Нарис історії Городища василіянського

На пісковатому горбку, понад стрімким берегом ріки Буг, стоїть побудоване невеличке село Городище, зване василіянське, бо приналежить до монастиря оо. Василіян і становить дочірню церкву парафії Кристинопільської. Віддалене за 14 км від Кристинополя, населене самими русинами числом 235 душ, граничить з правого боку Буга з Волсвином і Яструбичами, з лівого боку Буга — з Сільцем белзьким та Пархачем”, — так почав свій нарис про Городище о. Василь Чернецький (1837-1900), славний сілецький парох і автор понад 100 краєзнавчих нарисів та досліджень.

Від часу того опису минуло більше століття. На добре чи зле, Городище змінилося невпізнанно, так само, як навколишні краєвиди, і навіть плин Бугу. Наприкінці ХІХ століття село звідусіль оточували орні поля, соснові ліси та розлогі пасовиська та сіножаті, де-не-де з крутими ровами, порослими ситником та шуваром — давніми слідами розливів ріки Буг. Сама ж річка, що своїми розливами справляла чимало клопотів селянам, під Городищем розділялася на два рамена, які за кілька кілометрів зливалися в одне русло. Великим лихом для селян були й торф’янисті ґрунти, так звана порховина (вивітрюючись, ґрунт перетворювався на порох), та сипкі піски. Усе це розвіював вітер, засипаючи орні поля. Піску наносило такі величезні купи, що навіть порожнім возом годі було на них виїхати. На пасовищах, вкритих темножовтим грубнозернистим піском не росли ані трави, ані дерева. І лише наприкінці 80-х років ХІХ століття запісочені ґрунти почали засаджувати соснами, які відтоді перетворилися в густі ліси.

Городище та околиці на карті Ф. фон Міга 1779-1782 рр.

Близько 20 сільських хат, розкиданих на пісках зі сторони Пархача, власне, і утворювали село Городище. Трохи далі, за пасовищем, стояло ще 5 хат. Цей присілок називався “Монастир”. Бо саме тут розташовувався оточена міцним муром чернеча обитель — одна з найстаріших на наших теренах.

Згідно з переказами, у княжі часи Городище було жвавим та людним торговим містечком. Тихою течією Буга пропливали рибальські та купецькі човни, а розташованим неподалік княжим шляхом зі Львова до Володимира проїжджали пишні почети та дружинні валки. Однак після татарських набігів містечко не відновилося до повноцінного життя. І лише згаданий монастир, від якого нині не залишилося ані сліду, тривалий час залишався чимось штибу укріпленої фортеці, в якій у лихі часи ховалася сусідня шляхта зі своїм майном.

Олександр Колесса (1867-1945) – український мовознавець.

Невідомо, коли монастир був збудований, але ще до 1869 року на його терені стояла дерев’яна церквичка, збудована, вочевидь, наприкінці XVI століття. Хоч і стара, церква була доволі міцною та за умови ремонту могла ще довго служити. Проте місцеві нарікали на тісноту, тож старанням ігумена Кристинопільського монастиря Антонія Кучинського було вибудовано нову церкву. У ній зберігалося кілька давніх церковних предметів та старовинний образ за вівтарем, вочевидь, перенесений ще з давнішої монастирської церкви. Саме тут, “у приторі городиської церкви, в старій примітивній дубовій скриньці, між недогарками свічок та непотрібною церковною всячиною”, 1902 року видатний український мовознавець Олександр Колесса знайшов церковний пом’яник за 1484-1737 роки. Забігаючи наперед, скажу, що Городиський пом’яник у трьох книжках існує дотепер. До 1951 року рукопис перебував у вдови Олександра Колесси, що мешкала у Торонто, і вже в неї рукописну пам’ятку придбав Ярослав Богдан Рудницький, очільник новоствореного відділу славістики в Манітобстькому університеті. Цей пом’яник і нині зберігається у відділі рідкісних слов’янських книжок університетської бібліотеки.

274-сторінковий рукопис містить чимало відомостей з історії  Городиського монастиря, засновниками та фундаторами  якого були, як писав Колесса, “незнані ближче православні володарі”. На це вказував початок згаданого пом’яника з 1484 року: 

Текст із помяника про заснування монастиря.

Звісно, йшлося про руських князів, згаданих, імовірно, у давнішій частині пом’яника, яка не дійшла до наших часів, або ж на початкових, видертих сторінках рукопису, знайденого Колессою. Утім, давність монастиря у Городищі підтверджують записи на так званому Кристинопільському апостолі XII століття (запис на с. 111 про те, що переписувачем був диякон із Городища), і на Бучацькому Євангелії XII-XIII століть (дарчий напис Андрушка Мушатича із Сільця на с. 19). Обидві ці безцінні пам’ятки писемності початково зберігалися в Городищі і лише згодом потрапили до інших монастирів: за незнаних обставин Євангеліє 1721 року опинилося в Бучачі, а Апостол (після касати Городищенського та Волсвинського монастирів, про що трохи згодом) перевезли до Кристинополя. Тому припущення знаного дослідника цих пам’яток Іларіона Свєнціцького про існування в Городищі давньої майстерні скрипторіїв (тобто переписувачів церковних книг), здається, має під собою міцний ґрунт.

