Корнило Срочинський: вирізані сторінки

«Чума на ваші два роди! Вмираю…» В. Шекспір, «Ромео і Джульєтта».

«У квітні 1770 року річка Буг вийшла з берегів, – та ще й так ґвалтовно, як це ніколи не траплялося за пам’яті старців. А що влітку Буг розлився вдруге, затоплюючи городи та сіножаті, місцеві люди лише скрушно хитали головами, примовляючи: «Бути біді». І справді, ті повені виявилися ще не найбільшим лихом.

Цей текст створено за підтримки Інституту літератури у Кракові. Це один із розділів художньо-документальної повісті під робочою повістю “Про що ̶не мовчать монастирські хроніки. Книга історій василіянського монастиря у давньому Кристинополі” (“O czym ̶n̶i̶e̶ milczą kroniki klasztorne. Księga historii klasztoru bazylianów w dawnym Krystynopolu”).

Улітку російські війська, повертаючись із Волощини, принесли з Північного Причорномор’я чуму. Епідемія, що тривала майже два роки, охопила Поділля, Україну та Червону Русь і вбила понад 300 тис. людей.

У середині липня 1770 року чума, або ж морова зараза, з’явилася у Жовкві й забрала життя братів-василіян Панкратія Роговського, Василя Рабця, Степана Маковського, Іона Борецького і Тадея Борисевича. Лише двоє василіян, о. Іосафат Висоцький та один з братів, fugam salverunt vitam[1]. Жовква перетворилася на безлюдну пустелю: усі мешканці повтікали з міста. Тамтешні люди ховалися біля ставу під Туринкою, де викопали глибокі рови, в яких жили і готували їжу. Те саме відбувалося в інших містечках та селах. Уся торгівля припинилася, а як десь показувалися хворі, їх виганяли в ліси та поля. І чимало тих вигнанців гинуло не від хвороби, а від голоду. Їхні трупи, що лежали просто неба, роздирали звірі та дзьобали птахи, тож зараза розносилася скрізь. Навколо стояв нестерпний сморід через велику спеку, яка тривала ціле літо і спала лише на початку листопада.

Щоб відвернути напасть, дня 25 серпня Холмський єпископ Максимиліян Рилло наказав проводити триденні пости і процесії. Однак все це було марно і моровиця щораз ближче підбиралася до залюднених міст, оточених фосами та земляними валами. До нас.

Першого жовтня хвороба завітала до Моґерова і Тартакова, а заразом до Крехова, де померло восьмеро василіян, в останній день жовтня дісталася Сокаля, а в середині листопада – до Себечева і Вербіжа. У Жовкві померло 1 979 людей нашої віри і 5 000 юдеїв, у Сокалі – 243 християнина й 114 юдеїв, у Тартакові – 43 християнина, а в Кременці – 4 000 християн і 500 юдеїв.

А що моровиця віддавна збирала данину в Європі, лікарі знали безліч способів порятунку від неї й один поперед одного квапилися роздавати цінні поради і складали хитромудрі рецепти ліків, ефективність яких була більш, ніж сумнівною. Що ж радили для порятунку від моровиці? «Насамперед потрібно зберігати здатність молитися до Бога, подавати милостиню відповідно до своїх статків, а також наказати челяді і дітям, щоб ті поза домом не тинялися, бо там можуть бути заразні», – писав Єжи Соколовський у виданому понад сто років до описуваних подій медичному трактаті [2]. Крім того, заборонено було їсти цибулю і приносити додому теплий хліб. Хліб можна було їсти лише житній, на заквасці і трохи черствий. Соколовський радив уживати ячмінь, овес, мигдаль, волоські горіхи, овочі й деякі фрукти, як-от цитрини, помаранчі, гранати, а також насіння сезаму. Найбільші шанси вижити в герці з моровицею мали власники комор, напхом напханих пляшками з винними та пивними оцтами, глеками з екзотичними пахучими оліями, торбинками з індійським шафраном, скринями, повними коралів, бурштину та перлів, оленячих рогів і лосячих копит, слонової кістки, смарагдів, сапфірів, рубінів, білого золота і срібла. Що ж до убогих, то їм Соколовський радив змочувати у винному оцті шмати і дихати крізь них, адже всім відомо, що морова зараза переноситься повітрям. Для профілактики моровиці радили пускати кров, «бо це очищує зір і мозку служить», ходити в лазню і ставити банки.

