Лопатин: історія в архітектурі


Маленьке селище Лопатин у Радехівському районі має потужний туристичний потенціал завдяки цілком пристойному автошляху Т-1410 і вкрай удалому розташуванню: відстань зі Львова до  Лопатина – 89 км, від Червонограда – 55 км, до славного Берестечка – менше 30 км, до Бродів – 30 км, до Підкаменя – трохи більше 50 км.

А що і в самому селищі, і в околицях є на що подивитися, дивно, що в Лопатині блукають не юрби туристів, а стада домашніх кіз, і справа тут радше не в карантині, а у відсутності промоції. Утім, це зовсім інша історія, яка не має нічого спільного з історією самого Лопатина.

Костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Лопатині. Фото Ю.Гринів. 2020 р.

Якщо дотримуватися хронології, подорож Лопатином варто починати з залишків давнього укріплення Замчиська, розташованого на відстані 1,5 км на захід від центру сучасного селища. Каємося: ми туди не потрапили, тому можете спробувати розшукати їх самостійно (а редакція Krystynopol.info буде безмежно вдячна за фото). Укріплення, оточене земляними валами, служило надійною схованкою для місцевого люду під час нападів татарів, бо з’єднувалося з поселенням підземним ходом, нині частково заваленим. Звісно, був там і княжий замок, від якого з цілком об’єктивних причин нині не залишилося ані сліду (бо ж був дерев’яний!).

А зараз один довгенький абзац, який ви сміливо можете пропустити, якщо зі шкільних часів не ладнаєте з історією феодального періоду на теренах сучасної України.  Хай пробачать мені поважні історики, але мені ті часи асоціюються зі сценою божевільного чаювання з «Аліси у дивокраї»:

Костел Усіх Святих в Годовиці. 2015 р. https://photo-lviv.in.ua/

У ХIV Лопатин входив до складу Белзького князівства, що понад 340 років перебувало під владою українських князів, нащадків Володимира Великого, а зокрема волинської лінії – Мстиславовичів, а згодом Романовичів. Слід сказати, що Галичина в ті часи нагадувала ласий пиріг, від якого кожен хотів відхопити шматок: поляки, литовці, і угорці. А галицькі бояри самі вибирали собі володарів, як-от литовського князя Любарта-Дмитра Ґедиміновича, спорідненого з Романовичами. Саме з литовської династії  походив і Юрій Наримутович, який близько 1350 року став белзьким князем. Як пише про нього історик Теофіл Коструба, Юрій був «був не лише хоробрим войовником, але й добрим дипломатом: він навіть у найприкрішім становищі вміє виплисти наверх не лише без утрати, але ще й із прибутком». (Якщо вас цікавить, яким боком це все дотичне до Лопатина  –  терпляче прочитайте ще два речення).

Поштівка із зображенням костелу у Лопатині. 1909 р. https://polona.pl/

Отже, 1366 року поляки і пруські хрестоносці одночасно напали на Литву, і сам польський король Казимир підступив під Белз, де в ті часи правив Юрій Наримутович. Звісно, у такій ситуації литовці боронитися не могли, отож мусили укласти укласти угоду, згідно з якою частина руських земель відійшла польському королю. (Саме у цьому договорі, датованому 1366 роком, і зустрічаємо першу згадку про Лопатин). Юрій Наримутович  підкорився польському королеві, однак зробив це не щиро. Він ще кілька років завзято боровся на стороні литовців, які намагалися відвоювати Галичину, але 1377 року був змушений капітулювати перед королем Людовиком угорським. Після смерті Людовика, Галичина, а разом із нею і Белзчина, відійшла Польщі, королевою якої стала донька Людовика Ядвіґа, яку в політичних інтересах швиденько віддали заміж за литовського князя Ягайла. А той 1388 року подарував ш̶м̶а̶т̶о̶к̶ ̶п̶и̶р̶о̶г̶а̶  Белзьке князівство як віно своїй сестрі Олександрі, яка вийшла заміж за князя Земовита з мазовецьких П’ястовичів. Натомість Земовит, щоб зміцнити свої позиції та здобути поплічників, почав повними пригорщами роздавати землі Белзького князівства незаможній мазовецькій шляхті. Відтак і Лопатин почав переходити з рук у руки польської шляхти, серед якої були Олешницькі, Каменецькі, Сесиґньовські, Ґурки, Цетнери, Мнішки, Холоневські, Замойські і Млодецькі. Останнім польським власником Лопатина 1908 року став граф Станіслав Вишневський з Кристинополя, який незадовго до початку Першої світової продав маєток львівському єврею Генрику Сухестову.

Поштівка із зображення палацу у Лопатині. 1909 р. (фрагмент). https://polona.pl/

Не дивно, що римсько-католицька парафія існувала в Лопатині уже 1414 року, а найстарішою пам’яткою Лопатина  і окрасою селища є костел Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії, фундаторами якого стали дідич Лопатина Адам Холоневський (гербу Корчак) та його дружина Саломея. Храм почали споруджувати у 1772 році (хоча інші дослідники називають 1766). При першому погляді на лопатинський костел виникає стійке дежавю: цей храм нагадує щасливого брата-близнюка барокового костелу в Годовиці, що його спроєктував німецький архітектор Бернард Меретин (головним творінням якого є львівський собор Святого Юра). Щодо автора проєкту лопатинського храму, існують дві версії, кожна з яких має право на існування.

Розписи костелу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії авторства Станіслава Строїнського у Лопатині. Фото Ю. Гринів. 2020 р.

Згідно з першою версією, автором проєкту був Мартин Урбанік, який деякий час працював у спілці з Меретином. Обоє не належали до цеху будівничих  і підступно відбирали в місцевих майстрів об’єкти вже на стадії будівництва, про що свідчать численні судові позови. А що Урбанік помер 1764 року, то чи міг він бути проєктантом лопатинського костелу? Згідно з іншою версією, проєкт храму приписують Клеменсу Ксаверію Фесінґеру, одруженому з донькою Урбаніка. Як би там не було, один із них, скажімо так, понад міру надихнувся творчістю Меретина, або ж просто зробив репліку годовицького костелу. Однак на відміну від храму в Годовиці, лопатинському костелові пощастило «вижити» – навіть фрески авторства Станіслава Строїнського (1782 р.) у непоганому стані завдяки реставрації, яка досі триває.

Настоятель костелу – о. Станіслав Майкшак – виявився не лише дбайливим господарем, але й напрочуд цікавим співрозмовником і блискучим знавцем історії. А що костел Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії є справжньою перлинкою, сайт Krystynopol.info відведе йому окрему статтю, а ми поки що продовжуємо оглядати цікавинки Лопатина.

Неподалік костелу – лопатинський цвинтар із кількома цікавими пам’ятниками, що впадають у вічі здаля.

Меморіал польським воїнам, полеглим поблизу Лопатина 14 серпня 1920 року. Фото Ю. Гринів. 2020 р.

Насамперед, це меморіал  польським воїнам, що загинули під час битви з армією Будьонного 14 серпня 1920 року. Дев’ятиметровий обеліск постав 1926 року на місці поховання 135 польських воїнів, які загинули як у самому Лопатині, так і на його околиці (так званій Циганівці). «Визволення» Лопатина коноармійцями докладно описав сам Семен Будьонний у книжці «Пройденный путь». Натомість Ісаак Бабель згадує у своєму щоденнику захоплення Лопатина двома реченнями: «Противником взят Лопатин. К вечеру выбили». Однак ніхто з них не згадує про те, як саме  червоноармійці вчинили з 60-ма поляками на Циганівці: коли в тих закінчилися набої, російські кавалеристи не взяли їх у полон, а порубали шаблями. 

Надгробок могили Юзефа Дверницького на лопатиському цвинтарі. Фото Ю. Гринів. 2020 р.

