Багато мостів стали відомими. Про багато війн було знято фільми на таких відомих мостах з відомими акторами. Імена, які запам’ятались нащадкам, тому, що там були вражаючі сцени, які можна представити, і можна було б зняти захоплюючий сюжет.
Про міст біля Кристинополя мовчать. Це був просто незначний дерев’яний міст, як і тисяча інших.
У 1941 році біля перил моста була невелика дощечка: “Граница” – кордон великої Російської імперії Сталіна.
Напад.
Цей знак на мості через річку Солокія бачили німецькі солдати, які перетинали тодішній польсько-російський кордон у Кристинополі. ~1941 р. (Alois Beck).
22 червня 1941 року, 3 година 15 хвилин за німецьким літнім часом. Жоден із солдат ніколи не забуде цей момент. За кілька днів до того вже були вирубані дерева, щоб дати артилерії вільне поле для вогню.
Тільки починало світати, коли на фронті вибухнув потужний артилерійський вогонь. Після вогняних слідів можна було спостерігати пожежі на протилежному березі. На ділянці 524-го піхотного полку і, звичайно ж, на північ і південь від нього, був добре відомий на російській землі бункерний ланцюг. Вони позначались на старих військових картах червоними хрестами.
Лінія Сталіна.
Перший ряд бункерів був готовий, ще два ряди будувалися в глибину, а також різні місця для розміщення особового складу і складів боєприпасів. Справа в тому, що бункери на момент нападу не були повністю зайняті, але командуванню про це не було відомо. Вони хотіли стріляти по лінії укріплень. Однак пізніше передова піхота змогла повідомити, що росіяни встигли підійти з тилу до бункерів в момент їх абсолютно несподіваного нападу і добравшись до зброї привели її в дію. У них було достатньо часу, для того, щоб перевести солдат та до полудня чинити опір.
Якби солдати пройшли через міст і річку без вищезгаданого бомбардування, вони б застали порожніми більшість укриттів, та навряд чи дали б відсіч. Танки вже прорвалися, але піхота, могла б вберегтися від перших трьох кровопролитних дні боїв – і численних перших загиблих.
Батько, солдат 3-ї роти, 3-го взводу Хубер Штайнкельнер розповідає:
Опівночі з 21 на 22 червня нам довелося повільно і тихо підкрастися до Бугу. Там вже були готові шлюпки… У 3 годині 15 хвилин почався артилерійський вогонь, що поклав початок «плану Барбаросса». … від нашого складського приміщення до Бугу було недалеко. Позаду був земляний вал, через який ми повинні були переповзти. Так з обох сторін валу були надувні човни, так звані сірі човни.
Ми повинні були лежати на дні човна та ховати наші голови в той час, коли наші власні кулемети стріляли над нами, щоб не дати ворогу стріляти в нас. Хто підняв голову, міг постраждати від власних куль. Це сталося з нашим власним командувачем роти старшим лейтенантом Гейзертом, який смертельно постраждав від вистрілу власної зброї.
Прибувши на інший берег, ми зразу ж закопались, тому що із російських укріплень надходив сильний вогонь. Коли поруч зі мною впали перші товариші, я зрозумів, що це вже не тренування, а гірка правда.
Перед нами була одна із російських сторожових веж, з якої прийшов сильний вогонь, поки його, нарешті, не загасили наші люди. Росіяни воювали до останнього, вежа була підпалена, російські солдати, ймовірно, всі згоріли.
Знак на мості через річку Солокія поблизу Кристинополя. “Генерал-губернаторство окупованих польських територій. КОРДОН. 14 м”. ~1941 р.
Ми лежали перед бункерами протягом 3 днів, поки вони не були “взяті”. Це були величезні, майже незнищенні бетонні монстри, які спускалися на два поверхи вниз і були з’єднані між собою підземними тунелями.
Битви в бункерах були смертельними. Вночі і вдень. Було дуже спекотно. Якби ми прибули напередодні до укріплень протягом дня, ми не змогли б піти ні туди, ні назад. Спрага часто була настільки сильною, що ми пили воду з калюж під палими деревами, яка була жовтою від глини.
Одного разу вночі я був перевізником ліворуч від дороги на Поздимир. Раптом я почув поблизу російські голоси, не було ніякої лінії фронту, але я спокійно повернувся до свого підрозділу …
Після захоплення бункерів продовжувався наступ. По дорозі німецькі солдати дісталися до села Поздимир, яке знаходилося за лісом, в декількох кілометрах за бункерною лінією. Там солдати вривалися в усі комори і приміщення, де можна було спати і, нарешті, після перших трьох страшних днів війни, мали час для відновлення сил.
Але ненадовго … протягом перших декількох днів армія просувалася вперед так швидко, що піхота ледве не відставала, танки вже були далеко попереду.
Решта полків вже просунулися далеко за лінію укріплень, полк мого батька був майже на 150 км позаду передової армії і тепер настав час наздоганяти. У середині літа в спеку відбувалися денні марші по 30 або 40 кілометрів.
На фото вгорі: Німецько-радянський кордон. Міст через річку Солокія. Околиця Кристинополя. 1940-41 рр. (NAC)
Читайте також: Міст через Солокію.
Підготували: Юрій Гринів та Ірина Жукевич.
Джерело: Werner Steinkellner.