Твоя М. Перше місце II літературного конкурсу імені Марії Урбанської в номінації “Проза”

Пропонуємо до вашої уваги тексти переможців II літературного конкурсу імені Марії Урбанської в номінації “Проза”. Публікуємо оповідання переможця (1 місце) «Твоя М.», Галина Яценко, м. Львів. Це твір пам’яті Марії Урбанській – останній власниці Тартаківського палацу.

Галина Яценко

Яценко Галина Володимирівна працює на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Переможниця та дипломанта поетичних конкурсів. Лауреат Премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (2019), лауреат (ІІІ премія) конкурсу «Краще видання року» від Національної академії наук вищої освіти України (2019), лауреат Всеукраїнського поетичного вернісажу імені Максима Рильського «Троянди й виноград» (2017) тощо.

ТВОЯ М.

Доброго Тобі ранку!

Щиро здоровлю Тебе з днем твоїх народин! Шкодую, що не маю нині що тобі подарувати, хоч розумію, що мені не під силу змагатися з тими можновладцями, що приходили тебе вітати, бо замість золота, коштовного каміння та східних пахощів у цьому білому полоні можу розпоряджатися лиш грудками замерзлого вугілля, черпаком зупи з прогнилої капусти та кришталем сліз, що огранюють мої спомини. Хотіла вишити для тебе, радше для твоєї матері, маленьку серветку, білим на білому, на клаптику зі свого простирадла, але вчора був трус, то ж голку, яку ми з жінками заховали, коли пришивали на свої тілогрійки номери, у нас забрали. Добре, що ховали у шпарині під вікном, бо якби виявили у когось, то закінчилося б усе дуже погано… Але й ти сам про це знаєш…

Пам’ятаю, як завжди святкували день твоєї з’яви на світ у нашому палаці. Білі мереживні скатертини, мов перша зимова пороша, огортали столи, тендітна порцеляна бриніла під вагою копчених окістів, тряслася в такт холодцю, розтікалася під маковими ролядами та сирниками. Золочені канделябри крутилися в танці разом із гостями і вже невтямки було, чи то триває якийсь магічний фокстрот воскових свіч, чи вальс Бетховена… Пахла хвоя, вишукані парфуми та яблучні пироги… А ввечері приходили діти. Вмить затихали світські бесіди, перешіптування закоханих. Перед очима розгорталася містерія – народження Христа. І лиш я знала, як важко давалася роль Ангела мовчазному від природи Дмитрикові, або як старанно виводила Стефанчукова Марійка «Радуйся земле», із своєю особливою вимовою «Р», передчувала, як цієї ночі гірко плакатиме Петро, бо забув слова свого «Ірода»… Я все знала, але знала, що вони старалися для нас. Для тебе і для мене! Бо ж я розучувала з ними весь сценарій, разом із служницею шила для них костюми, їздила до Львова по золоту звізду, акомпанувала на фортепіано колядки, і сама підспівувала… Боже, як хочеться ще хоч раз побачити моїх дітей, хоч раз заколядувати… Десь вдома, на горищі, залишилися їхні аркушики з першими творами, зшитки з нехитрими математичними обчисленнями. Дуже тішуся, що заповіла під школу своє помешкання, колись війна скінчиться, тож у моєму домі знову лунатимуть дитячі голоси, крапатиме чорнило на білу первозданність паперу. Але цього я вже не побачу… Із собою я забрала лиш їхні сяючі очі, висолоплені язички в намаганні підкорити завитки букв та дзвінке «Добридень, пані вчителько!». Знаєш, я і тут залишилася «пані вчителькою», хоч у нас, здавалося б, вже випалили-винищили все людське, зрівняли Божу подобу із тваринами. Я навчаю свою 16-річну сусідку алфавіту. Коли всі лягають спати, вона перебирається тихенько до мого ліжка, і ми креслимо букви на долонях одна одної, складаємо їх у слова. Наші співмешканки сміялися з нас, казали, що краще ми б добре виспалися перед важким днем (легких днів тут ніколи не буває!), кепкували, що донесуть нашій бригадирці, що робота нас не втомлює. Але ти ж завжди знав, що моє покликання – навчати інших, а я сліпо корилася твоїй волі. Вчора їй навіть вдалося прочитати вивіску на нашому медпункті. Як же вона тішилася! «Пані вчителько, ‒ збуджено шепотіла мені, ‒ як би раділа моя мама, якби була жива, що я письменна. Але я знаю, вона нас бачить! Хай Господь вам віддячить сторицею». А я думала: «Він уже віддячив, що послав мені тебе, моя дівчинко!». Це золоте дитя справді тримає мене на цьому білому світі, інколи здається, що то Бог на старість літ послав мені дитину, якої у мене не було! Парадокс, але словосполучення «білий світ» тут ніколи не звучить метафорично, бо тут білі не лише зимові дні, а й літні ночі. І лиш душі у людей чорні… Але не гоже про сумне у твій святковий день! Маю лиш одну мрію, щоб твій наступний день народження я зустріла з тобою, у статусі твоєї невісти….

Твоя М.

Доброго Тобі пообіддя!