Про забуту нині славу Городиського монастиря свідчить велика кількість вписаних до пом’яника православних родів, єпископів та інших достойників, зокрема белзьких міщан, які наприкінці XVI століття стали ктиторами монастиря і вибороли собі право обирати ігумена. З рукопису дізнаємося й імена кількох місцевих ігуменів: Герман, Іван, Меркуріїл, Іван Дідушицький, Герасим, Сильвестр Малиновський, ієромонах Антоній Телецький (пом. 1723 року). Ще один ігумен, Варлаам, згаданий у контексті морової зарази 1654 року, від якої померло 19 місцевих ченців.  Цікаво, що в Городищі був і дівочий монастир,  згадки про існування якого також знаходимо на сторінках пом’яника. Останній запис про городиських черниць розташований між записами за 1729 та 1737 роки і згадує “рабу божу інокиню Таїсію Травечанку, ігуменю монастиря Городиського”.  Як припускав Колесса, саме в той час монастир утратив своє значення, бо записів у пом’янику поменшало і всі вони стосуються самого Городища та навколишніх сіл.

Бучацьке Євангеліє (фрагмент).

До середини XVIII століття жменька ченців підупалої, уже унійної чернечої спільноти, що мала назву Благовіщення Пречистої діви Марії, заледве утримувала себе фізичною працею. Така сама ситуація була у багатьох інших василіянських монастирях. Тому, після затвердження постанов Дубенської капітули папою Бенедиктом XIV, 1744 року почалася реорганізація монастирів Руської провінції. Монастирі, в яких мешкало менше 8 ченців і які не могли утримувати себе, разом із майном були ліквідовані або прилучені до більших обителей.  Утім, усім монастирям відвели десять років на впорядкування майнового стану та збільшення чисельності ченців. І вже 1748 року Городиський монастир прилучили до розташованого майже поруч Волсвинського, який 5 років тому увійшов до складу Руської святопокровської провінції ЧСВВ. Але вже 21 березня 1754 року Волсвинський та підпорядкований йому Городиський монастирі мали бути ліквідовані, як неспроможні утримувати себе. Утім, волсвинський ігумен Алімпій Ґоловецький не дозволив церковним владцям перейняти ані свій монастир, ані філію в Городищі. Тож ті обмежилися лише інвентарним описом Волсвинської церкви та обох монастирів, І завдяки непоступливості ігумена Алімпія, який “не хотів віддати церковного ключа” упродовж кількох наступних років монастирі проіснували як самостійні одиниці. Здається, це єдиний відомий випадок непокори василіян провінційній управі. Проте бажання самостійності ніяк не поліпшило матеріального стану. У другій половині XVIII століття річне утримання одного ченця коштувало близько 300 злотих, а Волсвинський та Городиський монастир не мали звідки взяти такі кошти.

Фрагмент Євангельських читань з Кристинопільського монастиря.

Невідомо, як склалася б доля монастирів, якби воєвода Францішек Салезій Потоцький, задоволений василіянськими місіями у своїх маєтках, не замислив заснувати василіянський монастир у своєму містечку Кристинополі. Він звернувся із цим проханням до о. Йосафата Висоцького, архімандрита жовківського. Той погодив фундаційний проєкт, але запропонував приєднати до новоствореної обителі монастирі у Волсвині та Городищі “з церквами і полями”. І влітку 1763 року таке рішення було ухвалене. Відомо, що станом на 1764 рік у Волсвині мешкало 7 ченців разом із настоятелем о. Тарасом Левицьким, а в Городищі — лише троє братів. Перші четверо ченців із Волсвинського монастиря перейшли до Кристинополя 25 грудня 1764 року, а невдозі за ними й інші, відтак обидві обителі стали звичайнісінькими фільварками і впродовж наступних століть перебували в тіні василіянського монастиря в Кристинополі. Уже за 10 років після заснування Кристинопільського монастиря в Городищі та Волсвині залишалося лише по одному каплану.

До кристинопільського монастиря перейшла й цінна бібліотека з Городища, зокрема два трефолої, датований серединою XVI століття,  мінея  XVI- XVIІ століть, четвероевангеліє і три збірники проповідей  цього ж періоду (в одному з яких Олександр Колесса виявив аркуші Євангелія ХІІ-ХІІІ ст.), Псалтир XIII-XIV ст.