Є на цвинтарі й відреставрований надгробок з кам’яним саркофагом Юзефа Дверницького (1779–1857), польського генерала і учасника антиросійського листопадового повстання 1831 року. Дверницький походив із шляхетного роду гербу Сас і був видатним військовиком. За заслуги під час війни з Австрією отримав золотий хрест ордена Virtuti Militari, а 1812 року брав участь у поході Наполеона на Москву і, попри те, що французам довелося відступити, був нагороджений срібним хрестом Virtuti Militari і орденом Почесного легіону. Після участі у вже згаданому листопадовому повстанні генерал перебрався до Франції, звідти був висланий до Англії, а після повернення до австрійської тоді Галичини частенько гостював у свого товариша графа Адама Замойського у Лопатині, де писав мемуари.  У 1857 році захворів і залишився у Лопатині аж до самої смерті.

Меморіал жертвам НКВДистів на лопатинському цвинтарі, що були розстріляні у 1939 році. Фото Ю. Гринів. 2020 р.

Ще один, вже сучасний меморіал на лопатинському цвинтарі, вшановує пам’ять жертв енквадистів, які з 1939 року без суда і слідства розстрілювали місцевих мешканців у підвалі тюрми, розташованої в одному з двох досі вцілілих бічних крил палацу Холоневських-Замойських (сам палац спалили росіяни в серпні 1914 року, під час Першої світової війни, бо тодішній його власник, єврей Генрик Сухестов, відмовився відкупитися, або ж просто не мав стільки грошей). Тому палац Замойських (тобто те, що від нього залишилося) асоціюється у місцевих насамперед із катівнею НКВД і стоїть пусткою. А шкода, бо міг би стати чудовим місцем для музею історії Лопатина. При нагоді варто сказати кілька слів про одного з власників палацу, графа Адама Замойського (1795–1865). Граф увійшов в історію здебільшого як як відомий меценат і філантроп, любитель літератури та мистецтва.

Флігель палацу Холоневських-Замойських у Лопатині. 2020 р. Фото Ю.Гринів. 2020 р.

Відомо, що в лопатинському палаці на його запрошення виступав відомий скрипаль Кароль Ліпінський, а сам граф був досить непоганим поетом. Хоча він не друкував свої твори, саме йому доручили написати віршований тост на честь славетного Ференца Ліста, який у квітні 1847 року відвідав з концертом Львів. Свідки тієї події згадували: «Уважно вислухавши твір і його переклад французькою мовою, Ференц Ліст сів за рояль, аби, ймовірно, покласти його на музику. У глибокій тиші почулися чарівні звуки, народжені імпровізацією славетного віртуоза». Позначені на початку зворушливою меланхолією та душевним смутком, вони поступово наповнилися романтичною піднесеністю, почуття радощів і закінчилися фрагментом усім відомого маршу. Пролунав останній акорд музичної імпровізації на тему вірша, й у тиші пролунав голос маестро: «Я вас добре зрозумів?». Адам Замойський помер у Львові, але його тіло перевезли до родинного склепу в Лопатині.

Вілла Генрика Сухестова у Лопатині. Фото Ю.Гринів. 2020 р.

За кілька кроків від палацової родини – ошатна вілла Генрика Сухестова. Після того, як палац, в якому тоді мешкав Сухестов, перетворився на згарище, власник постановив не відбудовувати його (надто дороге задоволення). З матеріалів, знайдених у руїнах, Сухестов звів симпатичну еклектичну віллу, в якій його родина мешкала здебільшого влітку. У вересні 1939 року маєток Сухестових привласнили росіяни, а Генрика арештували і відправили до в’язниці коло Бердичева. Втім, 1942 року, невдовзі по звільненню з в’язниці, він помер. Відомо, що нащадки Сухестова і досі живуть у США, куди вдалося виїхати невістці Генрика Сухестова із чотирма доньками. Нині у будиночку Сухестова розташована музична школа. Чудово, що вілла збереглася і служить громаді Лопатина, однак шкода, що ремонт, який здійснюється за кошти ЛОДА, порушив автентичний вигляд споруди: пластикові вікна і вхідні двері дещо псують загальне враження.

Вілла Іґнація Жака – бурґомістра Лопатина. Фото Ю.Гринів. 2020 р.

