що податок на собак перешкоджає збитковому їх розмноженню, вільному множенню  бездомних собак, цілковито невжиткових, які однак в певних випадках можуть стати для людності небезпечною заразою.

У 1890-1914 рр.,  “оплата за кожного пса в місті Львові утримуваного” була незмінною і становила 10 крон. При цьому за сам собачий жетон  окремо сплачувалося 10 геллерів. Для ланцюгових псів видавалися жетони іншого виду (здебільшого із зображенням на реверсі пса, який сидить або біля буди або в буді), за кожен з яких власник пса мав заплатити окремо 60 геллерів. Нагадаємо, що податок не платилося лише за першого „ланцюгового” пса.

Найдавніший, відомий авторові статті, собачий жетон з Сокаля датований 1896-м роком. Виконаний він з латуні у формі cобачої буди. На аверсі по центру – „Sokal 1896”, а на реверсі – напіввисунуте з буди тіло пса. За всіма ознаками це був “ланцюговий” пес. Можливо у місцевих колекціонерів старовини є й більш ранні екземпляри. Слід зауважити, що у австро-угорський період собачі жетони з назвами окремих сіл Галичини не випускалися. Ця практика встановилася вже за міжвоєнної Польші – з 1925 р. На Сокальщині – з 1928 р. Усі жетони тут польськомовні (на відміну від інших повітів Галичини, де частково мали місце двомовні – польсько-українські – й рідше суто україномовні).

Так на ромбовидному жетоні з м. Сокаля за 1925-й рік у центрі композиції голова пса й нижче напис “Powiat Sokal”. Метал виготовлення – цинк. Відомо, що наприклад у Львові в 1925 р. за одного звичайного (хатнього: неланцюгового і немисливського) пса платилося 10 злотих податку на рік, тоді як за другого – 20, за третього – 30 тощо. Так само з мисливськими псами: перший – 20 злотих і пропорційно із зростанням наступні. У 1926 р. податок суттєво зріс: один звичайний пес – 25, а мисливський – 37,5 злотих. За другого звичайного вже належалося до сплати 50, а за третього – 100 злотих! Також вперше впроваджувалася плата за другого „ланцюгового” пса – 10, а за третього – 50, четвертого – 100 злотих! Це робилося для регуляції кількості собак у населення.

У 1928 р. жетони Сокальського повіту здебільшого ромбовидні, хоча окремі громади викорисловували й інші форми – наприклад квіткоподібний жетон з с. Переспа та круглий жетон з с. Сілець. У 1929 р. тут переважала кругла форма, хоча існували різновиди в аверсному оформленні – висловуха і гостровуха голова пса в центрі. У с. Тартаків цього року використовували квіткоподібний жетон. У 1930 р. сокальські жетони знову ромбовидні.

У 1929-1938 рр. у Львові беззмінно брали за одного хатнього пса 20 (у 1933 р. до 30-ти злотих), а за мисливського – 30 (у 1933 р. до 45-ти злотих). При цьому цікаво, що у 1932 р. у Львові брали податок навіть з першого “ланцюгового” пса – 10 злотих (у приміській зоні за такого ж – 5 злотих). Тоді ж у громадах, прилеглих до Львова, належалося податку: від хатнього пса – 15 злотих, а за кожного наступного по 20 злотих; за першого “ланцюгового” – 5 злотих, а за кожного наступного – 10 злотих. Даних по Сокальщині за цей період нажаль також не маємо.

Надзвичайну різноманітність спостерігаємо у 1933 р. Паралельно для окремих громад Сокальського повіту випускалися ромбовидні, діжковидні, круглі та у формі неправильного трикутника. При цьому у діжковидних рік набивався тільки для жетонів м. Сокаля, тоді як для таких же для сільських громад вказувалася лише назва села і повіту. Цей різновид жетонів цікавий тим, що з усіх повітів Галичини подібний знаходимо лише для сіл Бібрицького повіту..

Після 1933 р. ситуація дещо змінюється. Наприклад, незрозуміло наразі чому, цілковито відсутні жетони для сільських гмін та громад Сокальщини за 1934-1936, 1938-1939 рр. У 1935-1939 рр. для м. Сокаля випускався й варіант жетона з написом “Pies łancuchowy”. Припускаємо, що саме цей жетон у вказані роки міг використовуватися й у сільських гмінах. Також окремо слід зазначити цікавий шестигранний жетон з м. Кристинополя (зараз м. Червоноград) за сезон 1936-го року.

З приходом у вересні 1939 р. Совєтів випуск собачих жетонів ненадовго припинився, оскільки їм було не до цього. Німецька окупаційна влада вже з 1941 р. впровадила податок на собак у м. Львові, Перемишлі та інших містах Галичини. Місто Сокаль не було винятком, однак даних про це наразі не маємо. У сусідній Кам’янці Струмиловій (зараз м. Кам’янка Бузька) цей податок відомий з 1942 р. Так само й, наприклад, у м. Золочеві. Німецький податок на собак діяв до 1944 р., коли Галичину знову зайняли радянські війська. У поствоєнний радянський період практика випуску собачих жетонів стала нерегулярною. Сам жетон дещо змінив свою функцію – з податково-реєстраційного він став здебільшого ветеринарно-реєстраційним. Мова на жетонах з польської стала переважно російською. Про естетичний вигляд самих жетонів говорити не доводиться – здебільшого жахливий примітивізм на пресованій оцинкованій блясі або просто карбована на алюмінієвих кружечках назва населеного пункту та рік.

Наші знання про цю цікаву окрему галузь нумізматики щоразу поповнюються завдяки появі на аукціонах нових знахідок. Собачі жетони часто знаходять любителі металопошуку. Такі знахідки, навіть якщо вони частково пошкоджені, мають важливе значення. Це історичний артефакт та  джерело, носій певної інформації, документ якщо бажаєте, свідок епохи, її смаків та уподобань. 

За понад два століття, коли використовувалися жетони для собак, було викарбувано тисячі різних їх видів загальним тиражем у сотні тисяч екземплярів. Це величезний колекційний та джерельний матеріал для дослідження. Собачий жетон пройшов різні періоди історії – від виникнення в часи Стародавнього Риму до тривалого забуття й відродження на зламі XVIII-XIX ст., пережив дві Світових війни, соціалізм і дожив до наших днів. У більшості європейських країн на сьогодні собачі податкові жетони скасовано. Однак (відповідно до законодавства ЄС) обов’язковою є ідентифікація собаки за мікрочіпом.

Жодна частина цієї статті або ілюстрації до неї не можуть бути використані без письмового дозволу автора. 

P.S. Стаття не претендує на вичерпність стосовно означеної теми й радше є запрошенням до збору інформації задля розширення наших знань про це цікаве історичне явище.

Автор: Юрко Шпурко.

Фото: собачі жетони з особистої колекції автора.