Наприкінці ХІХ століття про старі монастирські часи нагадували хіба розлога липа, яку було годі обхопити, та висока дерев’яна дзвіниця зі старовинним билом — довгою і широкою бляхою, що висіла на ланцюгу. Відомо, що один із городищенських дзвонів у XVIII столітті розбився. Його переплавили, щоб виготовити новий дзвін для Кристинополя у 1779 році. Ймовірно, відтоді церква не мала дзвонів, тож паламар гатив молотком у било, скликаючи на богослужіння людей.  Ох, що це були за богослужіння! Мешканці Городища любили свою маленьку церквичку і утримували її дуже охайно. Проте О. Юліан Дацій, який наприкінці ХІХ століття раз на місяць приїжджав з Кристинополя на Службу Божу, відправляв у церкві лише взимку, а влітку — під розлогою липою надворі, у тіні якої “могла поміститися хоч тисяча людей”.  На службу приходили не лише місцеві, але й люди з Пархача, Волсвина та Сільця. (На жаль, 1915 року церква згоріла разом із старовинною дзвіницею.  “Та й липа затужила за мамою і також померла”, як згадував у своїй хроніці о. Дацій. На її місці у 1924 році спорудили дерев’яну каплицю, яка існує дотепер).

Дерев’яна церква в Городищі. В.Чернецький. Зберігається в бібліотеці Василіянського монастиря у Червонограді.

Наприкінці ХІХ століття у селі була дяківська школа, яку утримувала місцева громадськість у 27 хат. Навчали в тій школі дяки з Пархача: Прокіп Кінах, Денис Якубовський та інші. О. Юліан Дацій викладав у цій школі катехизм. Шкільний рік тривав від Покрови і закінчувався на літнього Святого Миколая урочистим іспитом. Школу заквітчували зеленню, діти вбиралися святково, і особливо гарний вигляд мали дівчата у віночках із живих квітів, оздобленими кольоровими стрічками. І хоч дяк-викладач Денис Якубовський був напівписьменним, усі діти добре читали й рахували, гарно декламували та співали церковних пісень. Платили вчителю за рік навчання 80 ринських і годували по черзі. У той час майже всі в Городищі вміли читати й писати українською — і це у 80-х роках ХІХ ст!  Троє городищан вибрали священницьку стежку: двоє з них вступили до Василіянського Чину — о. Скрутень  та о. Сироїд, а третім був о. Пелех, який малим хлопцем емігрував із батьками до Канади, закінчив богословські студії в Торонто і став там світським священником. Городищанин Іван Лобай став народним вчителем,  дві дівчини — Лобаївна та Сироїдівна — вступили до сестер служебниць, а Батуківна — до мироносиць.        

Залюблений у Городище о. Юліан Дацій згадував ще одну незвичну особливість цього села. Навіть на початку ХХ століття ріка Буг щороку, а інколи і двічі на рік, заливала пасовище між селом та присілком “Монастирем”. Отож, до церкви і на  розташований обіч неї цвинтар можна було дістатися лише човном: “Якось у таку повінь випав похорон у Городищі. Вода була глибока тільки там, де ями та рови, а городищани добре знаються на штуці орудування човнами. Похорон на імпровізованім морю!!! Се поезія!! Була б гарна пам’ятка, якби можна було сфотографувати цей обряд. Була ще й друга нагода переїхатися з мерцем по Городиському морі, але я чогось боявся пускатися в таку подорож. Поблагословив над берегом і похоронна валка відпливла сама…”       

На початку ХХ століття Городищенський фільварок не давав Кристинопільському монастирю бодай трохи відчутних прибутків. Вони мали тут лише 1 1/2 морґи городу, придбаного Іваном Сироїдом, батьком ченця-василіянина, та 1 1/2 морги “щирого піску”, де стояла монастирська корчма, яку орендував єврей Фалек. Невдовзі корчму продали, і невеличкий городищенський фільварок — усе, що залишилося від колись славного Городиського монастиря, — припинив  існувати…

Автор: Олена Замойська.

За матеріалами рукопису “Книга історій василіянського монастиря у Кристинополі”.

Архівні джерела:

ЦДІАЛ, Ф.684. Оп.1., 3067 б.

ЦДІАЛ. Ф.408. Оп.1. Спр.983.

ЛННБ. Ф. 3(МВ). Спр. 1381/3.

ЛННБ. Ф.3(МВ). Спр. 802.

AP Lublin, zesp. 95, sygn. 106,

Література:

Ваврик М. По василіянських манастирях. — Торонто, 1958.

Чернецький В. Село Городище-Василіянське в повіті сокальському.

Колесса О. Південно-Волинське городище і городиські рукописні пам’ятки ХII-ХVІ ст. — Прага, 1923.

Стецик Ю. Чернецтво Святопокровської провінції ЧСВВ (1739 – 1783):

просопографічне дослідження. — Дрогобич, 2018.

Патрило І. Нарис історії василіян від 1743 до 1839 // Нарис історії василіянського Чину Святого Йосафата/ записки ЧСВВ. – Серія ІІ. – Секція І. – Т. 48. — 1992.

Lorens B. Redukcja monasterow w prowincji koronnej Zakonu Ruskiego św. Bazylego Wielkiego w latach 1744–1780// Hereditas Monasteriorum. Vol. 8. — 2016.

Ми у Instagram
Позначки: