Поміж тим сім’я Коморовських довго не знала і не здогадувалась про жахливу долю їх дорогої Христини. Вони думали, що їх дочка проживає десь в околицях під охороною свого чоловіка і чекаючи на момент, коли старий воєвода змінить гнів на милість і не побажає, нарешті, побачити свою невістку.
Та дні йшли за днями, пролітали тижні, а втішних новин про примирення батька з сином та його дружиною не надходило. Родичі дівчини вдалися до власних пошуків. Їх охопив жах і розпач, коли вони довідалися про жахливу смерть їх донечки, їхнього скарбу, їх надії. – Вони одразу ж розпочали процес, звинувативши кристинопільського воєводу у вбивстві Христини. Та процес, що вівся проти такого вельможного пана як Салезій Потоцький, коштував чималих грошей… Та де ж було дістати таких грошей збіднілим Коморовським та змагатись з Салезієм Потоцьким, котрий сипав грішми направо та наліво, щоб тільки зупинити цей процес?
Ця публікація є продовженням статті І в Петербурзі писали про Кристинопіль. Частина І. Текст подається з оригіналу 1896 року без корегування. Тому деякі наведені історичні факти можуть не збігатися з результатами подальших досліджень – прим. Ю. Гринів.
Моральний занепад Речі Посполитої, який ще раніше передував її політичному занепаду, з її продажністю суддів, від якого всього можна було очікувати… Придерлись до того, що сім’я загиблої, чи такої, що «пропала без вісті» Христини не мала жодних вагомих доказів вини воєводи і зупинили слідство навіть вибілив репутацію магната, виразивши йому подяку за те, що він зберігав порядок і спокій, як у своїх так і суміжних воєводствах.
Таким чином усі сліди цього страшного злочину були затерті і Салезій Потоцький, святкуючи свою перемогу, вже готувався подати позов до вищого суду (трибуналу) королівства щодо наклепу на нього. І тут також були замішані гроші – кристинопільський воєвода хотів відібрати у своїх ворогів усі маєтності, навіть пограбоване і спалене його козаками Сушно та пустити їх по світу. Проте, гордого воєводу покарав суд Господній за його злодіяння!
Хоча Салезій Потоцький і постарався сховати всіх учасників Новосільського погрому та вбивць Христини, і покази челяді Коморовських і свідків нападу не були вислухані і взяті до уваги трибуналом, тим не менше, знайшовся один вагомий і безсумнівний свідок цього тяжкого злочину. Цим свідком стало саме тіло Христини.
Навесні, коли лід на ріках, а також на Бузі, скрес – до млина, що в Бендюзі, поблизу Кристинополя, весняні хвилі принесли тіло молодої та гарної жінки, одягненої скромно, проте з коштовним перстнем на пальці, що вказувало на багате та знатне походження. Лице нещасної мало усі ознаки задушення.
Мельник, побачивши цю знахідку, зняв перстень з покійної, а тіло її поховав, тут же ж, на греблі, під вербою, позаду свого млина. Христину Коморовську він в лице не знав… Через деякий час, у справах, він їде до містечка Витків, прихопивши з собою перстень з надією продати його тамтешнім євреям.
На дивовижну знахідку збіглись усі євреї, тутешні і прийшлі, голосили між собою і вертіли кільцем так і сяк, любуюючись ним, зважуючи та оцінюючи його. Поки мельник торгувався з ними, до натовпу підійшов ще один єврей, що прибув із Сушно. Він навідався у Витків у придбанні лісу, для відбудови панського замку. Оглянувши перстей, він одразу впізнав («бо чого тільки він не знає», – додає добродушний галицько-руський літописець минулого століття), що це вінчальний перстень Христини Коморовської, надітий на її палець Щесним Потоцьким, при одруженні в Нестаницький церкві.
Цей еврей порадив мельнику не продавати перстень, а притримати його. Сам же ж, потираючи від задоволення руки, поспішив додому розповісти свому панові про знахідку. Щойно старий Коморовський взнав про те, що в його руках знаходиться безсумнівний доказ злочину Салезія Потоцького, той же час звелів позвати до себе в Сушно мельника з Бендюги.
Мельник дослухався поради єврея і не продавав перстня, знятого з пальця Христини. Він сховав його, вичікуючи, коли знайдеться зацікавлена в його знахідці особа, з котрої можна було б стягнути побільше грошей. І такий знайшовся… Пан з Сушно затребував його до себе з перстнем. Впевнившись, що перстень справді належав його доньці, пан віддячив мельнику, викупивши в нього коштовність за великі гроші, а поміж тим ще й щедро нагородив його. На запитання пана, чоловік відверто все розповів, як і коли знайшов тіло нещасної і де його поховав.
Старий Коморовський, разом з мельником та зі своїми слугами, з’їздили в Бендюгу… Там розкопали могилу Христини, витягнули звідти тіло та відвезли у Сушно. Тепер маючи такі незаперечні докази провини Салезія Потоцького, Коморовські підняли стару справу та енергійно затребували покарання і суда для воєводи. Вони звернулись до короля, до представників іноземних держав у Польщі, до сейму та сенату, в решті решт, подали петицію російському послу-міністру-резиденту в Варшаві князю Рєпніну, прохаючи його клопотатися перед імператрицею Всеросійською про перегляд їхньої справи. Тіло задушеної Христини і її вінчальний перстень, який у поспіху козаки забули зняти з її пальця перед затопленням тіла, в якості речових доказів були надіслані до Львова, де тепер у цій справі засідав королівський трибунал.
На фото вгорі: двір Коморовських у Сушно. 1906 р.
Підготував: Юрій Гринів.
Джерело: Н. Філіппов, “Счастный Потоцкий и Христина Коморовская. 1770-1772. Исторический очерк”, “Живописное обозрение”, Санкт-Петербург, №41-42 / 1896.