Чи змінилося щось за сто років після видання цього вельми пізнавального трактату? Та не надто. Дозволю собі перелічити деякі з відомих нам засобів. Ми покладали велику надію на церковні процесії, поєднувані з молитвами та масовими сповідями, а також хрестики, уложені з букв св. Захарієм, єпископом Єрусалимським, бо таких хрестиків уживали навіть отці Тридентського собору, коли з’явилася морова зараза 1546 року [3].

По містах і селах палили зілля, прозване «нехорошим», та ялівець, сповідаючись, що дим очистить повітря. Можливо, в палацах досі покладалися на чудодійну силу коштовного каміння та задушливих східних ароматів, однак прості люди напихалися і натиралися часником, який, як вважали, має відштовхувальну силу. Натомість цибулі, як і сто років тому, уникали. І геть усі ми вірили в силу винного оцту. На ньому готували цілющу настоянку: до двох гарців [4] міцного винного оцту додавали по одній унції подушеного часнику, гвоздики і дягелю, по жмені ялівцю, рути і солі. Кілька днів ця суміш настоювалася на сонці, і ліки були готові. Цією настоянкою натирали зап’ястки, вуха, ніс і потилицю, задля профілактики вживали по кілька крапель на язик, у разі недуги випивали одну або півтори ложки, а якщо на шкірі з’являлися пухирі, до них прикладали хустку, змочену в оцтовій настоянці.

Леон Вичоловський. Ґертруда Коморовська на санях. Національний музей у Кракові (MNK_II-b-885).

У середині серпня 1770 року на в’їздах до всіх міст, містечок і сіл поставили вартових, які нікого не впускали і не випускали без перепусток. У Кристинополі такі варти, зложені з християн та юдеїв, стояли аж до літа 1771 року. Гадаю, саме цей запобіжний захід виявився значно дієвішим за «нехороше» зілля та винний оцет, бо того року моровиця зібрала врожай в околицях, а саме місто оминула. Ті, що вижили, вертали до родинних місць, оплакували померлих і бралися до звичного життя.

Край епідемії поклав міцний мороз, який стояв від 26 грудня 1770 року. І саме того дня звінчався таємно в дерев’яній церковці Нестанич, без відомости і дозволу родичів Щенсний Потоцький, син воєводи Салезія й Анни Потоцьких, із Гертрудою Коморовською з Сушна.

А 13 лютого незнані люди напали на двір у Новому Селі коло Куликова, викрали Гертруду, і не знати куди її забрали.

Більше про цю історію в монастирському літописі ані слова, – не тому, що таємниче викрадення Гертруди, про яке торохтіли всі навколо, мене не цікавило, і не тому, що я нічого не знав. Бо знав я надто багато. Дещо довідався від Вероніки Кребс – урятованої Іваном Ґонтою доньки уманського губернатора Младановича, яка наприкінці 1768 року приїхала до Кристинополя, під крильце воєводини Анни Потоцької [5]. Дещо від інших свідків, ба навіть причетних до викрадення осіб, бо майже всіх я знав особисто. Та хай там як, а одного тихого вечора, по упливі кількох літ від тієї події, при світлі мерехтливих монастирських свічок я записав до літопису історію викрадення панянки. Але кілька років по смерті старого воєводи Францішка Салезія та його дружини, коли справа викрадення Коморовської набула розголосу, про цей запис дізнався сам Станіслав Щенсний та його тітонька Катажина Коссаковська з Потоцьких, що її поза очі називали «пралею Потоцьких» – так старанно вона вибілювала брудну репутаційну білизну своїх небезгрішних родичів. Ця пані, яку геть усі поважали за гострий розум (а ще більше боялися її гострого язика), звісно ж, не могла допустити, щоб десь залишився письмовий опис злочину, усі нитки якого, хоч як крути, вели до покійних родичів із Кристинополя. Станіслав Щенсний теж цього не хотів. Тож одного дня друзяки молодого Потоцького – Адам Понінський, Кароль Сєраковський і ще кілька невідомих мені на імена зірвиголів – вдерлися до монастиря й зажадали, щоб їм віддали літопис. А коли їм відмовили, наставили пістолети на ченців і силоміць здобули книгу, щоб її знищити.

М.Є. Соколовський. Медичний твір про морове повітря, 1679. Відділ рукописів бібліотеки Чарторийських у Кракові.