Зовсім поруч – кількаповерхова споруда школи, збудована з ініціативи та коштом лопатинського бурґомістра Іґнація Жака у 30-х роках ХХ століття (архітектор Вавжинець Дайчак). Арт-декова вілла, в якій мешкав Жак, також збереглася  – поки що. У радянські часи в споруді розташовувалася сільська лікарня, але відколи в Лопатині звели новий медичний корпус, вілла поволі перетворюється в руїну. (Зауважмо: в руїну мальовничу, оточену залишками парку із висохлим ставком та симпатичним місточком). Доля власника вілли також склалась трагічно. Відомо, що нотаріус Іґнацій Жак переїхав до Лопатина з Дрогобича, і з великого кохання пошлюбив місцеву красуню Антоніну Білик. Справи в нього йшли непогано, тож незабаром він вибудував затишний будинок для своєї родини, став фундатором семикласної школи, в якій навчалося 453 дитини і викладало семеро вчителів, і був вибраний на посаду бурґомістра. Але донька бургомістра померла (похована у родинному склепі Жаків на місцевому цвинтарі), а його дружину та сина радянська влада вислала в околиці Архангельска. У лютому 1940 року Жак добровільно долучився до них і незабаром помер на чужині. Натомість його дружині і синові Збіґневу вдалося втекти із заслання і потрапити на британський корабель. Їхня доля невідома.

Будівля спортивного товариства “Сокіл”. Фото Ю.Гринів. 2020 р.

У центрі Лопатина занепадає ще одна будівля, яка, без сумніву, приверне вашу увагу – це будівля спортивного товариства «Сокіл», напрочуд популярного у першій половині ХХ століття. Було в Лопатині колись і дві синаґоґи. Одна з них, збудована наприкінці ХІХ століття, збереглася донині. А що із усім відомих причин у часи Другої світової євреїв у Лопатині не залишилося, у радянські часи в колишній синаґозі розташовувався… кінотеатр. Цвинтар, розташований поруч, було знищено: на його місці стоїть школа-інтернат.

Від знищеного, зруйнованого та сплюндрованого рушаймо до збереженого, а саме до дерев’яної церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Храм збудували 1928 року за проєктом українського архітектора Якова Рудницького – на місці дерев’яної  церкви XVII століття. Від оригінальної споруди залишилася лише триярусна дзвіниця. Утім, і сам храм прегарний… був би, якби не надмірне старання і анекдотична любов парафіян до небесно-блакитного кольору та блискучих оздоб, через що храм нагадує гігантську блакитну цукерку, обмотану кольоровою фольгою. І, якщо чесно, я вагаюся сказати, що гірше – руїни, до яких доводить байдужість, чи ось така надмірна любов.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці. Фото Ю.Гринів. 2020 р.

Далі буде…

На фото вгорі: будівля спортивного товариства “Сокіл”. Фото до 1939 року.

Автор: Олена Замойська.

Джерела:

1. Т.Коструба, «Белз і белзька земля», – Нью-Йорк, Торонто, – 1989.  

2. Лопатин // Надбужанщина: Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя: Істор.-мемуар. зб. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1989. — Т. 2.

3. Beata Cichecka-Wronowska. Historia kościoła w Łopatynie (http://www.stowarzyszenielopatyn.pl).

4. Krasny PO problemach atrybucji architektury nowożytnej: Kościoły w Kołomyi, Busku, Brzozdowcach i Łopatynie a twórczość Bernarda Meretyna.

5. Лильо О. Майстер-будівничий Мартин Урбанік // Діяльність будівничих Львова першої половини XVIII ст. в контексті європейських зв’язків: особливості формування і розбудови

6. Dmytro Antonіuk. Łopatyn – małe miasteczko z wielką historią (https://www.kuriergalicyjski.com).

7. Тимофієнко І. Рудницький Яків // Зодчі України кінця XVIII — початку XX століть. Біографічний довідник. – 1999. 

8. Маценко Г. Славетні гості Львова. – 2010.

10. http://www.sejm-wielki.pl.


Привиди Сокальщини. Підтримай наш проект!

Залишити відповідь