Спогад-інтерв’ю “Тартаків – моя патріотична Батьківщина”


Уродженка Тартакова Ольга Косина ділиться спогадами про своє життя: дитинство і молодість. Як виглядав колись її рідний Тартаків, про патріотизм та його культурні сторінки історії. У свій поважний 91 рік Ольга Косина має феноменальну пам’ять і всім серцем прагне аби Україна була самобутньою незалежною державою.

Даний матеріал отримав 2-ге місце у номінації “Проза” Літературного конкурсу імені Марії Урбанської.

Добрий день, Ольго Федорівно. Рада познайомитися з Вами, розкажіть про вашу родину, яким було ваше дитинство?

– Я була наймолодша в родині. Брат Василь був на 11 років старший від мене, а сестра Ярина, на 7 років старша. В мене в родині батьки грамотні люди, в нас були книжна бібліотека, батько був – сільський господар у просвіті, а мама була – заступницею голови «Просвіти» в Тартакові. Батько учасник січових стрільців. Брав участь у бою за Маківку, був в полоні, повернувся додому інвалідом. Одна нога в нього була поранена, він не міг ходити. Розповідав, що в полоні із нього дуже знущалися. Багато воїнів помирали дорогою додому, деяких розстрілювали, він дивом вцілів. Я з малечку виховувалась у патріотичному дусі. Мама виписувала календар, місіонер. Відлуння мого дитинство – це запах друкованої газети та книг. Батьки мене із сестрою віддавали також у захоронку, – це тодішній дитячий садочок. Закінчила школу в 1948 році. Пам’ятаю в нас більша частина уроків проводилась польською мовою, але наші місцеві діти в більшості говорили українською.

Цікаво, розкажіть детальніше про захоронку?

– В захоронку ходили не лише маленькі діти, а й школярки, до 7-го класу. Тут дуже акуратно з ними проводилась виховна патріотична робота. Нас вчили малювати, декламувати вірші, вчили співати. Сестри-василіянки в захоронці виховували дітей і підлітків в духовному та патріотичному дусі. Вже у восьмирічному віці ми знали і про Голодомор, і про заборону церкви на Східній Україні. Ось мені зараз пам’ятається пісенька (з вашого дозволу) – «Сів на плоті горобець, підняв в гору очі. Каже: журавлям «тут лишитись хочу. Летять собі рядочком відлітайте кру-кру, а я лишаюсь тут, тут, я собі хоч малий тут перезимую доки ви повернетесь діток вигодую. Це мій рідний край я його не кину, тут родився, тут я зріс, тут і я загину». Проводилась бесіда про любов до рідною краю, і до Батьківщини. Були ще веселі пісні: «задумала бабусенька тай розбагатіти, пішла взяла квочку, щоб висиділа діти – кво- кво-кво, гнала бабусенька курочок пасти, сама сіла на порозі, прясти. Це все діти гарно запам’ятовували і проходили в хороводі. Звичайно була молитва. Починався день в захоронці з того, що діти молилися «Отче наш» і «Богородице діво» і дякували за робочий день. Діти в садочку обідали. Що обідали? Кожна мама давала своїй дитині сніданок. Були столики, стільчики маленькі. Кожна дитина ставила сніданок, діти їли, а потім сестра – монахиня роздавала чай. Діти були в захоронці зранку і до вечора, батькам було дуже зручно, бо вони могли в полі працювати, знаючи, що діти під наглядом.

Як проходили свята в захоронці?

— В нашій захоронці був великий зал, а в кінці була зроблена сцена, де діти виступали, були лавочки для батьків. Дуже гарна завжди була вистава до святого Миколая, грав Миколая, старший хлопець. Діти вчили вірші. В нас в Тартакові був храмовий відступ на святого Іоанна Хрестителя, тоді богослужіння правилося в каплиці, а на церковному подвір’ї виступав хор і там брали участь діти із захоронки. Знаю ми співали: «Там у совітах край у руті, Навіть молитись ворог не дасть. Боже великий, дай Україні Силу і славу, волю і власть». Коли в 1939 році у Тартаків прийшла радянська влада захоронку ліквідували. А в приміщені була офіцерська школа.

Яким ви запам’ятали Тартаків до приходу радянських військ?

