Фатальні сестри Коморовські


Оспівуючи Ґертруду Коморовську та її трагічну долю, дослідники та письменники вкрай рідко згадують родину Коморовських, і майже не пишуть ані про те, що сталося з її батьками й сімома братами та сестрами, ані про те, як відбилася на них загибель сестри.

Це й зрозуміло: у будь-якій історії кохання, а ще й такій трагічній, другорядні персонажі лише плутаються під ногами. Вони просто зайві, як зайва деталізація казкового «довго і щасливо». Дозволимо собі заповнити цю прогалину. Тим паче, що деякі подробиці з життя Коморовських спонукають трохи під іншим кутом поглянути на історію Ґертруди, пригадуючи відому приказку: «Так воно прилучилося, що щастя за біду зачепилося».

Насамперед слід сказати, що багатодітні батьки Коморовські ніколи не були по-справжньому багатими, хоча й не бідували у сучасному розумінні. Впливовий родич посприяв шлюбу Якуба Коморовського, єдиного спадкоємця Сушна, Нестанич біля Радехова і Нового Села біля Куликова (сучасна Жовква), та Антоніни Бриґіди Павловської, яка, згідно зі шлюбним контрактом від 23 листопада 1752 року, поповнила родинний бюджет пристойним посагом – 200 000 злотих. Натомість Якуб Коморовський отримував прибутки не лише зі своїх маєтків, але й з посад старости новосельського і підлісецького. Їхній двір у Сушні мав риси оборонної резиденції: під захистом чотирьох башт, озброєних гарматами, посеред розлогого парку стояв ошатний будинок, в якому було вдосталь місця для дітей — чотирьох дівчат та чотирьох хлопців.

Про синів Коморовських у цій розповіді не йдеться, тому згадаємо їх побіжно. Юзеф Стефан (1767 – 1847) став ротмістром кавалерії, австрійським шамбеланом і кавалером ордену св. Станіслава. Він мав численних нащадків від шлюбу з графинею Катажиною Дрогойовською. Другий син Францішек (1766 – ?), також ротмістр народної кавалерії й кавалер ордеру св. Станіслава, одружився з Теклею з родини Гжимала, з якою не мав дітей, а після розлучення з нею одружився із сестрою поета-генерала Кропінського. Відомо, що Францішек був заможним чоловіком. До прикладу, 1792 року продав лише четверту частину своїх земель в познанському повіті й отримав 191 778 злотих. Третій син, Антоній (1769 – 1826), мав двох доньок. А четвертий син Коморовських, Августин (1771 – 1825), одружився з Терезою Політило (його онука Генрика вийшла заміж за поета Корнеля Уейського, про якого ми нещодавно писали). Натомість жінки з роду Коморовських варті трохи більшої уваги.

Ґертруда Коморовська (ймовірно 1754 або 1755 – 1771)

Ґертруда була найстаршою дитиною в родині. Історія її нетривалого життя та трагічної загибелі була не раз описана, тому повторюватися не буду. Однак в описах палкого кохання кристинопільського Ромео і Джульєтти із Сушна мене завжди бентежило одне: чи могли аж такі різні люди – напрочуд освічена розумниця і красуня та безвольний, недалекий молодий багатій – щиро кохати одне одного?

Гертруда Коморовська. Уявний портрет. Автор невідомий.

У почуттях Станіслава Щенсного Потоцького сумніватися не доводиться: що б там не було, але дізнавшись про смерть Ґертруди, він хотів накласти на себе руки. Про почуття дівчини ми насправді нічого не знаємо. Натомість добре відомо, що її батьки сприяли стосункам, на які ніколи б не погодилися Потоцькі, і навіть заохочували юну пару. Ба більше, Коморовські погодилися на таємний шлюб й примусили молодого й наївного шляхтича підписати шлюбну угоду, згідно з якою він зобов’язувався виплатити Ґертруді певну суму (а що спадкоємцем Станіслав ще не став, місце для суми в угоді залишили порожнім, на розсуд батьків панянки). Слід сказати, що Коморовських і Потоцьких розділяла суспільна прірва, а шлюби з кохання в ті часи були радше ексцентричним вибриком. Ґертрудині батьки чудово знали, що провокують суспільний скандал, у прямому сенсі зваблюючи вигідного нареченого і спонукаючи його до таємного шлюбу з їхньою донькою.

Тому не дивно, що коли Потоцькі довідалися про одруження сина з якоюсь там Коморовською, то почали вимагати розлучення і навіть наважилися на викрадення дівчини. Навряд чи вони прагнули її смерти, але сталося те, що сталося: найняті Потоцькими люди випадково вбили полонянку.

