Владислав Желенський – ідеолог україно-польського примирення


Владислав Марцелій Желенський гербу Цьолек (пол.Władysław Marceli Żeleński herbu Ciołek; 11.06.1903 р., Пархач (нині Межиріччя, Сокальщина) — 25.06.2006 р., Париж) — польський правник, прокурор та адвокат. Представник сторони звинувачення на Варшавському процесі ОУН у справі про страту за вироком Революційного трибуналу ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. У післявоєнні роки — прибічник українсько-польського примирення, один з засновників українсько-польського товариства у Парижі.

У статті частково використані матеріали: https://dt.ua/history/z-prokuroriv-v-advokati-_.html

В 11 років Владислав Желенський, на той час краківський гімназист, втратив батька — Станіслава Желенського, що був відомим у Кракові архітектором, а під час Першої світової війни служив ад’ютантом у генерала Тадеуша Розвадовського і помер після смертельного поранення в одному з боїв. Також був онуком польського композитора, піаніста Владислава Марціяна Желенського (1837—1921), небіжем журналіста, критика, письменника Тадеуша Боя-Желенського (1874—1941), розстріляного нацистами у Львові в липні 1941 разом із групою польських університетських викладачів.

Вбивство Броніслава Перацького та судові процеси, що слідували цьому, не принесли користі ні українцям, ні полякам: зрештою, і ті, й інші опинилися в однаковому становищі, зазнавши поразки від комуністів. На думку Ф. Лапичака, українці в міжвоєнній Польщі мали би більше уваги приділяти формуванню національної інтелігенції та розбудові власних громадських структур. Діяльність ОУН, на його думку, цьому лише шкодила. З іншого боку, наголошував головред “Українського життя”, польська влада сама спровокувала напруження між двома народами і “підігрівала” українських націоналістів тим, що так і не виконала обіцянок надати українцям національно-територіальну автономію, натомість утискуючи їхні права.

“Позиція Желенського зводилася до необхідності докладного з’ясування ситуації, яка затруювала атмосферу польсько-українських відносин, а не до доведення провини української сторони”, — зазначає історик Микола Геник. Очевидно, саме це й принесло колишньому обвинувачеві на “процесі Бандери” авторитет та довіру серед українців на еміграції.

“Наші народи… розташовані поблизу сусідами, мають однакові цілі: свободу і незалежність, повинні об’єднатися дружбою і взаємоповагою…. Дорога до цього веде через знаходження спільної моральної мови і однакової етичної позиції.” – В. Желенський написав у листі до відомої діячки українського жіночого руху Мілени Рудницької, яка його підтримувала.

Майже 50 років В. Желенський розслідував справу «львівських професорів». Для Желенського це була особливо болюча тема, але водночас і справа честі — адже серед страчених, нагадаємо, був його дядько. Завдяки проведеній ним роботі було доведено непричетність до вбивства «львівських професорів» українців з батальйону «Нахтігаль». Створив власний архів, частина «Архіву Желенського» перебуває в Інституті генерала Сікорського в Лондоні, частина — в Архіві нових актів у Варшаві.

Взяв активну участь у роботі польсько-українського товариства, створеного у Парижі в червні 1976 р., а у 1980 році очолив його. Брав участь в грудні 1979 р. у спільній українсько-польській конференції з нагоди 50-річчя ОУН.

Помер в Парижі, у віці 103 роки. Його відспівували в тому костелі, в якому проходив спільний молебень поляків і українців за упокій душі Йосипа Сліпого… Похований на польському цвинтарі Ле-Шампо в Монморансі.

Джерела: “З прокурорів — в адвокати”, Юрій Рудницький; Вікіпедія.


Привиди Сокальщини. Підтримай наш проект!

Залишити відповідь