Передподії. 8 квітня 1945 року на шпальтах львівської газети «Вільна Україна» вийшла стаття «З хрестом чи з ножем» авторства якогось Володимира Росовича – кровожерний антирелігійний памфлет, мішенню якого стали «вороги українського народу, вдягнені в ряси уніатських священників», а передусім уже покійний Митрополит Андрей Шептицький та «загадковий о.Й.С.» [1]. Хоча яка там загадка – будь-який галичанин міг завиграшки здогадатися, що йшлося про наступника Шептицького, нинішнього Митрополита Йосипа Сліпого. Можливо, ніхто б і не звернув уваги на словоблуддя «товаріща» Росовича, адже радянський «хрестовий похід» проти УГКЦ почався ледь не одразу після повернення радянської влади у 1944 році і супроводжувався навалою тріскучих, мов сибірські морози, газетних фраз, але наступного дня статтю зачитали на львівському радіо, а 10 квітня передрукували в столичному виданні «Радянська Україна».

Вже в молодечім віці дадуться не раз запримітити ті черти, які ясно виступають у людини в повні літ в праці, в характері душі, в цілій творчости. Бо в молодечих літах зачинають снуватися перші мрії, виринають перші пляни, які з часом набирають сильної основи і стають метою цілого життя. Певна річ — вони улягають в пізніших роках зміні, справлюються, з рожевого квіту опадає не один листочок, романтичний політ перемінюється в поважну призадуму, акти ставляться в міру сил і умовин, але звичайно їх основний тон залишається той самий.

– Й.Сліпий, Верховний Архієпископ.

120 років тому у Кристинополі народилася Евстахія Бохняк – жінка, ім’я якої у 30-х роках ХХ століття знав чи не кожен галичанин, та й за межами краю про неї говорили чимало. Тисячі людей приходили подивитися на Евстахію і прагнули почути бодай слово з її вуст. Ба більше, її вважали ледь не святою, й поодинокі озвучені сумніви в її потойбічних здібностях, потопали у хорі захоплених голосів. То ким же була ця нині забута жінка?

Дотепер ані в польській, ані в українській історіографії не згадувався день народження Францішка Салезія Потоцького, життя якого нерозривно пов’язано з історією Кристинополя. Тому віднайдена згадка про цей день у “Літописі василіянського монастиря” 1766-1788 років є невеличким відкриттям, що заповнює прогалину у життєписі Францішка Салезія Потоцького.

Навряд знайдеться бодай одна людина, яка б ніколи не чула про Казанову. Його ім’я насамперед асоціюють з любовними, рідше – з авантюрними пригодами, але аж ніяк не з науками чи політикою (на яких він знався цілком незле), не з письменництвом (бо майже ніхто із сучасників не читав його твори, хіба що гортав скандальні мемуари), не з історичними студіями (а був він автором тритомної «Історії смути в Польщі), і навіть не з перекладами (хоча, серед іншого, Казанова переклав «Іліаду» Гомера).

Здавалося б, життя Станіслава Щесного Потоцького, особисте і суспільне, – розжоване, обсмоктане, розглянуте зусібіч під збільшуваним склом і розкладене по шухлядках: безталанний герой-коханець, не найспритніший політик, а зрештою і державний зрадник, багатій, покровитель мистецтв і «добрий пан»-благодійник для селян. Усе це справді так, але нині ми зупинимося на двох іпостасях Станіслава Щенсного Потоцького, що їм зазвичай не приділяють достатньої уваги. Хоча, можливо, саме вони зробили його саме тим, ким він був – людиною, яка насамперед прислухається до свого серця, навіть якщо те інколи спонукає до неправильного життєвого вибору.