Я насилу переконав шляхетних розбишак, що в цій книзі записано багато подробиць, які вихваляли Потоцьких, а також історію самого монастиря від часів його існування. І нападники повернули літопис, ось тільки витяли ножичками кілька сторінок, в яких йшлося про Гертруду, і замастили чорнилом кілька прикрих для Потоцьких рядків…»

На цьому дозволимо щироповажному ігумену на якийсь час відкласти перо, бо він навіки скутий обітницею мовчання та таємницею сповіді своїх доброчинців та хлібодавців Потоцьких. А що ми нікому таких обітниць не давали, то продовжимо оповідь замість нього.

Бо,  ніде правди діти, попри багатство, зв’язки і владу, Потоцьким не вдалося ані зацитькати Коморовських, ані затулити роти свідкам, ані знищити всі письмові докази. Рукописи ж, як відомо, не завжди горять.

Отже, що саме сталося взимку 1770 року? Про що йшлося на тих вирізаних сторінках монастирської хроніки? Змирімося з тим, що ніколи не дізнаємося про те, що усім кортить знати насамперед: чи справді кохала Гертруда багатого шляхтича і носила від нього дитину під серцем? А може, разом із батьками свідомо сплітала павутину зваблення і підступу, щоб упіймати одного з найбагатших наречених Речі Посполитої? Чи й сама була жертвою захланних батьків, яким мерехтіло в очах золото і коштовності, яких було повно у скринях Потоцьких, і катма у багатодітній родині Коморовських?

Хоч як там було насправді, 19-річного юнака та 17-річну юнку осуджувати не варто. Натомість старші покоління Потоцьких і Коморовських справді заслужили «чуму на два роди», бо, ніде правди діти, ніхто з них не повівся гідно, коли сталося те, що сталося: Станіслав Щенсний Потоцький і старша донька Коморовських покохалися, заручилися і з дозволу самих лише Ґертрудиних батьків, а, можливо, і з їхнього примусу, пішли під вінець у греко-католицькій церковці в селі Нестаничі.

Титус Малешевський. Ґертруда з Коморовських Потоцька (рисунок з олійного портрету).

А що та давня історія вже ні для кого не таємниця, спробуймо відтворити перебіг подій зі слів двох говірких свідків: уже згаданої Вероніки Кребс із Младановичів і Кароля Сєраковського – добрими знайомцями не лише отця Корнила Срочинського, а й такого собі Антонія Хшонщевського, офіціаліста Потоцьких із Тульчина [6]. Ба більше, Кароль Сєраковський був одружений із рідною сестрою Хшонщевського Доміцелою і, навіть якщо на тверезу голову волів тримати язика за зубами, за чаркою-другою вибовкав шваґрові чимало брудних таємниць. А що Коморовські ревно берегли всі листи у справі їхньої доньки, а деякі, здається, навіть перехоплювали і викрадали (бо як інакше вони згодом опинилися в Ґертрудиної сестри Кордулі?), то в цій історії майже не залишилось лакун.  

Отже, починаймо.

Ґертруда Коморовська була найстаршою з восьми дітей Якуба Коморовського та Антоніни Бригіди з Павловських. Невеличкий маєток її батьків у селі Сушно межував з володіннями Потоцьких, тож вродливу, добре виховану панночку охоче приймали в кристинопільському палаці. Ось тільки Потоцькі аж ніяк не сподівалися, що їхній син закохається у незаможну шляхтянку, буде потай відвідувати будинок Коморовських та ще й одружиться без дозволу батьків. 

Слід сказати, що Ґертрудині батьки були ще тими захланними засранцями. Звісно ж, вони знали, що Потоцькі ніколи не погодяться породичатися з ними. З усіх поглядів шлюб Станіслава Щенсного і Ґертруди був мезальянсом: молодий Потоцький мав успадкувати мільйони, а Коморовські володіли лише трьома невеличкими селами. Утім, Ґертрудині батьки плекали надію, що Потоцькі змиряться з уже доконаним шлюбом, а що йшлося їм не так про щастя молодят, як про власний зиск, свідчить той факт, що Коморовські змусили молодого і наївного шляхтича підписати шлюбну угоду, згідно з якою він зобов’язувався виплатити Ґертруді певну суму (а що спадкоємцем Станіслав ще не став, місце для суми в угоді залишили порожнім, на розсуд батьків панянки).  

Хоч як тиснули на Станіслава Щенсного Коморовські, він не квапився повідомляти батькам про шлюб. Замість нього це зробили інші.  

