Кристинопільські королі


У наші дні міста Кристинопіль на мапі України не існує – на його місці за радянських часів постав Червоноград. Від старого Кристинополя, названого так на честь Христини, дружини засновника міста Фелікса Потоцького, лишився один єврейський будинок, бернардинський костел (у якому зараз православна церква) і василіанський монастир. А ще відносно непогано збережений палац Потоцьких, власників міста.

Наприкінці XVIII століття власником Кристинополя був Франциск Салезій Потоцький, онук засновника. Він добудував костел, розбудував палац, а ще – заснував у місті у 1763 році василіанський монастир святого Юрія – на місці більш давньої парафіяльної греко-католицької церкви.

Ця стаття є уривком з майбутньої книги В. Заславського “Римо-католики в українській історії”.

Не те щоб Франциск Салезій з таким захопленням займався церковними справами, але як і будь-який відповідальний правитель, він дбав про своїх підданих. А піддані його почали скаржитись на місцевого пароха, отця Іллю, який просив в парафіян забагато пожертв за  освячення пасок та звершення обрядів. Скарги дійшли і до власника міста, і до греко-католицького єпископа Белзького Максиміліана Рило. Той у свою чергу звернувся до власника міста з проханням та пропозицією – передати церкву монахам василіанам. Як вже згадувалось, до освічених та сумлінних унійних ченців і можновладці, і латинські єпископи ставилися з повагою, то ж, Потоцький погодився. Більш того, сторони зійшлися на тому що на місті дерев’яного храму має постати ошатний монастир який став би прикрасою міста. Видатки на побудову монастиря унійний єпископ і магнат-латинник вирішили розділити навпіл.

Щедрості Франциска Салезія було далеко до меценатства одіозного Миколая Василя Потоцького – хоча він і перевершував його багатством. А ще він поставив українському єпископові умови: щоб василіани асистували католицьким монахам Бернардинам під час процесій та допомагали їм в якості сповідників. Це василіанам не сподобалось і вони довго воювали зі своїм добродієм щоб він прибрав обов’язкове асистування бернардинам з умов фундації. Зійшлись на компромісному варіанті – під час процесій василіани бернардинам таки асистують, зате допомагають їм зі сповіддю лише за бажанням! Не те щоби хтось був проти співслужіння або допомоги, але сам факт примусу ставив українську церкву на ступінь нижче за своїх латинських колег – тим більше що процесії були прив’язані до церковних свят які вірні різних обрядів святкували у різні дати.

Францішек Салезій Потоцький. Художник Марчелло Баччареллі. ~1758-1760 рр. Приватна колекція, Париж. Картина походить з давньої Тульчинської колекції.

Що ж, чеснотам Франциска Потоцького було далеко до розмаху Миколая Василя Потоцького, щирості Іоанна Собеського чи толерантності Яреми Вишневецького. Хоча з іншого боку, у той самий час Франциск Потоцький закладав василіанський монастир в Умані, наділяв його привілеями та землями – то ж, можливо, в нього просто не доходили руки робити дві добрі справи одночасно – та ще й у різних кінцях своїх володінь. Ну, а щодо Кристинопільського монастиря, то до його будівництва він підійшов дуже серйозно. Архітектори-французи довго оглядали місце де мав стояти майбутній монастир, креслили плани, «вписували» майбутню святиню в забудову Кристинополя. Спочатку планували розташувати монастирську церкву згідно з давнім традиціями – вівтарем на схід, брамою на захід. Проте поміркувавши, вирішили орієнтуватись не на традиції, а на вулиці міста – майбутній храм розвернули головною брамою до головної вулиці міста, на якій вже стояв парафіяльний костел. За середньовічним звичаєм, храми різних конфесій стояли один напроти одного, з різних сторін від ринкової площі.

Проте мало не десять років усі ці плани залишалися на папері – а поки що монахи збудували собі дерев’яні келії, а для відправ використали стару дерев’яну церковцю. Напевно, давали про себе знати внутрішні негаразди Речі Посполитої у яких Потоцький брав активну участь, не маючи через це часу для церковних справ. Навіть коли сталася пожежа, і рештки церкви розібрали – Потоцький все одно не поспішав з капітальним будівництвом, а лише звів на старому місці тимчасову муровану церковцю. Зате майже одразу після переселення василіан до міста, маршалок Потоцьких Станіслав Костка Садовський подарував монастиреві чудотворну ікону, список з Ченстоховської Богородиці.