Те, що відбувалося по смерти Ґертруди (а саме багаторічні торги та судові процеси, під час яких обидві родини вдавали, наче не відають про смерть юнки), свідчить не так про прагнення справедливого покарання (бо ж замовники злочину вже померли, а виконавців було годі знайти!), як про бажання витиснути з колишнього зятя, який нічим не завинив, якнайбільше грошей. І це Коморовським удалося – хоч як вони оплакували доньку, але 1777 року погодилися відмовитися від усіх претензій до Потоцьких за кілька прибуткових маєтків та мішок дукатів. Словом, вчинили так само, як два роки тому, коли «вибили» через суд 45 000 злотих відшкодування за срібний посуд, коштовності та цінні меблі єпископа Юзефа Павловського, що залишилися після його смерті (ще в 1759 році!) і дісталися його рідній сестрі Ельжбеті, а не племінниці Антоніні.

Кордуля Марія Коморовська (1764 – 1837)

Залагоджуючи «прикру справу» з претензіями Коморовських, Потоцькі залучили до перемовин багатьох родичів, зокрема й Теодора Потоцького (1730 – 1812), одруженого з княжною Кароліною Сапіґою, яка була аж на 29 років молодшою за нього. У подружжя зростав син, Адам. Під час візитів до Коморовських Теодор познайомився із Кордулею і закохався в неї. Ми не знаємо, як розвивалися їхні стосунки, але факти виглядають так: у першій половині 1788 року 58-річний Теодор Потоцький розлучився з Кароліною і вже 9 вересня взяв шлюб із чарівною, 24-річною Кордулею Коморовською.

Як згадувала Теодорова онука Кароліна Потоцька (у заміжжі Стаженська, потім Накваська), її дідусь просто обожнював свою другу дружину і був готовий дістати для неї хоч і зірку з неба. Про його кохання до дружини свідчить ось така історія. Якось Теодор захотів увічнити свої почуття до Кордулі в матеріалі, тривалішому за життя. Тому наказав викарбувати на камені вірш, який написав на її честь, і поставити цей камінь під розлогим явором, у затінку якого подружжя частенько відпочивало. Ось цей вірш, в якому обмаль таланту, але багато почуттів:
«Тут, під цим яворóм
Сидів Кордуль з Теодором.
Такий гарний, як вона,
Теодора жона
».

Лампі Й. Кордуля Марія Потоцька з Коморовських.

Але Кордуля потребувала не віршів і зірок, а діамантів. Тому Теодор продав за 100 000 дукатів один зі своїх маєтків, в якому видобували кам’яну сіль, і на всі гроші накупив для дружини коштовностей. Слава по неймовірні діаманти Кордулі Потоцької поширилася країною, знали про них навіть у Відні, і дружину белзького воєводи поза очі прозвали de Fėe Diamantine (діамантовою чарівницею). Ба більше,Теодор Потоцький переписав на Кордулю більшість маєтків вартістю кілька мільйонів злотих, залишивши своєму єдиному сину Адаму якісь крихти. Серед іншого майна 1883 року Теодор  переписав на Кордулю показну резиденцію у Львові, відому нині під назвою палац Бесядецьких (у радянські часи там розташовувалася обласна наукова бібліотека ім. Я. Галана).

Подружжя здебільшого жило в родинних маєтках Потоцьких у Смотричі на Поділлі і в Савинцях, але часто подорожувало. Теодор був напрочуд гостинним господарем і охоче приймав відвідувачів, зокрема й численних родичів з боку дружини. Александер Фредро, який відвідував Потоцьких у їхньому львівському палаці, писав так: «В будинку воєводи, а потім воєводини, зазвичай нудилися, але бували. Щовечора тут можна було когось застати, і хто б не приїжджав до Львова чи не проїжджав через нього, йшов туди, де завжди приймали, де позіхали, але в доброму товаристві».

Кордуля Потоцька обожнювала бути в центрі уваги, тому часом поводилася ексцентрично. Під час війни Наполеона з Австрією львівська садиба Потоцьких стала місцем нарад і зустрічей місцевої шляхти. Коли в травні 1809 року польські війська увійшли до Львова, Кордуля Потоцька на очах юрби завинула  рану коня поручика Єжи Стаженського власною дорогою шаллю і розцілувала тварину.

Палац Бесядецьких у Львові. До 1838 року власність Курдулі Потоцької.