Одного дня, збираючись разом із сестрами на Службу Божу до бернардинського костелу, Станіслав Щенсний зомлів у «жіночих» кімнатах палацу. Занепокоєні дівчата покликали батька. Воєвода увійшов до кімнати, побачив на дивані непритомного сина і наказав усім вийти. Жіноцтво випурхнуло з кімнати, але Вероніка Младанович – ота, що згодом вийшла заміж за майора Кребса, – зачаїлася за ширмою, щоб підслухати вельми цікаву, як на неї, майбутню розмову батька і сина. Коли молодий Потоцький прийшов до тями, його батько сказав: «Знаю про твій негідний вчинок, приховую його від матері, бо, як дізнається про нього, на місці помре від серцевого нападу. Тож як не хочеш увігнати її в гріб, погодишся на розлучення, а я запевняю тебе, що гідно винагороджу твою дружину за зірваний шлюб» [6]. Звісно ж, Станіслав Щенсний знав, що вибору в нього не було, тож погодився на розірвання шлюбу. 

Автограф Якуба Коморовського, 1771 рік. Відділ рукописів бібліотеки Чарторийських у Кракові.

Потому воєвода викликав до себе Кароля Сєраковського і наказав йому привезти Коморовську до кристинопільського палацу, якщо знадобиться, то й силоміць. Вражений наказом, Сєраковський упав на коліна і благав, щоб його не примушували так ганебно вчинити з родиною, яка люб’язно його приймала. Воєводу не образила відмова Сєраковського, навіть сподобалася відвертість шляхтича. Він подарував Каролю золоту табакерку з дукатами і попросив нікому не розповідати про розмову. Наказав стерегти сина і вислав до Коморовських свого козацького старшину, русина Вілчека.

Свідчення Якуба Коморовського, 20 серпня 1773 року:

«Воєвода вислав із Вілчеком запрошення, але тільки Ґертруді, тож я відповів, що їхня невістка поїде власним екіпажем і вимагав у листі пояснення від пана старости [Станіслава Щенсного], але йому вже заборонили писати і стерегли, тож він лише дописав олівцем: “Не знаю, що це означає і навіщо послали того чоловіка з каретою й карткою від мого батька. Мені показували якийсь лист із запрошенням, більше ні про що не знаю, батько зі мною не розмовляє, через Ґриневича виписує. Добре, що не повірили тій кареті, і дуже прошу про обережність ту особу, про життя і здоров’я якої хоч на віддалі дбати мушу”. Ось таку відповідь ми отримали четвертого дня лютого. Щоб уникнути подібних випадків, надумав було виїхати до свого маєтку під Львовом, що називається Нове Село, зокрема й тому, що стан здоров’я моєї дружини близькості до лікарів вимагає. Але перед самим від’їздом прийшов до нас іще один лист від воєводи, той, що він показував синові раніше, в якому мене з цілою родиною запрошували на останні дні запусту. Відпровадивши дружину до маєтку в Новому Селі, вислав свого дворянина на станцію в Кристинополі, і його відразу ж оточили надвірні люди воєводи, обшукали аж до сорочки, чи нема на ньому якихось листів, насилу вирвався від них…» [7].

Тоді Потоцький доручив козацьким старшинам Вілчеку і Домбровському викрасти невістку.

Пізнього вечора 13 лютого на будинок Коморовських у Новому Селі напали озброєні люди із закритими обличчями і викрали бідолашну дівчину, а за кілька годин вона вже була неживою. Подейкують, що нападники не мали завдання вбивати Ґертруду, а лише відвезти її до монастиря у Львові. Проте дорогою викрадачі перестріли обоз зі збіжжям, і, щоб ніхто не почув криків полонянки, накрили її ковдрами і хутрами так, аж бідолашна задихнулася. Перелякані скоєним злочинці постановили позбутися тіла: вирубали ополонку і кинули бездиханне тіло в річку. Більшість учасників викрадення розбіглися хто куди. До Кристинополя повернулися лише Вілчек із Домбровським. Вони розповіли воєводі про те, що сталося, і той, від гріха подалі, вислав обох до своїх маєтків на Уманщину.

Вілчек під прізвищем Загорського, а Домбровський під власним прізвищем спокійно дожили віку в українських маєтках Потоцького. Син Вілчека ходив в один клас із Хшонщевським, а згодом висвятився на православного священника і служив у селі Маньківка на Уманщині.

