Любов і зрада у Павлові


Відквітнув карантинний квітень, травень забуяв пахучими травами, а редакції Krystynopol.info забаглося посолодити собі душу недалекими мандрами. І сталося так, що найсолодшим місцем на Львівщині є село Павлів Радехівського району: саме тут розташована штаб-квартира Радехівського цукрового заводу – найбільшого виробника цукру в Західній Україні. Утім, не цукром єдиним вабить Павлів…

Філіальний костел у Павлові, 1914 рік. Фото: Ю.Гринів. 2020 р.

Насамперед, коротенька історична довідка, бо куди ж без неї? На північний схід від Павлова, на піщаній дюні археологи виявили залишки давньоруського поселення. Сліди давньоруського поселення ХІІ – ХІІІ століть із частково зруйнованим культурним шаром виявлені також в урочищі «За кузнею», на північно-західній околиці села Павлів, на пологому березі русла пересохлого струмка, за сто метрів на північ від нового кладовища (урочище Помірки), біля насосної станції і на приватній земельній ділянці. Уперше село згадується в документах, датованих 1400 роком, як землі Лопатина. Звісно, у ці загублені в мороці давнини часи тут існував лише хутір, оточений лісами. А 1578 року село стало власністю Миколи Станинського. Наступне століття для павлівців спокійним не було: 1626 року татари спалили частину села та забрали в неволю 60 осіб, а 1654 року село спалили ущент. Більшість мешканців села становили русини (українці), які мали свій храм, а що поляків було обмаль, то місцеві римо-католики належали до Радехівської парафії . Римсько-католицький костел у селі вимурували лише 1914 року – він досі стоїть. Кажуть, кілька років тому його почали відновлювати, але через брак коштів роботи припинили. В інтер’єрі є залишки органу і хори, однак усередину краще не заходити через аварійний стан будівлі.

Графиня Генрика Францишка Вікторія Коморовська-Уейська (1824 –1879). Реконструкція портрету по старій фотографії. Рис. © В.Чипурко.

Імовірно, ще наприкінці XVIII століття Павлів перейшов у власність родини Коморовських гербу Корчак (незаможної шляхетної родини із сусіднього Сушна). Завдяки всім відомій трагедії, головною героїнею якої стала одна з чарівних доньок Коморовських, юна Ґертруда, родина розбагатіла. Цю історію ви можете прочитати тут: лінк на статтю. Коморовські отримали від свого колишнього зятя, Станіслава Щенсного Потоцького, неабияке відшкодування за смерть доньки – понад 700 тисяч злотих, 2 палаци і десяток сіл, отож здобули графський титул і незле забезпечили своїх численних нащадків. Павлів і сусідні Нестаничі успадкував Августин Коморовський, рідний брат Ґертруди, який народився в рік її смерті, а саме 1771 року. По його смерті Павлів успадкував його син Генрик Віктор, а 1849 року панська садиба в Павлові стала родинним гніздечком онуки Августина Коморовського, Генрики Францішки Вікторії (1824 р.н.), та її чоловіка, Корнеля Уейського.

Жодна частина цієї статті або ілюстрації до неї не можуть бути використані без письмового дозволу редакції і правовласників. 

Генрика успадкувала по дідові не лише павлівський маєток, але й низку перлів із діамантовим фермуаром, що, як кажуть, була шлюбним подарунком Станіслава Потоцького Гертруді Коморовській. А разом із перлами успадкувала й Гертрудине безталання. Коморовські від самого початку були проти обранця Генрики, і мали рацію: шлюб Генрики з Уейським виявився невдалим. Насамперед тому, що Генрика була практичною домогосподаркою (принаймні такою її вважали), а її чоловік уже зажив слави поета, що входив до грона найвидатніших польських діячів культури того часу разом із Міцкевичем, Словацьким та Шопеном, і мав репутацію палкого революціонера – брав участь у французькій революції 1848 року і в польському листопадовому повстанні того ж року у Львові.

Корнель Уейський (1823–1897). Джерело: polona.pl.

Після одруження Корнель Уейський взявся за господарювання у павлівському маєтку, поєднуючи побут сільського землевласника зі служінням поетичній музі. Селяни його любили, а він відповідав їм взаємністю, цілком поділяючи демократичні ідеали служіння народові. Навіть у своїх віршах він описував важке становище селянства, висловлював свою любов до нього і закликав українців та поляків до боротьби проти поневолення: «Плече в плече, ти, Ляше, ти, Русине сердечний – у бій!» (вірш «Марш Польщі»). А що слово з ділом у нього не розходилося, 1851 року поет із дружиною зафундували встановлення у селі пам’ятника у вигляді кам’яної піраміди на честь скасування панщини 1848 року (він зберігся донині, ось тільки табличка з прізвищами фундаторів щезла, а натомість з’явилася цитата з Шевченка). А коли у селян згорів греко-католицький храм, саме Уейські дали кошти на будівництво нової дерев’яної церкви. Про це свідчить відновлений різьблений напис на дошці південної стіни бабинця: «По спаленню старого дому Божого Р. 1867, побудовано цей Дім Божий на ново 1868 Р. Матеріал дали Благородні Ктитори Корнель і Генрика Уєйські. Працею Стефана Вергуна». (Їхній син, Роман Уейський, залишався покровителем храму до 1939 року). Саме в Павлові Корнель Уейський написав одну з найкращих своїх поетичних збірок – «Біблійні мелодії» (1852), а ще тут народився його перший син Кордіан і донька, якій він «дав ім’я ангельської квітки» – Лілія.