Пишу тобі нині пізно, бо пальці абсолютно не слухаються, замерзли чи радше завмерли, як моя душа… Надворі мінус 40…Заледве відігріла біля грубки… Та й до грубки у нас черга, всі штовхаються, кожному потрібне оте життєдайне тепло, а, може, це просто ілюзія, що кінчики пальців всотають тепло для серця… Для серця, яке десь там у грудях, зліва, просто м’яз, а не детонатор любові. Я не поспішаю, мене ніде ніхто не чекає, крім Тебе! А до тебе я встигаю завжди… Нині мені снилася мама. Молода, усміхнена, збиралася до театру, та ніяк не могла знайти свого улюбленого блакитного капелюшка. Аж тут відчиняються двері, заходить бабуся, вельми засмучена, мама кинулася до неї: «Що трапилося?». А вона каже: «Ой, Стефцю, велика біда! Згорів наш театр Скарбека»! Мама голосно зойкнула, а я прокинулася…

До ранку не зімкнула ночей, гадки снували у голові, мов павуки у золотому вересні, павутину спогадів… А в неї потрапляли то мама, то сестри-навчительки, то наш палац, що наче «корона» нареченої обрамлював тартаківські угіддя, то львівські вулички, підсвічені підсліпкуватими ліхтарями… Найбільше думалося тієї безсонної ночі чомусь про бабусю. Згадувала, як вона пестливо називала мене «моя Ружочко», бо ж саме на її честь я отримала своє друге ім’я, як гордо крокувала з нею за руку від її помешкання на Маєровці в Єзуїтський сад. А поважні пани, які йшли нам назустріч, піднімали свої капелюхи: «Вітання, пані Лянцкоронська! Як ся маєте?». А потім ми гуляли садом, я ховалася за кам’яну «глорієтту», а бабця вдавала, що довго мене шукає, милувалися квітковими композиціями, стриженими кущами, які, здавалося, привезли з усіх кінців світу, бабця розповідала мені легенди про платани та тюльпанове дерево. Ми обходили терасу ресторану, з якої линули знову «ґратуляції» на честь меценатки пані Лянцкороської, бо часом там обідали служителі театру Скарбека, а моя бабця була добре знайома з ними. Цікаво, що трапилося з її благодійною фундацією для виплати стипендій та допомоги хворим артистам театру, чи ж теж «радянські визволителі» пустили за димом… «Ой, бабцю Розаліє, як добре, що ви з дідусем не дожили до тих страшних часів!», ‒ крутилося у голові. А з куделі спогадів знай далі снувалась нить… Згадався чомусь знову той похмурий будинок, у який бабця часто заходила, але мене просила почекати в бричці. Мені кортіло хоч краєчком ока глянути, що ж за тими кам’яними мурами, але слово бабці було законом… Під час одного з тих візитів зі мною трапилася прикра історія. Якось спитала нашого візника Петра: «Петрусю, ти не знаєш, хто живе у цій темній кам’яниці?». «Не знаю, панночко, не знаю!» ‒ тихо відповів. І тут мене пронизала страшна здогадка, що це будинок злого чарівника, і моя бабця більше не повернеться. Я билася в істериці, поривалася скочити з брички, а потім мій світ провалився у темну безодню. Прокинулася у бабусиному ліжку, в її палацику, від маминого голосу: «Мамо, ви ж знаєте, що в Марії слабке здоров’я, тож нащо її берете з собою у ті сиротинці?». «Вибач, Стефцю, вибач! Не буду…». І лише в дорослому віці я дізналася, що моя бабуся опікувалася дитячими притулками та сиротинцями…

Лиш у снах можу повернутися у любі серцю місця, зустрітися з рідними… Мої спогади – це єдиний скарб, над яким не мають влади наші наглядачі… І над моєю вірою у Твою любов!

Твоя М.

Доброго Тобі дня!

Сьогодні неділя, дощить… По замурзаних вікнах сльотаві патьоки… А я згадую львівський дощ, який лагідно стирав сліди з бруківки, змивав гіпсову пудру з облич кріатид і атлантів, ховав закоханих під парасольки, робив веселе «плюсь» під підошвами дитячих черевичків.

Я обожнювала під акомпанемент дощу і собі щось музикувати на старому клавесині, блукати іншими світами за обкладинками книг з пожовклим папером, вдихати смолянистий запах дров, які догорали у каміні. Або просто слухати на ґанку нашої вілли, як дощ шепоче до осені: «знайди мене», ховаючись за пожовклі листки…

Вони прийшли, коли падав дощ… Перевернули всі шухляди у моєму бюрку, топталися по іконах й молитовниках, під каблуками їхніх чобіт хрускали ніжні перлини з моїх коралів, а клавіші фортепіано глухо стогнали, чіпляючись «крилом» за одвірки. Здавалося, що за ці дві години вивернули душу мого, тепер вже їхнього будинку, навиворіт…

