По той бік Цісарського шляху


Пропонуємо до вашої уваги тексти переможців Літературного конкурсу імені Марії Урбанської – публікуємо оповідання переможця 3 місце «По той бік Цісарського шляху», Володимир Слонопас, м. Пембрук (США). Конкурс проводився з метою збереження історичної пам’яті та привернення уваги для культурних надбань Сокальщини.

«Як навпроти зла – добро, і навпроти смерті – життя, так навпроти благочестивого – грішник. Так дивись і на всі справи Всевишнього: їх по дві, одна навпроти одної»Біблія, Книга Сираха, 33:14

Велике біле сонце повільно підіймалось з-за обрію, осяваючи зелень навколишніх садів. Легке миготіння повітря обіцяло ще одному дню бути спекотним. Тихо навкруги, півні вже відспівали свою ранішню пісню. Раз-від-разу загавкотить чийсь пес, або коров’яче протяжне «му-у-у» сповістить її вихід на свіже повітря із духотного хліва. «Гарно як, ніби й війни немає. – подумав Ярослав Наконечний, закриваючи хвіртку за сестрою, котра гнала корову на пасовисько. Чорно-білі та червоні, з рогами доверху та в боки, з ярмом чи без, йшли вони поважно перевалюючись з боку на бік та підіймали ратицями пилюгу по обидвох сільських вулицях. Безеїв мав усього дві на півкругом вулиці, які йшли від кінця села навколо зеленого лугу, що посередині, та впирались у Цісарський шлях. Посеред вулиць на лужку знаходились молочарня, склеп та хата-читальня. Трохи поодаль школа, дзвін якої двічі в день скликав дітей до науки. А через цілу довжину села посередині тік струмок, який закінчувався невеликим ставом. По іншу сторону двох доріг розмістилися селянські двори – чепурні хатини під солом’яними стріхами. Невелике село, всього 78 дворів. Тепер не те, що раніше, коли з кожної хати вигонилося на пасовисько щонайменше дві худобини. А сьогодні що? Заледво тридцять коровин на ціле село та дві пастушки. «А може вже війна скінчилася? – продовжував роздумувати Славко, – Німці пройшли, поляки повтікали, в селі відродилось українське життя».Не затримуйтесь сьогодні, бо нині до школи прийдуть сестри-йосифітки[1] з Цеблова, вчитимуть молитов та співу, – промовив до сестри та її подруги Анельки Романчукової, котра вже чекала її на вулиці.

У нас у селі й так усі співають, – усміхнулась Ганна до брата, кладучи руку на плече подрузі.

– Так, в Безеєві хор найкращий на всю округу, – підтвердила Анелька.

Дівчата засміялись дзвіночками і, помахуючи палицями, пігнали корів по вулиці. А що ж ви співатимете, якщо не навчитеся від монашок? – кинув навздогін Славко.

– Те, що пані научителька Воробій навчила, – і притиснувшись по-під руки затягнули:

Учися дитино, бо вчитися треба.

Учися голубко, хай розум не спить.

Хай серце і воля, і дух росте в силу,

Для життя, для світу треба-ся учить.

Учися дитино, бо світ цей – не батько:

Широкий, розлогий, мов поле в степу,

Знайти в нім дорогу той лиш зуміє,

Хто придбав науку, хто вчився в життю.

Ярослав Наконечний дивився їм услід. Вони ще діти. А може й добре, що їм не виповнилось шістнадцяти, бо говорять, що молодь будуть відправляти до Німеччини на роботу. А так, поки вони ще діти, то може й мине їх ця чаша. Чоловіків закликали до війська. Анельки старший брат Григорій пішов у дивізійники, а йому всього сімнадцять виповнилося. «Пішов, – каже, – бити москаля». Голоси дівчат хоча вже слабше доносились до вуха, але ще можна було таки розібрати слова шкільної пісні:

Учися дитино, бо доля – не мати,

Шукать її треба – сама не прийде,

А хто її знайде, той її зазнає.

Кому розум – сонце в голівці зійде.

Учися дитино, Бог буде з тобою,

Вшанують тя люди, вшанує тя світ.

Чого научишся – вода не забере,

Не візьме розбійник, вогонь не спалить.