Зате коли у 1771 році в магната „дійшли руки” до початку будівництва, справи пішли швидко. Закладали монастир з притаманним Потоцьким розмахом – 15 жовтня 1771 року з замку в Білому Камені привезли закладний камінь, на якому були вирізьблені фігури євангелістів, герби василіанського ордену та роду Потоцьких. В спеціальне заглиблення в камені поклали пляшку, до якої за тодішнім звичаєм поклали монети усіх існуючих тоді номіналів – дукат, таляр, битий, рубель, двозолотівку, злотий, вісьмачку, трояк, гріш, півгроша, шеляг и півшеляга, а також пергамент з датою закладання. Ще одну подібну пляшку замурували в стіні за великим вівтарем майбутнього храму на висоті трьох ліктів.

Тепер будівництво йшло швидко – Потоцький дозволив монахам на скору руку збудувати цегельню, до того ж, на будматеріали розібрали стару церкву. Через рік храм вже був готова, і монахи розпочали будівництво келій. А 26 грудня 1772 року відбулася церемонія введення василіан до нового монастиря – з музикою, урочистою ходою й участю родини Потоцьких. І хоча будівництво тривало ще два роки, але монастир вже почав повноцінне існування.

Розташований в магнатські резиденції, монастир швидко збільшував свій вплив, і вже через кілька років після фундації святині під його опікою знаходилось чимало монастирів і парафій в навколишніх містах і селах – адже в ті роки василіани були майже єдиними освіченими священиками, здатними належним чином проповідувати, а обітниці бідності і цноти дозволяли їм не здирати з людей три шкіри за висвячення пасок і дбати про церкву більше ніж про самих себе! На великі свята в монастирі правив сам єпископ, а Папа надав кристинопільській обителі „великий відпуст на вічні часи”. А ще не без участі багатого покровителя монахи зібрали величезну бібліотеку, у якій можна було знайти навіть рукописи доби Київської Русі! Одна така книга, «Кристинопільський апостол», зберігається зараз в історичному музеї. Отже, Франциск Салезій Потоцький хоча і не відрізнявся великою любов’ю до української церкви, але тим не менше став тим завдяки якому Кристинопіль став потужним духовним та культурним центром для українців.

Щодо самого Потоцького, то його історія має продовження – і не зовсім приємне.

Тульчинський просвітник

«Король земель руських» Франциск Салезій Потоцький не мав бажання приміряти справжню корону, хоча і вимагав для себе королівських почестей. А от сина свого, Станіслава Фелікса Потоцького (нар. 1751 р.), він всерйоз збирався посадити на польський трон. Виховували майбутнього короля згідно з останньою модою того часу – у дімі просвітництва. Вчителі намагались прищеплювати юнакові почуття відповідальності та прагнення допомагати іншим. Водночас, деспотичні батьки тримали сина під постійним контролем: обмежували у пересування, змушували звітувати за усі видані гроші. Лише у 20 років молодий Станіслав отримав свободу пересування (і то лише у межах Белзького воєводства) і можливість знайомитись з іншими людьми. Тоді ж батьки завели для нього окремий двір, і маршалком двору призначили свого секретаря, пана Сіраковського. І ось, маршалок з невідомих причин почав разом з своїм підопічним їздити у гості до збіднілих шляхтичів графів Коморовських (казали про його роман з графинею). І ось, молодий Станіслав закохався у Гертруду, вродливу та розумну доньку Коморовських. Після третіх відвідин він освідчився дівчині – і батькі дають згоду на таємний шлюб. Станіслав Потоцький таємно від своїх батьків обвінчався з коханою у греко-католицькій церкві у Нестаничах.