Кордуля, яку вважали однією з королев світського товариства Львова, була вельми освіченою жінкою і зібрала величезну бібліотеку, що в ті часи свідчило про емансипацію (у XVIII та навіть на початку ХІХ століття власниками бібліотек були здебільшого чоловіки). Чимало книжок з її особистим підписом досі зберігаються у бібліотеках краківської Академії мистецтв та Ягеллонській. Це не лише сентиментальна література (хоча її не бракує), але й книжки з філософії, історії, сходознавства, поезія і біографічні твори. Важко сказати, чи свідчить вибір літератури про особисті смаки Кордулі Потоцької, але напевно є ознакою широкого кругозору.

Теодор Потоцький помер 1812 року. Про те, як доживала віку «діамантова чарівниця», інформації обмаль. Натомість, як злостиво писала онука Теодора Потоцького Кароліна Накваська, «після смерті Кордулі її діаманти, і навіть коштовний одяг Теодора Потоцького розхапали Коморовські… Кілька мільйонів злотих, що їх мав отримати Адам Потоцький, також перейшли в руки її родини». Зокрема, львівський палац успадкував рідний брат Кордулі, граф Юзеф Коморовський.

Юзефа Кунеґунда (? – 1816)

Родичання Коморовських із Потоцькими не закінчилося шлюбами Ґертруди та Кордулі. Почати слід з того, що третя сестра, Юзефа Кунеґунда, 1777 року вийшла заміж за королівського шамбелана Анджея Ростворовського, який щойно поділив із братами спадщину по батькові й став «власником маєтку в селі Пражмув та інших». Якуб Коморовський дав за донькою в рахунок 100-тисячного посагу маєток в Болевіце (нині це територія Великопольського воєводства). Якийсь час подружжя мешкало там, а згодом переїхало до Пражмува, де, як свідчать шляхетські метрики парафії, народилося дев’ятеро з їхніх одинадцятьох дітей. Не дивно, що про Юзефу Кунеґунду мало чули у світському товаристві: вона майже безперервно народжувала і бавила дітей, з яких двоє померли немовлятами.

Марцелій Вишневський. Золота зала палацу Ілінських у Романові (Kłosy nr 589 12.10.1876).

Натомість чоловік Юзефи після шлюбу почав робити стрімку політичну кар’єру. Ніде правди діти, його просуванню неабияк посприяв шваґро Теодор Потоцький. Саме за поданням Потоцького король нагородив Ростворовського орденом Святого Станіслава. А 13 квітня 1793 Антоніна Коморовська, мати його дружини, отримала від імператора Франца II підтвердження графського титулу для родини, отже Юзефа Кунеґунда стала австрійською графинею (графський титул у Польщі Коморовські отримали 1780 року). А незабаром Ростворовський зміцнив родинний зв’язок із Потоцькими. Адам, син Теодора Потоцького від Кароліни Сапіґи, гостюючи у Ростворовських, спочатку став добрим приятелем Анджея, а згодом і зятем! (1796 року Адам Потоцький одружився з 18-річною Марією Ростворовською. Здається, це був вдалий шлюб, в якому народилося четверо дітей, зокрема й уже згадана Кароліна, яка в спогадах про свого батька Адама писала про Коморовських із помітним осудом).

1816 року графиня Юзефа Кунеґунда померла. Вдівець не отримав належної його дружині частки спадщини. Річ у тім, що овдовіла ще 1781 року мати Юзефи передала право управління галицькими маєтками Коморовських своєму коханцеві Юзефу Шептицькому, який згодом став її чоловіком. Ба більше, наймолодший брат покійної Ростворовської почав судитися з Анджеєм, вимагаючи повернення сплачених на утримання вже покійної сестри сум, забезпечних іпотеками Старого Виткова і Судової Вишні. Цей скандальний процес тривав до 1833 року і закінчився вироком на користь Ростворовського, який у той час уже не жив.

Антоніна Елеонора Коморовська (1770 – 1838)

Наймолодша з сестер Коморовських, блакитноока блондинка Антоніна Елеонора, була, мабуть, найвродливішою зі всіх, тому Антоніна Коморовська (у новому заміжжі Шептицька) сподівалася на вигідну партію. Дівчину й справді заручили із вельми заможним графом Мельхіором Лонцьким гербу Коржбок, який доводився її матері троюрідним племінником. Звісно ж, мати юнки страшенно прагнула цього шлюбу, натомість наречений (із невідомих нам причин) одружуватися не квапився – про це свідчать кілька листів Антоніни до Мельхіора від 1790 року, що збереглися в родинному архіві Лонцьких. У першому з них юна Коморовська докоряє молодику, що той їй не пише (наприкінці листа є незакінчена приписка від матері дівчини, яка, вочевидь, перечитувала листи від відправленням, або й підказувала, що писати). За тиждень Антоніна знову вичитує Мельхіорові, який не приїхав до Львова, як обіцяв, і нарікає на власне здоров’я (мати дописує кілька рядків і також пише про хворобу дівчини). Наступний лист трохи веселіший, проте приписка матері стає довшою – жінка мимохідь нагадує, що збігло чимало часу після останнього візиту, і навпростець запитує Мельхіора, коли той думає повернутися (і, вочевидь, одружитися). В останньому з цих чотирьох листів Антоніна, яка на французький штиб підписується Антуанеттою, ставить питання руба: «Mon cher, чи можна кохати й не бачитися два роки?» І сама собі відповідає: «… Ти не кохаєш мене, тепер я у цьому певна… Усі сміються із мене, питають мене про тебе, а я не знаю, що відповісти, бо нічого не знаю…».

І.Грассі. Антоніна Елеонора Ілінська

Цікаво, що останній, розпачливий лист до Лонцького Антоніна написала 18 грудня, і ще до кінця року встигла вийти заміж за… графа Августа Іліньського, власника маєтку в Романові на Житомирщині. Звісно ж, Ілінський був багатий як Крез. Свій маєток він називав «новим Римом» і оздоблював його предметами розкоші, які купував за шалені гроші у Петербурзі. Серед іншого, він придбав меблі, як належали страченій французькій королеві Марії-Антуанетті. Сучасник подружжя Ф. Булгарін згадував, що пані Ілінська «була напрочуд милою, розумною жінкою, приймала в себе товариство, яке подобалося його високості (принцу Константину). В будинку графа Ілінського, а радше в будинку графині, тому що сам він мало займався товариством, панував абсолютно польський тон, невимушеність, веселощі, жарти та щедра гостинність».

Утім, попри народження двох синів, шлюб з Ілінським виявився невдалим. 1804 року подружжя розлучилося, а 1811 року Антоніна Елеонора вийшла заміж (цього разу, мабуть, і справді з кохання) за російського генерала Літвінова. Натомість Август Ілінський продовжив провадити ексцентричний спосіб життя у Романові, а згодом одружився з французькою акторкою з власного театру. І хоча був російським підданим, таки зробив кілька по-справжньому добрих справ: випрохав у царя свободу для кількох славетних польських діячів, зокрема й для Тадеуша Костюшка.

Заклопотані власним особистим життям, сестри Коморовські навряд чи згадували про безталанну Ґертруду, відшкодування за смерть якої уможливило їм доступ до вищих кіл, а романтичний флер трагічного кохання – вполювання вигідних наречених. І якщо кохання у всіх цих історіях під деяким сумнівом, незаперечним залишається факт: сестрам Коморовським, та і їхній матері Антоніні, поталанило вибудувати щастя на нещасті, що б там не казала народна мудрість.

Автор: Олена Замойська.

Джерела:

Andrzej Zygmunt Rola- Stężycki. Доступ: http://www.instytut-genealogii.com.pl/

Gruchala Irena. Ksiązki z księgozbioru Korduli Potockiej z Komorowskich w bibliotece Heleny Dąbczańskiej// Rocznik Biblioteki Naukowej PAU i PAN w Krakowie. – Rok LXI (2016).

Z archiwów hr. Łąckich/ Karwowski Stanisław. – Poznań, 1915. 

Е.Ф. Коморовский. Записки графа Е. Ф. Комаровского. Доступ: http://az.lib.ru/k/komarowskij_e_f/text_1843_zapiski_grafa_komarovskogo.shtml

Żychlinski Teodor. Złota Księga Szlachty Polskiej. Poznań, 1885.

Karolina z Potockich Nakwaska. Pamiętnik o Adamie Potockim. – Kraków, 1862.

Metryki szlacheckie parafii Prażmów (1706 – 1800)

Teki Wł. Dworzaczka, Biblioteka Kórnicka Polskiej Akademii Nauk: 15980 (Nr. 84) 1791; 7045 (Nr. 1315) 1755; 11612 (Nr. 1369) 1792; 12023 (Nr. 1353) 1776; 314 (Nr. Rel. C. Posn. T. 1070) 1775.

Gazeta Warszawska (174), 1788.

zef Kraszewski. Starościna Bełzka. – 1858.

zef Białynia Chołodecki. Gertruda z Komorowskich Szczęsnowa Potocka… i odkrycie jej grobowca w Witkowie. –  Lwów, 1906.


Привиди Сокальщини. Підтримай наш проект!

Залишити відповідь