– Пригадую, в нас дуже добре працювала «Просвіта». Збиралася молодь, і старші люди. Їх навчали куховарити і в’язати, це були своєрідні курси. Робили чайний вечір. Жінки збиралися і готували їжу, і вони йшли танцювали і співали. Це було відношення старших між собою і приклад дітям як треба як поводитися. В нас в Тартакові був неписаний закон завжди привітатися до старших. Виховували почуття справедливості, ввічливості. Наш Тартаків високо патріотичне село, славилося на весь Сокальський повіт. Місцева інтелігенція ішла просвіту і мала зв’язок із молоддю. Просвіта мала свій будинок і там була читальня. Інтелігенція, священик допомагали готувати концерти, ставили вистави. Перлина нашого Тартакова – це палац. Пам’ятаю, палац до пожежі він був огороджений, туди ніхто не мав права поглянути. Палац гарний та старовинний. Згодом він став власністю Лянскоронського. Але в цій родині сталася страшна трагедія – помер єдиний дев’ятирічний син[1]. Старші тартаківські очевидці розказували, що пані дуже побивалася за сином, щодня її можна було побачити на тартаківському цвинтарі біля його могили. І щоб врятувати дружину від цього нестерпного страждання п. Лянскоронський продає Урбанським маєток у Тартакові, а сам з дружиною переїжджає до Золочева[2]. Ще досі зберігся на цвинтарі ж пам’ятник на могилі сина п. Лянцкоронського, де хлопчик з сумним гарним обличчям обперся на хрест і напис польською мовою: «Нехай буде воля Твоя». З приходом радянської влади у палаці був військовий штаб[3].

Як ви пережили і мешканці Тартакова Другу Світову війну?

– Щосуботи радянські солдати ходили в штаб. Верталися завжди додому опівночі. Батьки то чули, як марширували. Ми жили сім метрів від дороги все було чути. В ту суботу, як мала початися війна, солдати прийшли додому о 3 ночі. Пішли перші артилерійські постріли батько розбудив мене і сестру і каже: «діти війна, збирайтеся, ми викопали яму, закопали одяг і ще щось. В солдатів не була піднята тривога, всі польові військові телефони були перерізані. Треба віддати належне радянським солдатам, там були казахи, узбеки. Вони хто взутий, хто напівбосий, хто в нижній білизні, але гвинтівка через плече і сумка з патронами і бігли на захист Батьківщині. Вранці у Тартакові були німецькі війська, на мотоциклах, помаранчеві сорочки в них, закочені рукави. По селянських стодолах були склади військові. Був випадок, в нас із Тартакова в Сокаль була дорога висаджена липами і два солдати вилізли на ті липи і сховалися від німців. Коли німці ішли і вони стріляли. Німці такі були розлючені, що почали стріляли запальними кулями і спалили частину села.

Дякую за спілкування, пані Олю, насамкінець розкажіть про ваше бажання, яким би ви хотіли бачити ваш рідний Тартаків?

– Ви, знаєте, патріотизм був у нас був завжди. В мене збереглися старовинна листівка, що видавалась ще за часи правління польських панів. На листівці написано текст пісні: «засвистали козаченьки в похід в полу ночі». Показана картина наших козаків. Є люди які в дійсності хочуть справжньої української держави. Почався рух по відновленню палацу і хотілося, щоб його відреставрували. Ще під лісом Лисохою колись било цілюще джерело. Воду з нього брало тартаківське і сокальське панство. Селянам води не давали. Джерело було дуже глибоке, називали безоднею. Коли колгосп робив меліорацію, то його засипали, але з нього і тепер пробивається вода. Гарно було б, коли б його відновили і на крамниць з’явилася «Тартаківська джерельна вода». Дякую і Вам за спілкування!

Автор: Леся Родіна с.Кордишівка Вінницька область, Козятинський район, Kesarchukrodina1234@gmail.com

На фото вгорі: Тартаківський палац. Фото 1938 р. Roman Aftanazi, NAC.


[1] Пшеслав Лянцкоронський (1880-1889), син Збіґнєва Лянцкоронського та Францішки з Мисловських. Похований на старому Тартаківському цвинтарі. Поховання Пшеслава Лянцкоронського у вигляді дитинки-янгола у липні 2019 року у Тартакові знайшла Олена Замойська – уточнення від Оксани Лобко.

[2] Насправді після смерті сина Збіґнєв Лянцкоронський ще проживає у Тартакові, часто подорожуючи, і лише у 1910 році продає палац та частину землі Марії Едер з родини Станек. Але проживає з дружиною окремо (у сепарації), офіційно вони не були розлучені. Щорічно до самої смерті Збіґнєв виплачує дружині та її матері ренту. Францішка Лянцкоронська зі своєю матір’ю Наталією Мисловською ур. Лянцкоронською виїжджає у Чортків, де знімає житло в місцині Вигнанка, одному з районів Чорткова. Про її перебування у Золочові наразі нічого не відомо, але це ймовірно мало місце, бо Мисловські після Тартакова не мають сталого місця проживання. Натомість Збіґнєв Лянцкоронський після повного продажу маєтку вже родині Урбанських (Ян Урбанський чоловік його сестри Стефанії та рідна племінниця Марія Урбанська, яка була останньою власницею палацу та маєтку) виїжджає до Кракова, де проживав до своєї смерті у 1929 році – коментар від Оксани Лобко.

[3] Ймовірно авторка має на увазі події 1914-1916 рр. Під час Першої світової війни у палаці проживали війська російського 12-го артилерійського дивізіону (Rosyjski 12 Dywizjon Artylerii Moździerzy), який мав дислокацію у Вінниці, Подільської губернії. Але власникам було дозволено відвідувати палац, про це збереглись архівні записи.


Привиди Сокальщини. Підтримай наш проект!