Однак уже 1853 року Корнель Уейський залишає Павлів. У листі до свого львівського видавця і близького приятеля Кароля Вільда він нарікає на батька дружини: «Виїжджаю сьогодні з Павлова. Мій тесть, обдарувавши мене маєтками, жадав від мене нескінченних вдячних поклонів. Дзуськи! У мене дерев’яні ноги і залізний хребет – так висловився мій перший учитель танців, висновуючи, що в житті мені не таланитиме».

Церква Святих Апостолів Петра і Павла (1868). Джерело: Парафія Святих Апостолів Петра і Павла с. Павлів, УГКЦ. Фото 2018 року.

А що Кароль Вільд відіграє не останню роль у нашій історії, варто сказати кілька слів і про нього. Книговидання та книгарні були родинним підприємством Вільдів, німців за походженням. Кароль одним із перших львівських видавців почав платити гонорари авторам, видавав наукову та художню літературу, часопис «Dziennik Literacki» та шкільні підручники. Вільд не надто дбав про фінансову вигоду і був радше аматором і меценатом літератури, аніж купцем. 1850 року він одружився з 16-річною Леонією Мацейовською, донькою відомого львівського лікаря і француженки, і замешкав із нею у палаці Бандінеллі (пл. Ринок, 2), на першому поверсі якого розташовувалася його книгарня. Подружжя Вільдів провадило світське життя, а їхній салон став місцем зустрічей львівської інтелігенції. (А що до Уейського, то він не лише частенько відвідував Вільдів, але й періодично жив у них).

Леонія Вільд мала музичний талант, навчалася у Юзефа Кесслера, німецького композитора і доброго приятеля Фридерика Шопена. Тогочасні газети писали: «Двадцятилітня піаністка відважилася на крок винятковий, як на наші часи, ба навіть ризикований й неприпустимий, бо суперечить засадам доброго виховання: виступ на естраді. І це в часи, коли звичаї взагалі не дозволяють жінкам виходити з дому, а артисткам загрожує неосвячена земля під муром цвинтаря». Тижневик «Новини» написав: «Артистичний талант, безсумнівно, ставить пані Вільдову на перше місце». (Утім, деякі критики вважали здібності юної дружини книговидавця, сильно переоціненими).

Леонія Вільд (1834–1878). Реконструкція портрету по старій фотографії. Рис. © В.Чипурко.

1855 року помирає Лілія, маленька донька Уейського. А два роки по тому Корнель орендує маєток у с. Зубра під Львовом, до якого також належали села Сихів та Пасіки Зубрицькі, і оселяється там на цілих 22 роки. Він іще мешкає з дружиною та дітьми, але в подружньому житті немає злагоди, та й звідки їй взятися? Поет безтямно закоханий у чарівну Леонію Вільд, яку називали не інакше, як «львівською Беатріче». А яка ж Беатріче без Данте? Закоханий поет присвятив Леонії Вільд цикл поезій «Пояснення Шопена» (1857), переконаний, що ніхто не розуміє Шопена краще за неї.

Невідомо, як саме зародилося почуття, і коли платонічне кохання поета і піаністки переросло у чуттєвий роман. Відомо, що Уейський не лише писав Корнелії палкі листи, але й їздив із нею за кордон. Про їхній роман знали всі. Генрика Уейська віддалилася від чоловіка і замешкала окремо. Хоча романтичний поет був готовий наслідувати приклад Байрона і забрати кохану в далекі краї, Леонії Вільд не забракло здорового глузду, щоб уявити наслідки скандального вчинку. Тому вона залишилася із чоловіком і до 1863 року народила Вільдові п’ятьох дітей. А делікатний книговидавець заплющував очі на роман Уейського та його дружини, який тривав до самої її смерті у 1878 році.

Леонія Вільд хворіла на сухоти і разом із донькою Евгенією здебільшого жила за кордоном. Вона померла 44-річною в італійському місті Мерано і похована там разом із донькою. Довідавшись про смерть коханої, Уейський оплатив пам’ятник на її могилі і почав прагнути смерті: він не знімав із шиї торбинки з їхніми листами і фотографію, яку Леонія за життя носила під сорочкою, сподіваючись «як і вона, померти від туберкульозу».

Корнель Уейський з родиною в Павлові (1895 рік). Фото з родинної колекції Кристини Ляхович.
Ретуш і дозвіл на використання: © Rajmund Dobrzyński. Iнтернет-сторінка: rajmundd.pl.
Підпис на звороті: 1. Генрика Уейська, у заміжжі Бартманська (донька Романа і Софії Буковської),
2. Роман Уейський, син Корнеля і Генрики з Коморовських, 3. Ірена Уейська, донька Романа, 4. Візник, 5. Юліан Уейський, син Кордіана і Софії з Суходольських, 6. Корнель Уейський.

Однак він пережив не лише кохану, але й усіх інших учасників цієї складної любовної історії. 1879 року померла дружина поета, Генрика, яка у той час жила у Павлові разом із сином Романом. І вже наступного року овдовілий поет також перебрався до павлівського маєтку, де Роман збудував новий будинок у стилі швейцарського шале, – доживати віку. А 1885 року помер Кароль Вільд, якому Уейський завдав стільки прикрощів. І він чудово це усвідомлював. Дізнавшись про смерть Вільда, поет написав у листі до Ванди Млодніцької: «Я відчув усі його давні муки, усі приховані сльози порахував… На його руїнах будувалася святиня двох сердець, можливо, призначених одне для одного долею. Він боровся в собі, із собою, але не з цими серцями. Відчував, що ця битва була б марною». А 19 вересня 1897 року  74-літній поет тихо відійшов у засвіти і був похований поруч із дружиною.

Руїни садиби Коморовських-Уейських у Павлові. Фото: Д.Антонюк.

Його син, Роман Уейський, овдовів за кілька років після шлюбу з Софією Буковською – вона померла 27-річною, заразившись дифтеритом від сільських дітей, яких лікувала. У родині казали, що жінкам із роду Коморовських не таланить у сімейному житті через перли Ґертруди Коморовської-Потоцької, що їх успадковували по жіночій лінії. І це переконання подужчало після смерті Терези, доньки Романа й Софії Уейських, яка не дожила навіть до тридцяти років. Утім, іншій доньці цієї пари, Генриці Уейській (Бартманській) пощастило уникнути родинного прокляття і дожити поважного віку, хоч і не в Павлові: остання власниця маєтку виїхала 1939 року, з початком Другої світової.

Жодна частина цієї статті або ілюстрації до неї не можуть бути використані без письмового дозволу редакції і правовласників.

Садиба Уейських у Павлові не збереглася. За словами польського історика Едварда Пруса, її спалили 1944 року вояки підрозділу СС «Галичина» (місцеві кажуть, що німці). Однак про поета у Павлові нагадує чимало: дерев’яна церквичка, пам’ятник на честь скасування панщини, залишки насадженого їм парку, навіть збудований за його кошти та проєктом цвинтарний мур із аркадною брамою. І, звісно ж, надгробок «останнього великого поета романтизму», якого поховали на тихому сільському цвинтарі згідно із заповітом: «Хочу тут, між вами, на цьому цвинтарі спочити».

На фото вгорі: Могили Генрики Коморовської-Уейської і Корнеля Уейського на павлівському цвинтарі. Фото Ю.Гринів. 2020 р.

Автор: Олена Замойська.

Джерела:

1. https://www.zamky.com.ua/istoriya/arheologiya-ta-starodavnya-istoriya-radehivskogo-rajonu/#i-13.

2. Історія міст і сіл УРСР : Львівська область. – К., 1968.

3. http://decerkva.org.ua/pavliv.html

4.. Adam Boniecki, Herbarz polski – 11.1.1202 – t. XI s. 1: Komorowscy h. Korczak z Komorowa, w województwie bełskiem.

4. Dmytro Antoniuk. Polskie zamki i rezydencje na Ukrainie. T.2. – 2018.

5. https://zbruc.eu/node/12672.

6. Polski Słownik Biograficzny, Т. 13.

7. Życie miłością. Korespondencja Kornela Ujejskiego, 1844-1897, opr. Sudolski Z., – Warszawa, 2003.

8. Котлобулатова І. Книгарі та книгарні у минулому Львова // Zaxid.net, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zaxid.net/knigari_ta_knigarni_u_minulomu_lvova_n1343805.

9. Tłumaczenia Szopena i Beethovena” Kornela Ujejskiego jako przykład powiązać intertekstualnych pomiędzy literaturą a muzyką romantyzmu. Режим доступу: literaturaminionychepok.ubf.pl.

10. Kazimierz Wróblewski: Kornel Ujejski (1823-1893). – Lwów, 1902.

11. Książka o wybitnych Lwowiankach. Режим доступу: radiozagranica.pl, 2017-11-06.

12. Gazeta Lwowska. 1878, nr 310. [Електронний ресурс].

13.  https://zbruc.eu/node/12672.


Привиди Сокальщини. Підтримай наш проект!

Залишити відповідь