Два храми Кристинополя

Червоноград, або Кристинопіль, як колись називалося це дивне місто, на перший погляд здається таким собі шматочком Сходу на Заході, колонією Радянського Союзу серед напів-європейських містечок Галичини. Принаймні, саме таке враження спіткає подорожуючого коли після вишуканої Жовкви, облуплених але гонорових Великих Мостів, таємничого Белзу він опиняється серед червоноградських шахт і баракоподібних хрущовок. Проте це – лише перше враження, котре в даному випадку аж ніяк не вірне.

Колись тут було поселення Новий Двір, котрим володів рід Потоцьких – напівпольский, напів-український магнатський рід, котрий дав нам величезну кількість щедрих меценатів, мудрих і не зовсім мудрих політиків, здібних і не зовсім здібних полководців. За багатство і вплив Потоцьких називали наймогутнішими з королів Русі – і вони робили все щоб виправдати таке прізвисько. Потоцькі засновують по всій Україні безліч міст, містечок, храмів і церков – і одним з них був Кристинопіль, заснований у 1692 році гетьманом Феліксом Казиміром Потоцьким. Традиційно міста називали на честь засновників, але батько нашого міста, котрому після нескінченних війн слави і так вистачало, вирішив пооригінальничати – назвав місто на честь своєї дружини Кристини.

В місті був замок, дерев’яні костел і церква, збудовані коштом Потоцького, а у 1701 році власник міста починає будувати мурований римо-католицький храм Святого Духа, котрим опікувались бернардинці. Через рік Фелікс Казимир він помирає, і завершує будівництво вже його син Йосип Потоцький, а онук засновника міста, Франциск Салезій Потоцький, зводить біля храму бернардинський монастир. Він же потихеньку перебудовує батьківський замок на розкішний палац, що зберігся в місті до наших днів.

Костел Зіслання Святого Духа. 1939 р.

Той самий засновує в Кристинополі у 1763 році василіанський монастир святого Юрія – на місці більш давньої парафіяльної греко-католицької церкви. Причина, з якої парафіяльну церкву перетворили на монастирську, була проста – мешканці Кристинополя дуже скаржилися на місцевого священика Іллю, котрий забагато просив з парафіян за освячення пасок та звершення обрядів. Скарги дійшли і до власника міста, і до єпископа Белзького Максиміліана Рило. І от, зібралися двоє державних мужів і вирішили що монахи василіани будуть кращими та менш жадібними пастирями для кристинопільчан. Отже, магнат і єпископ, рівно зацікавлені в тому щоб їхні підлеглі були щасливими, вирішили навпіл поділити розходи на побудову монастиря.

Франциск Потоцький, хоча і толерантний меценат, все ж таки хотів щоб від василіан була користь і його „рідним” римо-католикам. Тому фундуючи василіанський монастир, він ставив монахам умови – щоб вони асистували католицьким монахам Бернардинам під час процесій та допомагали їм в якості сповідників. Це василіанам не сподобалось і вони довго воювали зі своїм добродієм щоб він прибрав обов’язкове асистування бернардинам умов з фундації. Зійшлись на компромісному варіанті – під час процесій василіани бернардинам таки асистують, зате допомагають їм зі сповіддю лише за бажанням! В принципі, проти спільних процесій ані римо-католики, ані греко-католики нічого не мали, і залюбки спів служили один одному, і лише „обязаловка” пригнічувала і одних, і других.

Взагалі-то, якщо бути більш точним, то Потоцькі ввели василіан до Кристинопільської церкви лише у 1765 році – мабуть, магнат не любив поспішати. Дійсно, архітектори-французи довго оглядали місце де мав стояти майбутній монастир, креслили плани, «вписували» майбутню святиню в забудову міста. Спочатку планували розташувати монастирську церкву згідно з давнім традиціями – вівтарем на схід, брамою на захід. Проте поміркувавши, вирішили орієнтуватись не на традиції, а вулиці міста – майбутній храм розвернули головною брамою до головної вулиці міста, на якій вже стояв парафіяльний костел. За середньовічним звичаєм, храми різних конфесій стояли один напроти одного, з різних сторін від ринкової площі.