Неподалік місця, де втопили Коморовську, був фільварк, що входив до кристинопільського ключа Потоцьких. Навесні економ Коссовський обходив гумна і побачив у річці тіло. По шовковій зеленій спідниці зрозумів, що це жінка і допетрав, що це, мабуть, зникла Коморовська. Разом зі своїми людьми він витягнув тіло на берег і закопав його десь на території фільварку. Потоцькі добре заплатили за відданість і мовчання: надали пожиттєве утримання й подбали про синів Коссовського. Старший син згодом став управителем третьої дружини Станіслава Щенсного, Софії Потоцької, а молодший працював економом тростянецького ключа, що належав наймолодшому синові Софії та Станіслава Щенсного. Принаймні так оповідала Вероніка Кребс із Младановичів.

Дізнавшись про смерть дружини, Станіслав Щенсний спробував накласти на себе руки: він замкнувся в гардеробній і складаним ножиком заходився різати собі горло. Урятував його камердинер Бістецький, який увірвався до гардеробної, вирвав із рук закривавленого юнака ножа, а по тому не відступав від нього ані на крок.

Кунеґо Доменіко. Портрет Станіслава Щенсного Потоцького (з портрету Помпео Батоні), 1783. Національна бібліотека Польщі.

Ймовірно, тіло Ґертруди знайшли у березні чи на початку квітня, бо вже 12 квітня «від’їхав із Кристинополя Щенсний Потоцький, син воєводи, зі своїм учителем о. Вольфом, піяром, братом шваґра Брюля, лікарем Макперланом, камердинером Бістецьким і службою на довшій час за кордон із наказу батька, щоби зірвати будь-які стосунки з родиною Коморовських із Сушна»  [3]. А воєвода Потоцький від імені сина почав клопотатися про його розлучення в консисторії, вдаючи, що нічого не знає про долю дівчини.

Натомість Коморовські писали Станіславу Щенсному розпачливі листи.

23 квітня 1771 року Ґертрудин батько нарікав, що із від’їздом зятя «зненацька зникли всі надії», донька хтозна-де, дружина хворіє і ніяк не може одужати, обурювався заявою про розірвання шлюбу в консисторії Хелмській, і дорікав Станіславові за заяву про те, що його буцімто примусили до шлюбу. Ґертрудина мати приписала: «Часи та місця можуть багатьох людей змінити, проте не вірю, що ти змінився, і сподіваюся, що не забудеш ту, яку мав би любити» [7].

Коморовські писали скарги й нарікали на свою біду знайомим і незнайомим. У світських колах легко склали два плюс два і щораз голосніше говорили про причетність Потоцьких до викрадення Ґертруди. Та, хоч як це дивно, батьки дівчини не вдавались до активних спроб її знайти. А можливо, вже знали, що їхня дитина мертва? Розуміли, що їм ніколи не вдасться довести провини впливових магнатів? Сподівалися отримати компенсацію за доньчину смерть, якщо триматимуть язика на припоні?

Хай там як, а на обрії маячів суспільний скандал.

10 травня 1771 року, невідома до невідомого:

«…У Кристинополі пекло коїться…» [7].

Коморовські не полишали спроб зв’язатися із зятем, бо будь-яку записку від нього можна було долучити до доказів. Вони стверджували, що отримали відповідь принаймні на один лист, але оточення Станіслава Щенсного це заперечувало – за хлопцем пильно стежили.

14 липня 1771 року невідомий до Францішка Салезія Потоцького:

«Дня 13-го мав честь отримати від ясновельможного пана листа, який дав прочитати панові старості, на що той відповів, що непоштиві люди не припиняють чинити підступи, намагаючись нагидити його серцю батьківському. Пану воєводі й усьому світові можемо засвідчити, що в дорозі, як я вже писав у першому листі, він ні з ким не бачився. Про ті листи, що писали до нього Коморовські, тільки з цього листа довідався, тому не міг відписувати на них і нікому не давав жодних записок, бо цілий день і ніч ми всі разом, тож хіба могли не зауважити, якби він записку у вікно викинув? Навколо станції, на якій сидимо, просторий замкнений двір із високим парканом, тож навіть якби він записку викинув, чи ж міг її хтось підібрати, коли там скрізь пильнують, і про найменші рухи панича повідомляють. Тому та записка, якщо вона і була, видумана. Можливо, підпис панича вирізали з якогось листа і підробили, щоб довести своє. Сам ясновельможний панич присягає, що жодних записок не писав, а ми, – що не міг писати і віддати комусь, нами не зауважений. Запевняю ясновельможного пана воєводу, що панич відкрито у всьому чинить, нічого не приховує і дотримується слова, даного панові воєводі. Наш ясновельможний пан здивувався б, якби побачив, як усе добре укладається. Будь-який інтерес, що допровадив до легковажного вчинку, панич так далеко з голови собі вибив, що найменша згадка про ту історію його бридить, і радий би від сорому сховатися від усього світу. Панич неустанно кажуть, що бажають щасливого розв’язання цієї справи, а ясновельможного пана батька сердечно люблять і щосили намагаються виправити минуле і стати гідним сином» [7].

Хто знає, що діялось на душі Станіслава Щенсного: в його листах до батька повно нудних подробиць і анінайменшого натяку на почуття.

20 вересня 1772 року з Люцерни, Станіслав Щенсний до батька:

«Monseigneur,

ми писали до ясновельможного пана зі Страсбурґа, що їдемо до Швейцарії і що третього дня по нашому виїзді зупинилися в Шаффгаузені. А що звідти недалеко від Констанца, з’їздили і в те місто. З Шаффгаузена поїхали до Цюриха, а що погода була хорошою, відіслали екіпаж до Люцерни, а самі почасти кораблем по Цюрихському озеру, а почасти пішки звідали славне місто. Зупинилися там минулого понеділка, а у вівторок після Служби Божої пішли до шевця (…) До великих гір в’їхати не можна, тож сьогодні каталися озером до полудня. Дякувати Богові, такі здорові, як ніколи здорові не були. Куди ще податися звідси, не знаємо. Але пошти ясновельможного пана батька не занедбаємо. Падаю до ніг пана батька,

Станіслав» [7].

А поки Станіслав катався Європою, у пекельний вогонь Кристинопільского палацу постійно підкидали дрова…

___________

У якусь неділю того багатого на події 1772 року біля входу до собору Св. Юра у Львові з’явився новий жебрак – хворобливий і блідий з лиця зайда, що насилу стояв на ногах. Хтось простягнув йому монету, але він відмовився її брати, Бога ради благаючи, щоб до нього привели священника, який висповідав би його з тяжких гріхів. Якась милосердна душа виконала це прохання. Капелан вийшов, відвів бідолаху вбік і вислухав сповідь. А потому покликав людей, вивів жебрака до вівтаря, причастив його і наказав завести чоловіка на монастирське запліччя. Хворий зажадав, щоб покликали свідків, бо хотів відкрити важливу таємницю, яка каменем лежала на його душі. Тим свідкам, особам духовним та світським, той чоловік сказав:

«Я – один із тих, які вкрали з батьківської оселі Гертруду з Коморовських Потоцьку, дружину мого господаря, ясновельможного Щенсного, з особистого наказу ясновельможної пані воєводини, матері мого пана…» [8].

На фото вгорі: Лист у справі Ґертруди Коморовської, 1771 рік. Відділ рукописів бібліотеки Чарторийських у Кракові.

Автор: Олена Замойська.

Примітки

  1. Fugam salverunt vitam (лат.) – урятувалися втечею.
  2. RkpsCzart 1499. Dzielo medycne o morowym powietrzu Marcina Jerzego Sokolowskiego, wydane w Kaliszu w roku 1679.
  3. ЛННБ ім. В.Стефаника, відділ рукописів, ф.3, МВ-802.
  4. Ґарець – трохи більше 3 літрів.
  5. Krebsowa. Wyjątek z “Opisu autentycznego rzezi humańskiej”/Z dziejów Hajdamaczyzny. – Cz.1. – Warszawa, 1905.
  6. A. Chrząszczewski. Pamiętnik oficialisty Potockich z Tulczyna.  Wydawnictwo PAN, 1976.
  7. RkpsCzart 2622 ІІІ.  Listy i akta odnoszące się do sprawy małżeństwa Gertrudy Komorowskiej ze Szczęsnym.
  8. A. Andrzejowski. Ramoty starego Detiuka o Wołyniu. – T.1. – Wilno, 1861.

УСІ МАТЕРІАЛИ САЙТУ ОПУБЛІКОВАНО З ДОЗВОЛУ ЇХ АВТОРІВ. ПРИ ВИКОРИСТАННІ МАТЕРІАЛІВ ПОСИЛАННЯ НА САЙТ ТА АВТОРІВ СТАТЕЙ ОБОВ’ЯЗКОВЕ. АДМІНІСТРАЦІЯ САЙТУ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ТОЧКУ ЗОРУ АВТОРІВ ТА НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА АВТОРСЬКІ МАТЕРІАЛИ.