Батьки нареченої, а також самі молоді розраховували що Потоцькі, поставлені перед фактом, посердяться, а потім простять сина, вихованого у романтичному дусі. Спочатку про шлюб розповіли матері Станіслава, Анні-Ельжбеті, сподіваючись що вона поставиться з розумінням та налаштує чоловіка на користь сина та невістки. Проте реакція мами булі цілком протилежною: вона обурилася й одразу все розповіла Франциску Салезію, який взявся за справу рішуче: відправив сина у подорож Європою, а молоду наказав схопити та відправити до польського Сандомиру, до монастиря, і тримати її там поки шлюб не визнають недійсним. Справа в тому що старий воєвода, який цінував свій статус значно більше за щастя сина, давно вже обіцяв оженити сина на Жозефіні Мнішек, доньці свого єдиного приятеля, і вчинок сина заплутав йому усі карти..У відповідь Коморовські вирішили тікати, але по дорозі їх схопили надвірні козаки Потоцьких та відібрали Гертруду. Дівчину замотали у ковдри та накрили подушками – щоб не втекла. Але накрили занадто сильно, і у дорозі вона задихнулася. Тіло нещасної горе-вояки кинули у проруб – проте згодом воно виплило, і трагічна історія стала відома усім.

Подальші події овіяні легендами. Є звістки що коли Галичина була приєднана до Австрії, імператриця Марія Терезія засудила старшого  Потоцького чи то до вигнання, чи то до страти, і той прийняв отруту. Писали також що Станіслав Потоцький дізнавшись про смерть дружини (до того ж вагітної) хотів покінчити самогубством. Достеменно можна сказати лише те що і Франциск Салезій, і його дружина дуже швидко померли після трагічної історії з Гертрудою. Цікаво що усі ці події відбувались якраз у часи коли власник Кристинополя починав будівництво василіанського монастиря.

Станіслав Щесний Потоцький з синами. Художник Йоганн Баптист Лампі старший. 1790 р. Лувр. Картина походить з давньої Тульчинської колекції.

Станіслав Потоцький, дізнавшись про смерть батьків, повернувся додому – і там на нього чекав батьківський заповіт, у якому Франциск Салезій під загрозою прокляття наказував синові оженитись на Жозефіні Мнішек. Обов’язки перед родом були сильнішими за пам’ять нещодавньої трагедії, і шлюб відбувся. Батькам загиблої Гертруди Станіслав подарував 400 тисяч злотих та кілька містечок у своїх володіннях, а медальйон з портретом першої дружини носив при собі усе життя (знов-таки – якщо, звісно, вірити переказам). Так чи інакше, але і шлюб з Жозефіною був нещасливим. Станіслав був прекраснодушним наївним мрійником, а Жозефіна – блискучою світською левицею. Відносини між ними не задались, і жінка відкрито крутила романи «на стороні». Та й у Кристинополі молодий Потоцький залишатись не міг – тим більше що після першого розподілу Польщі його галицькі маєтності опинились на занятих австрійцями теренах, і нова влада почала обмежувати шляхетські та магнатські привілеї.

Завершивши будівництво василіанського монастиря у Кристинополі, Потоцький перебирається до своїх володінь на Брацлавщині, і у селі Тульчин закладає собі нову резиденцію – розкішний палац з парком (зараз у ньому училище культури), костел з монастирем, театр, найбільші стайні у Речі Посолитій та найкращими кіньми. При палаці працювало 400 чоловік прислуги. До Тульчина він привозив європейські дерева та кращу худобу, нові сорти пашниці, жита, вівса.

Як і більшість інтелектуалів того часу, Потоцький був масоном – але у той час бути масоном значило жити за християнськими заповідями, вдосконалювати свій характер та покращувати світ навколо себе. Принаймні, так намагались робити ті хто щиро розподіляв цінності руху, для кого масонство було не просто спробою зробити кар’єру чи екзотично-інтелектуальним дозвіллям. Станіслав Потоцький втілював свої ідеали у життя: фундував фабрики, закладав карантинні будинки та шпиталі. Для своїх економів та урядників він склав спеціальну інструкцію у якій писалося:

«економ повинен до підлеглого ставитись як до людини, але якщо він не може, що важко уявити, то, у всякому разі, повинен підлеглого вважати за найважливіше добро господаря, якому він служить».

А ще економ мав слідкувати щоб селяни висаджували на своєму дворі яблуні, груші, вишні та шовковицю, а у ярах та непридатних для оранки землях – верби і тополі. Панщина для селян становила 1 день на місяць, а згодом їх повністю перевели на чинш – тобто, натуральний податок. Час від часу кріпаків залучали до робот при маєтку, але за це вони отримували платню. Цікаво що з часом магнат полюбив сільські весілля, народний стрій, танці та вареники зі сметаною, а при палаці завів оркестр українських музик на чолі з диригентом Федором Ковальчуком.