Вони зникли за поворотом сільської дороги і Славко, закочуючи рукави сорочки, пішов до стайні. До їхнього повернення треба було повикидати гної та постелити свіжої соломи. День починався, роботи багато.

Дівчата, допоки доспівали пісню, були вже за селом біля Цісарської дороги. Чому саме так вона називалась вони не знали. Переказували бабусі, що то по ній ще як за Австрії з Белза до Кристинополя сам цісар їхав чи може цісаревич, але яка тому вже різниця, коли ні одного, ні другого вони не знали та й немає їх обох вже давно. Корів треба було перегнати за дорогу ближче до залізничної колії, яка проходила чуть поодаль. Там за сільськими городами розташувалось велике пасовисько. Дійшовши до місця, дівчата розташувались зручніше на травичці під однією з верб, що росли по-при дорогу,заховавши в її дупло вузлики з їжею. Дали коровам волю, раз від разу приглядаючи, щоби котра не пішла в людські городи.

– А що, може на другий рік тато візьме нас з тобою до сільського хору?

– Не знаю, там такі голоси підібрані, що й думати ніяково.

– Перестань, чи мало Романчуків у хорі? І Василь, і Григорій, і Федір, і Софія.

– Григорій зголосився добровольцем до української дивізії, вже його в хорі немає, – заперечила Анелька.

– От на його місце тебе і візьмуть, – притиснула подругу до себе Ганна.

– Це ж чоловічий голос, а я жіночий. Єх ти!

І обоє, сміючись, підскоками побіжали, доганяючи корів, котрі віддалилися від стада і направились до городів. Навернувши непослушних, повернулись на своє місце.

– А добре таки, Анелько, влітку – не треба до школи ходити.

– Цікаво, чи не закриють цього року школу взагалі? А що, як пана Воробія до війська закличуть? Хто тоді буде нас вчити?

– Так зостанеться ж його жінка Ірина. Вона ж до війська не піде.

– Так таки так, – заусміхалась Анелька, уявляючи пані-научительку в армійському мундирі, – і монашки з Цеблова приходитимуть.

– Якось воно буде, а сьогодні ніжся на сонці і відпочивай від математики.

– За математику можеш і забути, але за корови пам’ятай! – вскочила на рівні ноги Анеля та й побігла, розмахуючи палицею, в сторону городів. Чиясь ряба, не зважаючи на прив’язане ланцюгом до шиї ярмо, забрела в капусту. Дівчина повернулась скоро, кинула палицю на землю і знову вмостилась біля Ганни.

– А що це там? – кивнула Ганна головою в бік залізної дороги.

– Не знаю, – відповіла Анеля, підіймаючись на ліктях. Мружачи очі від яскравого сонця, подивилась в напрямку колії.

На залізничному полотні зупинився потяг із составом більше десяти вагонів. Було видно солдатів, що щось шварготіли по своєму і бігали навколо вагонів. Звідкілясь взялися підводи, напевно під’їхали зі сторони Глухова, бо з дівчатами не розминались. Не забуваючи приглядати за ввіреними їм коровами, вони з цікавістю розглядали все, що коїлось біля залізниці. Через відчинені двері вагонів було видно людей різного віку, включаючи і малих дітей. З вагонів вони не виходили, було зрозумілим, що їм це робити заборонено. Солдати метушилися за якимись приготуваннями. У цьому сум’ятті ніхто із охорони потягу не зауважив, як двоє: молода жінка і дитина років семи, зіскочили з вагона і чкурнули у високу траву, через неї у кукурудзу на чийомусь городі. Ганна та Анеля спостерігали за втікачами. Жінка, пробираючись рядками городини, старалась залишатись непоміченою, раз від разу нахиляючи голову дівчинки своєю рукою. На одному з городів вона раптом зупинилась, побачивши капустяні зелені головки. Присівши разом з дитиною, почала обривати капустяне листя і жадібно їсти, даючи їх і дівчинці. Вони були вже зовсім недалеко від пастушок, та все ще їх не помічали. Анеля ніколи не розуміла виразу «голодними очима», аж ось вона їх побачила – ці «голодні очі». Скільки ж днів треба не їсти, щоб от так? Вона витягла з дупла свій вузлик і дістала звідти окраєць хліба. Підійшла до втікачів і простягнула їм хліб. Молода жінка стояла ще жуючи капустяні листки і жадібно поїдала своїм зором окраєць на долоні Анелі. Маленька дівчинка несміливо потягнулася рученятами до нього…

– Halt![2]

Цей гортанний крик вернув і пастушок, і втікачів до реалій життя. Ні одні, ні другі у своїх глибоких переживаннях не помітили наближення німецького офіцера і двох солдатів, які підбігали до них.

– Halt! – знову прокричав офіцер.

Пістолет у його руці та оскал черепа з кістками на кашкеті навели жах на дівчат, як, безумовно, і на втікачів. Анеля з простягнутим у руці хлібом непорушно застигла. Жінка вмить припала до землі, накриваючи собою дитину.

– Erziehen, – наказав офіцер солдатам. Він з огидою подивився на жінку. Приставив пістолет до її голови, – Weißt du, Monster, dass Juden keinen Platz in diesem Leben haben?[3]

Ганна скрикнула. Жах розкрив її очі. Він вистрілив. Куля пройшла через голову, окропивши кров’яним місивом землю і городину. Дитина заридала, прикриваючи очі рученятами, але це тривало недовго. За хвилину її бездиханне тіло лежало біля матері.

І Анеля, і Ганна з замкнутими очима та тремтячими в колінах ногами відчули наближення до них німецького офіцера.

– Хто ви такі? – ламаною українською мовою спитатав він.

– Ми… Ми…

Жах оволодів дівчатами, страх сковував тіло. Офіцер підвів пістолет до очей Ганни… перевів його до Анелькиної голови.

– Відповідати! – крикнув.

Ганна все ще не змігши проговорити ані слова, рукою показала в сторону Безеєва.

– Laden Sie auf den Wagen,[4] – наказав двом солдатам, що були з ним, вказуючи пістолетом на дівчат.

Підштовхуючи онімілих дівчат до підводи, солдати рушницями дали їм зрозуміти, що треба сісти на підводу. Тепер, коли судоми відійшли від тіла, сльози заливали їхні спідниці. Сіли на воза. Вартові та офіцер вмостились попереду, дівчат розмістили позаду. Пара коней швидко повезла їх до села. Дівчатам прийшлось міцно вхопитись за краї підводи, яку часто підкидало на вибоїнах дороги. Корови скористалися свободою, що їм була дарована військовими, та поплелися в людські городи. Пастушки все далі та далі віддалялися від ввіреного їм стада, від застреленої жінки х дитиною, та все ближче наближалися до села.

В’їхавши у село, візник , побачивши хлопця біля ставу, призупинив коня. Спитавши, де живе солтис, вйокнув на коней і поїхав у вказаному напрямку. Славко, а це був він, пігнав лівою стороною до центру села, до поки підвода помалу рушила правою дорогою до хати пана солтиса Музики. Добігши до хати-читальні, Ярослав заховався між будинками читальні та склепу, що були акурат напроти хати Музики і став наглядати за подіями. Підвода під’їхала до будинку солтиса і зупинилась. Офіцер наказав дівчатам сидіти, а сам пішов у хату. Солдати один за одним подалися за ним. Славко зрадів такій їхній безпечності й скоренько вискочив із свого укриття. Перескочивши через потічок, він вмить опинився біля арештантів.

– Швидко, – махнув рукою, – біжіть за мною.

Не роздумуючи та нічого не говорячи, обидві зіскочили з воза і пігнали за Славком назад до хати-читальні, а там, через чиєсь подвір’я, вскочили до першого відчиненого льоху, на який вказав рукою Славко.

– Сидіть тихо та ні гу-гу. Ввечері прийду за вами, – а сам побіг назад до читальні і знову сховався за стіною.

Дві монашки спостерігши від школи, що щось тут коїться, підтюпцем рушили ближче до місця події. Вони були на пів-дороги до хати солтиса, як той, йдучи поряд офіцера, заіскующе кивав головою і все повторював: «Так-так, пане офіцер, розберемось, приймемо міри… обов’язково, пане офіцер, не сумнівайтесь…». Раптом, підійшовши до хвіртки, і військові, і солтис завмерли, дивлячись на пустий віз. Солдати перехилились через паркан і для певності подивились по сторонам вулиці, але угледіли на ній тільки монашок. Дівчат не було.

Першим вибухнув офіцер, вихопивши з кобури пістолета, направив зброю на солтиса:

– За непокору німецькій владі та за допомогу жидам ти і тих дві дівки будете розстріляні. Ми їх знайдемо. Якщо ні, розстріляємо батьків і ще десять із села. Село буде спалене.

Солдати навели гвинтівки на пана Музику, але тільки но його підвели до підводи, як він упав офіцерові в ноги і, лапаючи того за чоботи, почав просити: Пане офіцер, проявіть милість, це ж всього нерозумні діти, вони просто злякались. Які з них посібники чи партизани? – Простіть, пане офіцер! Не карайте, не паліть села! Їхні батьки в Першу війну[5] вірно на стороні кайзера служили. Старші брати цих дівчат служать у вермахті. Не губіть село, пане офіцер, Христом Богом прошу, змилуйтеся.

Не перейшли повз увагу офіцера і дві монашки посеред вулиці, які стояли на колінах, склавши руки у молитві. Іхні очі були спущені долу, виказуючи повне смирення і надію на Божу милість. Це трохи заспокоїло есесівця. Він зупинив свій погляд на монашках. Про що він думав, дивлячись на них? Про Бога? Про застрелених ним зголоднілих до безтями людей? Чи згадав раптом своє дитинство? Він сховав пістолет, відштовхнув чоботом солтиса від себе.

– Пане Музика, – промовив, сідаючи на підводу, – якщо в майбутньому хтось з ваших людей наблизиться до залізниці в присутності там німецьких військ, вам не вдасться врятувати село від знищення. Проведіть належні бесіди з людьми. Ми надіємось на вашу лояльність.

Підвода рушила, віддаляючи військових від села по той бік Цісарського шляху.

Солтис повільно підвівся із землі, опираючись на лавчину при паркані свого подвір*я. Втомлено присів, опустивши голову долу. Його руки на колінах помітно тремтіли. Коротенькими кроками підійшли йосифітки і, стоячи поряд, дякували Богу за Його милість. Підбіг Ярослав, він спостерігав усе, що тут відбувалось, зі своєї схованки. За ним біжали Ганна і Анелька, яких Славко вже встиг звільнити.

– Вибачте мені, дядьку Федір, винуватий я, – промовив хлопець, припадаючи устами до руки солтиса Музики.

Солтис мовчки подивився на юнака і зворотною стороною долоні витер сльози зі Славкових очей. Легкий усміх освітлив лице Федіра Музики, якби промовляючи: «Чого вже там…». Дівчата стояли мов вкопані біля них, мовчали і тільки благально випрошували очима прощення. Всі розуміли, яке приниження цій людині прийшлося перетерпіти, але село було врятоване. Як мало часом потрібно наших необдуманих дій для того, щоб знищити, а через яке горнило принижень та образ необхідно перейти, щоби зберегти.

– Це ми винуваті, – лили сльози Анелька з Гануською, – якби ми не дали їм того хліба…

– Ви зробили те, що повинні були зробити, – перебив їх солтис, підіймаючись з лави,- Бог просить від нас милості, а не суду. Йдіть додому, а ми зі Славком самі корів позбираємо.

Сонце безжалісно розпікало землю. В повітрі стояла тиша, а десь там на сході у бойні страшної війни лилася кров. «О, Боже, – стиха промовив до себе солтис, – суди Твої справедливі. Прости нас грішних».

Автор: Володимир Слонопас (Walter Slonopas), Pembroke, USA, E-mail: walter@wsministry.com

На фото вгорі: солдати на варті “десь на Волині” (по дорозі Кристинопіль-Сокаль). 1915 р.


 [1] Йосифітки – повна назва: Згромадження сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії. Заснував о. Кирило Селецький в 1898 р. в с. Цеблів, Сокальського повіту в Україні. Мають свої осідки в Польщі, Канаді та Бразилії.

[2] Стоп (нім.)

[3] Підняти. Чи ти знаєш ,потворо, що жидам нема місця в цьому житті? (нім.)

[4] Грузіть на воза. (нім.)

[5] Перша Світова війна 1914-1918 рр.


Привиди Сокальщини. Підтримай наш проект!