Але мало не десять років це все залишалося на папері – а поки що монахи збудували собі дерев’яні келії, а для відправ використали стару дерев’яну церковцю, яка стояла тут щонайменше з 1717 року. Коли сталася пожежа, і рештки церкви розібрали – Потоцький все одно не поспішав з капітальним будівництвом, а лише звів на старому місці тимчасову муровану церковцю, скориставшись при цьому вцілілими дошками від старої церкви. І лише у 1771 в магната „дійшли руки” до зведення храму та келій, які ми можемо бачити тепер.

Закладали монастир з притаманним Потоцьким розмахом – 15 жовтня 1771 року з замку в Білому Камені привезли закладний камінь, на якому були вирізьблені фігури євангелістів, герби василіанського ордену та роду Потоцьких. В спеціальне заглиблення в камені поклали пляшку, до якої за тодішнім звичаєм поклали монети усіх існуючих тоді номіналів – дукат, таляр, битий, рубель, двозолотівку, злотий, вісьмачку, трояк, гріш, півгроша, шеляг и півшеляга, а також пергамент з датою закладання. Ще одну подібну пляшку замурували в стіні за великим вівтарем майбутнього храму на висоті трьох ліктів.

Будівництво йшло швидко – Потоцький дозволив монахам на скору руку збудувати цегельню, до того ж, на будматеріали розібрали стару церкву. Через рік храм вже був готова, і монахи розпочали будівництво келій. А 26 грудня 1772 року відбулася церемонія введення василіан до нового монастиря – з музикою, урочистою ходою й участю родини Потоцьких. І хоча будівництво тривало ще не один рік, але монастир вже почав повноцінне існування.

Розташований в магнатські резиденції і користаючи з щедрот доброзичливого Франциска Потоцького, монастир швидко збільшував свій вплив, і вже через кілька років після фундації святині під його опікою знаходилось чимало монастирів і парафій в навколишніх містах і селах – адже в ті роки василіани були майже єдиними освіченими священиками, здатними належним чином проповідувати, а обітниці бідності і цноти дозволяли їм не здирати з людей три шкіри за висвячення пасок і дбати про церкву більше ніж про самих себе! На великі свята в монастирі правив сам єпископ, а Папа надав кристинопільській обителі „великий відпуст на вічні часи”.

Церква Св. Юра та монастир оо. Василіан. Початок ХХ ст.

Щоправда, з Франциском Потоцьким пов’язана одна не зовсім приємна історія. Син його, Станіслав, закохався в збіднілу шляхтянку Гертруду Комаровську і навіть таємно обвінчався з нею – до речі, в греко-католицькій церкві. Старі Потоцькі, котрі вже встигли просватати сина за Жозефіну Мнішек, були обурені неслухом сина, швиденько відправили його до Європи, а Гертруду схопили щоб вивезти до монастиря в очікуванні на розлучення. По дорозі Гертруду було вбито – мабуть, через необережність. Батьки Гертруди подали на Потоцьких в суд. Звісно, багаті магнати, котрі утримували власне військо, звикли не зважати на судові рішення, але після того як Кристинопіль у 1772 році відійшов до Австрії, Потоцьким заборонено було мати своє військо. До того ж, імператриця Марія Терезія вирішила довести що перед судом усі рівні, і засудила Франциска Потоцького до публічної страти (???). Чекати на арешт і страту магнат не збирався і прийняв отруту (історія з самогубством не більше як легенда – прим. Юрій Гринів). Невдовзі померла і його дружина, і молодий Станіслав Потоцький, повернувшись додому, дізнався про подвійну трагедію – а також отримав в спадок усі батьківські маєтки. На Жозефіні Мнішек він таки одружився – але шлюб їх був нещасливим.

Жити в Кристинополі після усіх трагічних подій молодий Потоцький не збирався. Та й в Австрії з її абсолютної монархією та правовою системою всевладному магнату було незручно. Як пишуть, до переселення Станіслава до Російської Імперії спонукав випадок з галицьким євреєм, взятим під арешт за якусь провину. Друзі ув’язненого подали скаргу цісареві Йозефу, і цісар наказав Станіславy Потоцькому наказ випустити жида з такими словами: „рівний над рівними не має влади”.

Отже, Станіслав поступово схиляється до союзу з Росією, і переселяється на Правобережну Україну, котра опинилася під владою Російської Імперії, і згодом переходить на російську службу. Розкішний палац Потоцький будує в містечку Тульчин. Палац зберігся, і зараз там училище культури. Також він розбив розкішний дендропарк в Умані, назвавши його Софієчкою, на честь своєї третьої дружини.

Але і про Кристинопіль Потоцький по можливості не забуває. Він захопився підтримкою монастиря і навіть вносив свої корективи в будівництво. Останній крок в завершенні будови святині відбувся за його активною участю. А зроблений цей крок був 30 червня 1774 року. Принаймні, саме цим числом, коли був добудований ліхтар над куполом, зафіксоване припинення будівництва храму.

Разом зі славою монастиря зростала і монастирська бібліотека. Було це не без підтримки старого магната, але головним ініціатором створення о. Корнелій Срочинський, який був ігуменом монастиря з 1766 по 1776 р., брав активну участь у розбудові монастиря, здобув славу блискучого проповідника і навіть почав писати літопис! З закритих монастирів сюди звозили численні стародруки і рукописи, що лише прискорювало розбудову бібліотеки. Численні старовинні фоліанти, якими пишалися монастирські бібліотекарі, зникли безслідно, а ось літопис Срочинського і відомий Кристинопільський апостол (рукопис ХІІ ст.) збереглися до наших днів. Станіслав Потоцький хотів знищити літопис через згадку в ньому історії з вбивством Гертруди Комаровської, але потім погодився лише вирвати сторінки з описом цієї трагедії.

Ще василіанський монастир відомий тим що тут зберігається відома Кристинопільська чудотворна ікона Матері Божої. Про походження образу монастирський літопис пише що „У 1764 році Станіслав Костка Садовський, Маршалок двору Франциска Салезія Потоцького, подарував до церкви василіан образ Матері Божої з Ісусом Христом, мальований на полотні, один лікоть довгий, на ? ліктя широкий”. За радянських часів ікону, звісно, з монастиря забрали, і повернули лише коли монастир було відновлено. Зараз ікона висить у вівтарній частині василіанської церкви і відкривається на свята.

Андрей Шептицький, митрополит Галицький. 1921 р.

Зростання впливу монастиря не припинилося навіть після австрійських церковних реформ, коли було скасовано десятки монастирів по цілій Галичині. Навпаки – кристинопільська обитель, яка стала єдиним василіанським монастирем в Надбужанськім краю, підібрала під себе величезну кількість парафій в селах і містечках, які відтепер були філіарними церквами монастиря. При монастирі діяли богословські студії та реколекції, які охоплювали кілька парафій. Саме в Кристинополі у 1892 році тут склав чернечі обітниці послушник Роман Марія Шептицький, ставши Андрієм Шептицьким.

У 1939 році починається Друга Світова війна – а за пактом Молотова-Ріббентропа Кристинопіль знаходився в зоні інтересів Німеччини, отже, з вересня 1939 року тут почалася не радянська, а нацистська окупація. І якщо комуністи нищили усіх потрошки, то нацисти спеціалізувались на євреях. Єврейське населення Кристинополя (точніше – рештки населення, бо найрозумніші заздалегідь втекли на радянську сторону) було відправлено до концтаборів, синагогу знищено, а з нагробків зроблено дорогу до радянського кордону.

Після війни Кристинопіль відійшов до Польщі, і в 1946 році, в рамках операції „Вісла”, з міста були виселені усі українці. Вигнали з міста і василіан – але дехто залишився в місті і продовжував служити в підпіллі тим українцям, котрі випадково тут лишилися. Потім тут знайшли вугілля – і у 1951 році Сталін забирає Кристинопіль разом з Белзом та навколишніми селами до СРСР, віддавши полякам взамін Нижні Уст рики і частину Бещад. Тепер з Кристинополя висіляють вже усіх поляків.

Отримавши „в подарунок” порожнє місто без місцевого населення, комуністична влада вирішує створити тут зразкове радянське місто – без церков, без „буржуазної” архітектури, без історії, без корінного населення. Ледве встигаючи за будівництвом шахт, швидко зводяться нові житлові квартали, широкі бульвари і парки. Слід віддати належне архітекторам нового міста – нові райони вийшли цілком придатними для життя і відносно приємними для ока. Але водночас руйнується те що залишилося від старого міста: старовинні кам’янички з підсіннями, замковий парк і храми.

Власне, в замку була влаштована школа, а в монастирях східного та західного обрядів роблять склади, що аж ніяк не сприяло збереженню красивих інтер’єрів. У василіанському монастирі, щоправда, потім зробили музей атеїзму – краще за склад, але все одно це не сприяло збереженню монастиря та келій. Костел святого Духа з монастирськими келіями також був перетворений на суцільну руїну.

Внаслідок радянської індустріалізації старий Кристинопіль став одним з районів нового міста, котре отримало „ідеологічну”назву – Червоноград. Населенням його стали шахтарі, будівельники та спеціалісти з усіх кінців Радянського союзу – люди, ніяк не прив’язані до цього краю, ідеальні радянські люди, для котрих, за словами Маяковського, „наша праця – наша батьківщина”. Отже, Червоноград став одним з найбільш кримінальних міст Західної України.

Але якщо з руйнацією старого в СРСР завжди виходило добре, то з будівництвом нового вийшло трохи гірше. Зелені сквери і типові багатоповерхівки вдалися в червоної влади непогано, а ось з виведенням нового виду „гомо советікус” справа стала. Чи то в місцеве партійне середовище просочилися бандерівці, чи то земля сама передала свої цінності людям, котрі на ній оселилися, чи то зіграла свою роль криза пізньорадянської економіки – але Червоноград став першим містом України де був знятий пам’ятник Леніну – раніше ніж у Львові!

Наприкінці 1989 року монастир вертають віруючим, і з того часу починається відновлення та реконструкція споруд, які тривають ще й сьогодні. На сьогодні монастирський комплекс зберігся повністю і складається церкви св. Юра, корпусу келій та дзвіниці. Усі будівлі були зведені протягом другої половини XVIII століття та разом утворюють суцільний архітектурний ансамбль доби переходу від пізнього бароко до раннього класицизму. Фасад прикрашений новими скульптурами, дах зроблений з міді, а музей атеїзму перенесли в палац Потоцьких – школу в той час вже перенесли в нові приміщення.

Костел Зіслання Святого Духа. 1988 р.

Щоправда, це вже музей не стільки атеїзму скільки сакрального мистецтва. Це філія львівського музею історії релігії, і зберігаються тут старовинні ікони, священичий одяг, релігійні картини і скульптури. В місті є філія ще одного з львівських музейних комплексів – музею Шептицького. Тут виставлена народна вишивка, а час від часу зі Львова привозять на виставку твори видатний українських художників – і давніх, і сучасних. Загалом, не в кожному місті зустрінеш таких щирих, привітних і відданій своїй справі музейчиків як в Червонограді.

Трохи менше пощастило костелу – від храму лишились лише голі стіни, котрі були передані Автокефальній православній церкві. Зважаючи на те що від оригінальних інтер’єрів нічого не залишилось, нові господарі розписали стіни в стилі російської сецесії „під Васнєцова”. В принципі, вглядає це досить пристойно, і лише п’ять великих синіх куполів псують барокову композицію колишнього костелу.

Ті ж римо-католики що є в місті, вже багато років збираються в невеличкій каплиці і будують новий храм. Дай боже щоб скоріше збудували.

Є в місті багато нових церков – і в повністю сучасному стилі, і збудовані „під старовину”, і навіть одна красива сучасна дерев’яна церква. А ще тут з великою турботою ставляться і до меморіалу радянським солдатам, і до братської могили вояків Української Галицької Армії, котрі героїчно оборонялись тут від польських окупантів у 1919 році, і до могил УПА. Люди намагаються тут не фарбувати історію в чорно-білі кольори, з розумінням ставитись до проблемних сторінок минулого, і на його уламках збудувати нове майбутнє – спільне і для дітей радянських солдат, і для дітей тих хто носив їжу українським повстанцям, і для римо-католиків, і для греко-католиків, і для православних.

На фото вгорі: костел Зіслання Святого Духа та монастир оо. Бернардинів. Поштова листівка, 1907 рік.

 

Джерела: Римо-Католицька парафія Зіслання Святого Духа (Олексій Погорєлов), Радіо Марія.

 

Fullscreen-Logo
Костел Зіслання Святого Духа

loading map - please wait...

Костел Зіслання Святого Духа 50.384130, 24.234013

 

Share on Facebook
Facebook
Поширити

Залишити відповідь