Водночас, Станіслав Потоцький намагався бути корисним державі – власним коштом утримував артилерійський полк. А у 1791 році, коли 3 травня польський сейм прийняв нову конституцію та закони які обмежували древні шляхетські привілеї, Потоцький примкнув до опозиції, «конфедерації» – адже шляхетську «золоту вольність» вважав священною основою давнього укладу Речі Посполитої. Він домовився з російською імператрицею Катериною ІІ про скинення уряду та скасування конституції. Катерина обіцяла підтримати конфедератів і водночас, не рухати польські кордони. Проте запрошені конфедератами російські війська фактично окупували Польщу та змусили короля і новий уряд підписати новий розподіл держави. Так Потоцький, прагнучи стати рятівником Польщі, став одним з головних винуватців її занепаду. З польського магната він перетворився на російського графа. Імператриця осипала його нагородами та чинами, проте навряд чи ті нагороди приносили радість полякові який власноруч підписав смертний вирок своїй державі.

Коли шлюб Станіслава Потоцького з Жозефіною Мнішек остаточно перетворився на фікцію, він закохався у молоду красуню Софію Вітт, яку давно знав і яка давно виказувала симпатію до графа. Дружина не хотіла давати розлучення, то ж, граф одружився на новій обранці лише після її смерті. На честь молодої дружини він закладає новий парк в Умані і називає на її честь – Софіївкою. Роботи у парку тривали більш ніж 10 років – зате і у наші часи Софіївка є одним з найкрасивіших парків Східної Європи. Проте третій шлюб графа теж щасливим не був – після кількох років подружнього життя Софія зрадила чоловіка… з його старшим сином. Як то часто буває, про зраду чоловік дізнався останнім. Це був для нього тяжкий удар – адже Софія була першою жінкою яку він покохав з часу загибелі Гертруди. У щасливому шлюбі Потоцький прагнув забути про біди вітчизни, частковим винуватцем яких був він сам. І ось, до політичного фіаско долучилось фіаско особисте – і цього Станіслав вже не витримав. У 1805 році він помер – чи то від вади у легенях, чи то від хвороби нирок. Коли граф вмирав, жінка і син не посміли підійти до нього та ховалися у сусідніх кімнатах. З Потоцьким були лише друзі з масонської ложі, товариші по благодійним справам та філософським бесідам. Надгробне слово на похороні читав український монах-василіанин. За переказами, коли тіло покійного було виставлене у костелі, невідомі злодії здерли з нього мундир.

Політичне та особисте життя Станіслава Щенсного Потоцького зазнало невдачі – він був занадто довірливим, та й сили волі йому бракувало. Зате його стараннями василіанський монастир в Умані став потужним осередком науки та шкільництва, а його селянам (а це понад двісті тисяч душ) жилося значно краще ніж підданим його сусідів. Хоча він і вважав себе поляком, проте в історію він увійшов як один з катів Польщі – зате для українців він був добрим паном та щедрим меценатом. Зведені ним парки, палаци та храми служать Україні і сьогодні. Цікава дрібниця: художній музей в Одесі знаходиться у палаці, зведеному для доньки Станіслава Потоцького, а Тульчин став одним з осередків декабристського руху.

Та й загалом, гріхи та помилки, земні пристрасті завжди швидко розносяться та стають темою пліток та анекдотів, а ось звичайні добрі справи, сумлінне служіння Богові та людям зазвичай залишаються лише у вузькоспеціалізованих документах – і те у вигляді сухих цифр.

На фото вгорі: Рейтан – занепад Польщі (картина Яна Матейка “Рейтан на сеймі 1773 року”). На полотні, поміж інших, Францішек Салезій та Станіслав Щесний Потоцькі.

Автор: Віктор Заславський, науковий працівник КП “Туристичний інформаційний центр у м. Жовква”.

Джерело: дана стаття є уривком з майбутньої книги В. Заславського “Римо-католики в українській історії”.


Привиди Сокальщини. Підтримай наш проект!

Залишити відповідь