А потім знову падав дощ… Оплакував тих, хто тулився одне до одного в темряві, кому бракувало власних сліз, гучно тарабанив по дахах «теплушок», «сліпий дощ» шукав навпомацки хоч віконце, хоч шпаринку… і не знаходив! Мчав принишклою тайгою за нами, стишуючись до стукоту коліс… і знав, що йому не місце у білому безмов’ї… Ти теж це бачив і мовчав…

Примружую очі, щоб цей спогад відплив… разом із дощами, львівською бруківкою, разом із частинкою мого серця. А під повіками вже мчать коні… Галопом, риссю, чвалом… гніді, вороні, каурі… проносяться з мого дитинства, юності. Ось я на спині нашого Вітра, а дядько Збіґнєв притримує мене, ми обоє регочемо, дядько кричить: «Віват, Тартаківська принцесо!», а я незмірно пишаюся, бо не побоялася, як моя сестра Тереза, «осідлати» нашого скакуна. «Ти маєш стати одним цілим з конем», ‒ напучує дядько. І я припадаю до гриви Вітра, наче зливаюся з ним, і в той момент розумію, що це назавжди.

Боже, як я любила коней! Зранку обходила всі стійла, гладила їх, чесала, а вони задоволено пофоркували, пригублюючи корм з долоні. Сама впрягала їх у бричку, ні разу не понесли вони мене, ні разу не збилися з дороги у снігових завіях. Я відчувала їх, а вони мене…

Дуже важко було розлучатися з ними. Моїх коней називали елітними, а я ‒ дорогими серцю. Досі пам’ятаю той день, коли продавала їх на війну… Де ж вони тепер? Чи згоріли у вогні битви, чи замерзли поранені на полях, чи тягають деревину у лісах Сибіру… Позавчора помер наш «Гнідий», не кінь, лиш тінь від нього… Впав у сніговому заметі, я бігла до нього, перечіпаючись через гілляки, грузнучи по груди у снігах… Припадала, мов біля дитини, шепотіла у волохате вухо: «Встань», ‒ бо бачила, що з поселення наближається охоронець, щоб пристрелити. Він важко дихав, лиш поводив вухом, а з ока котилася велика сльоза, важка від болю світу… Я тулила свою голову до його голови, бо знала, як страшно вмирати наодинці і слухала, як в ньому затихали біль і страждання, сочилися у промерзлу землю… А з губ злітала молитва-шепіт: «Боже, якщо є рай для тварин, то він на нього заслужив!

Дощить… По вікнах душі сльотаві патьоки…

Твоя М.

Доброго Тобі вечора!

Сьогодні передзахідне сонце затягнули грозові хмари, і моє прямує до свого овиду… Довго не писала тобі, бо відчувала наше єдинство після того, як стала твоєю нареченою. Знаю, що пізно наважилася, що на схилі літ, але я це зробила, тепер твоя обручниця. Цей коротенький лист скоріш для мене самої, для Марії-Ружі-Флорентини Урбанської, а, може, для тих, хто колись прийде на мою могилу й дивуватиметься, що робить жінка з польським прізвищем та українською душею на цвинтарі в Йошкар-Олі. Після амністії я залишилася тут, бо знала, що нікуди повертатися у розпал війни.

Щодня, долаючи втому і страшну задишку (щось моє здоров’я геть підупало) ходжу до твого Дому. Він зачинений, всі думають, що тебе вже там давно нема, але я відчуваю повсякчас Твою присутність у кожній цеглині, кожному вітражі, у кожнім шпилі з понівеченим хрестом… Тут зустріла сестер-домініканок, тут склала свої обіти, звідти піду на зустріч з Тобою, відчуваю, що вона близько, від того на душі незвідана доти благодать. Ночами досі сниться Тартаків… Чи ж то вистояла моя фортеця духу? Чи буде там школа, чи зникне, мов шматочок пилу в історії обозах… Про це знаєш лиш Ти, тож скоро Тебе розпитаю. Сняться мої Тереза, Ян і Ядвіґа, познайомилася тут з однією медсестрою, теж полькою, домовилася, що дасть знати сестрі у Польщу про мій відхід.

Дощ вже тарабанить по шибах, а я заплющую очі, і відчуваю, як за водою спливає життя… моє, чиєсь, Твоє жертовне… «Іду до тебе, мій Ісусе!», ‒ тихо шепочу…

Твоя М.

На фото вгорі: Лист Марії Урбанської з її особистим підписом від 1930 року, який вона надсилала Каролю та Антонію Лянцкоронським у Львів з приводу давніх родинних картин, що успадкувала ця гілка Лянцкоронських після смерті її вуя. Фонди Центрального Державного Історичного Архіву України, у м. Львові (прим. О.Лобко).

УСІ МАТЕРІАЛИ САЙТУ ОПУБЛІКОВАНО З ДОЗВОЛУ ЇХ АВТОРІВ. ПРИ ВИКОРИСТАННІ МАТЕРІАЛІВ ПОСИЛАННЯ НА САЙТ ТА АВТОРІВ СТАТЕЙ ОБОВ’ЯЗКОВЕ. АДМІНІСТРАЦІЯ САЙТУ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ТОЧКУ ЗОРУ АВТОРІВ ТА НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА АВТОРСЬКІ МАТЕРІАЛИ.

Позначки: